Communication through vocalization plays a key role in the daily survival of speckled ground squirrels. They specialize in alarm calls that aid in alerting the colony of any potential predators. The speckled ground squirrel spends a vast majority of its time searching for predators, so they have developed visual acuity over time. Their alarm calls may be specialized to individuals in some cases. One good examples occurs when females develop individualized alarm calls when juvenile dispersal occurs.
Communication Channels: acoustic
Perception Channels: visual ; tactile ; acoustic ; ultrasound ; chemical
Speckled ground squirrels have evolved certain anti-predator adaptions over time. Their main anti-predator adaption is the acoustic communication between individuals in the colony allowing them to alert the colony of predators within close proximity. Speckled ground squirrels are fossorial, allowing for them to easily escape predation by going underground. They have very good eyesight, relentlessly observing the surroundings for potential predators.
Known Predators:
Anti-predator Adaptations: cryptic
Speckled ground squirrels are a small ground dwelling diurnal rodents, with an elongated body and short tail. They can reach lengths of 190 to 220 mm, and weigh from 180 to 220 g. The unique characteristic they can be identified by is the white tipped hairs that ultimately make up a speckled arrangement on the dorsal side of the body. They are predominately dark brown with a light cream color on their undersides, and they have short powerful legs. Speckled ground squirrels occur in the squirrel family, and have three subspecies: Spermophilus suslicus guttatus, S. s. boristhenicus, and S. s. suslicus. Speckled ground squirrels are easily identifiable and distinguished by their prominent white specks across its back. Juveniles or pups do not leave the den until maturity is reached, making it difficult to distinguish by color. European ground squirrels are closely related and may cause some identification issues due to similarities in appearance. European ground squirrels can be identified from their light brown coloration and white region from its jugular down the ventral side.
Range mass: 180 to 220 g.
Range length: 190 to 220 mm.
Other Physical Features: endothermic ; heterothermic ; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: sexes alike
Speckled ground squirrels on the high end can reach an age of six years. Juveniles are more vulnerable and less likely to make it through the first year. As juveniles, they contribute to 73% of the mortality rate, while adults only contribute to 58% of the mortality rates. There are no records of the speckled ground squirrels in captivity.
Range lifespan
Status: wild: 6 (high) years.
Speckled ground squirrels can occupy an array of habitats throughout the Palearctic range. Their typical habitat is the steppe areas or steppe meadows that occur throughout their north central distribution. They also tend to prefer cultivation sites, pasturelands, and open areas with low lying vegetation.
Range elevation: 0 to 500 m.
Habitat Regions: temperate ; terrestrial
Terrestrial Biomes: savanna or grassland
Other Habitat Features: agricultural
The geographic range of speckled ground squirrels (Spermophillus suslicus) occurs in the Palearctic range, specifically eastern Europe. Their range extends east from a small portion in south-eastern Poland towards the Volga River in central Russia. The distribution of speckled ground squirrels occurs in most parts of Ukraine and Moldova. Small fragmented populations are present in east and western parts of Belarus.
Biogeographic Regions: palearctic (Native )
Speckled ground squirrels are most commonly be found eating sprouts. In some cases they eat grains, insects, and grasses. Some speckled grounds squirrel diets consist of bunch grasses (Festuca rubra) and motley grasses (Fragaria viridis, Eryngium planum, Pimpinella saxigraga).
Animal Foods: insects
Plant Foods: roots and tubers; seeds, grains, and nuts; flowers
Primary Diet: herbivore (Granivore )
Speckled ground squirrels have some influence on soil aeration and altering habitat. They are fossorial; each individual in the colony digs multiple burrows throughout a landscape, which ultimately enhances soil aeration. Though they are only digging burrows they are also creating possible shelter for other species.
Ecosystem Impact: creates habitat; soil aeration
Currently speckled ground squirrels are near threatened, and completely protected in Poland under national law. They are also listed as endangered in the Polish Red Data Book and considered a Priority Species in the European Union Habitats Directive. There have been five newly constructed nature reserves in Poland to aid population conservation efforts. It has been proposed to use translocation for individuals from large colonies to boost genetic variation in other colonies at risk of deleterious genetic effects of bottlenecks. Agriculture has diminished much of their native habitat, and efforts to rebuild have been pursued.
US Federal List: no special status
CITES: appendix ii
State of Michigan List: no special status
There are no known adverse effects of the speckled ground squirrel (Spermophilus suslicus) on humans.
Speckled ground squirrels have been studied on multiple levels from individuality in alarm calls to the dynamics of colonies of speckle ground squirrels. Studying these squirrels has allowed groups to learn more about conservation and population management.
Positive Impacts: research and education
During the mating season just after females have emerged from hibernation, males use individuality in calls to attract females, and deter other males. They only breeds once a year right after hibernation. The males will mate with multiple females, and the females will raise the pups in a colony. Many of these colonies are experiencing population bottlenecks, raising the probability of inbreeding.
Mating System: polygynous
Speckled ground squirrels breed once yearly. Their breeding season occurs for two weeks as the females emerge from hibernation. Due to climatic conditions, they tend to have low intensity of breeding and low fertility rates. During late April and early May pups are born; these pups typically spend one month in the burrow until they disperse from the den. Information for gestation period and litter size is insufficient, however they can be compared to close relatives European ground squirrels. The gestation period of European ground squirrels lasts 27 days and the litter size on average is 6 pups.
Breeding interval: Speckled ground squirrels breed once yearly.
Breeding season: Speckled ground squirrels breed in March to April after they emerge from hibernation.
Average number of offspring: 6.
Average gestation period: 27 days.
Average weaning age: 30 days.
Range time to independence: 3 to 5 weeks.
Average age at sexual or reproductive maturity (female): 1 years.
Average age at sexual or reproductive maturity (male): 1 years.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; viviparous
Speckled ground squirrels give birth to a litter in early spring, with an average of 6 pups per litter. These pups are born underground, giving them protection from the elements and predators. Females tend to care for and protect the litters. Over the course of the weaning period, juveniles adapt to and learn alarm calls. It is noted that selective calling to juveniles and call rate is directly correlated to the emergence of young pups out of the den, suggesting there is some parental care. They spend much of their time viewing their surroundings and sounding alarm calls when predators are near, alarming the colony to take shelter.
Parental Investment: altricial ; pre-hatching/birth (Provisioning: Female, Protecting: Female); pre-weaning/fledging (Provisioning: Female, Protecting: Female); pre-independence (Provisioning: Female, Protecting: Male, Female)
El suslic tacat europeu (S. suslicus) és una espècie de rosegador esciüromorf de la família Sciuridae.[1] Spermophilus suslicus consta de tres subespècies: S. s. boristhenicus, S. s. guttatus, i S. s. suslicus.[2] Es troba a Bielorússia, a Moldàvia, a Polònia, a Rússia i a Ucraïna, i el seu màxim risc és la pèrdua d'hàbitat.[3]
El suslic tacat europeu (S. suslicus) és una espècie de rosegador esciüromorf de la família Sciuridae. Spermophilus suslicus consta de tres subespècies: S. s. boristhenicus, S. s. guttatus, i S. s. suslicus. Es troba a Bielorússia, a Moldàvia, a Polònia, a Rússia i a Ucraïna, i el seu màxim risc és la pèrdua d'hàbitat.
Sysel perličkový (Spermophilus suslicus, Güldenstaedt 1770) je druh hlodavce z čeledi veverkovití.
Česky též sysel perličkovaný.[2] Vědecké pojmenování též Citellus suslicus.[3]
Menší sysel s krátkým ocasem (15–25 % délky těla) a výrazně skvrnitým vzorem na kožešině; menší než sysel obecný. Dorůstá délky 170–240 mm, většinou méně než 220 mm a hmotnosti 120–440 gramů. Hřbet je skvrnitý, šedohnědý, někdy tmavší, kaštanově hnědý, rezavohnědý, červenohnědý. Světlé břicho odděluje od hřbetu okrové zbarvení. Skvrny jsou nejvýraznější podél páteře, méně podél břicha; na hlavě jsou drobné skvrnky. Tlama, tváře a nohy jsou krémově bílé; oční kroužek je zřetelně krémově bělavý, nesouvisle rezavě obkroužený. Jižní populace bývají světlejší, severní populace tmavší.[4] Vzorec jeho chrupu je 1/1, 0/0, 2/1, 3/3.
Žije ve stepích a na jižním okraji lesostepní oblasti mezi řekami Prut a Dniestr na západě a Volhou na východě. Vyskytuje se převážně v jihovýchodním Polsku (Lublinské vojvodství), Bělorusku, na Ukrajině, v Moldavsku a Rusku.[5] Jeho přirozeným prostředím jsou klimaticky mírné louky blízko vodních zdrojů, ale vyskytuje se i v zemědělské krajině. V minulosti byl ve východní Evropě hojně rozšířen a byl považován za škůdce. Dnes je jeho výskyt roztroušený.[6]
Denní živočich, býložravec. Jedinci žijí samostatně v norách, ovšem v koloniích čítajících i 160 jedinců na jeden hektar. Mezi hlavní složky potravy patří tráva, obilí, živí se i hmyzem. Hibernuje od října do dubna. Páří se mezi dubnem a květnem. Březost trvá 23 až 26 dní. V jednom vrhu se narodí 4–8 mláďat, zprvu holých a slepých.[7]
U druhu sysel perličkový rozlišujeme poddruhy[3]:
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Syseľ perlavý na slovenské Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu sysel perličkový ve Wikimedia Commons
Sysel perličkový (Spermophilus suslicus, Güldenstaedt 1770) je druh hlodavce z čeledi veverkovití.
Der oder das Perlziesel (Spermophilus suslicus) ist eine Hörnchenart aus der Gattung der Ziesel (Spermophilus). Er kommt in Teilen Ost- und Südosteuropas vom Osten Polens über die Ukraine bis Russland vor und wurde 1770 von Johann Anton Güldenstädt erstmals wissenschaftlich beschrieben.
Mit einer Kopf-Rumpf-Länge von etwa 18 bis 26 Zentimetern und einer Schwanzlänge von ungefähr 3,6 bis 5,7 Zentimetern bei einem Gewicht von 180 bis 220 Gramm ist diese Art etwas kleiner als der Europäische Ziesel. Der Rücken ist hellgrau bis dunkel- oder kastanienbraun und mit deutlichen, hellsandfarbenen bis weißen und breiten Flecken bedeckt, die regional allerdings auch unaufääliger sein können. Der Brustbereich und die Kehle sind zimtfarben bis ockerfarben, der Bauch ist etwas heller gefärbt. Der Kopf ist mit kleinen, hellen Flecken gezeichnet, um die Augen befindet sich ein heller Augenring und unterhalb der Augen beiderseits ein kastanienbrauner Fleck. Der Schwanz ist kürzer und nicht so stark behaart wie der des Europäischen Ziesels. Er ist gräulich braun bis schwarz am Schwanzansatz, manchmal auch mit rötlicher Einwaschung, und besitzt eine hellere Unterseite. Die Schwanzspitze ist weiß oder strohgelb gefrostet.[1]
Die Art besitzt wie alle Arten der Gattung im Oberkiefer pro Hälfte einen zu einem Nagezahn ausgebildeten Schneidezahn (Incisivus), dem eine Zahnlücke (Diastema) folgt. Hierauf folgen zwei Prämolare und drei Molare. Im Unterkiefer besitzen die Tiere dagegen nur einen Prämolar. Insgesamt verfügen die Tiere damit über ein Gebiss aus 22 Zähnen.[2]
Der Perlziesel ist in Teilen Ost- und Südosteuropas vom Osten Polens über die Ukraine bis Russland und nach Süden bis Moldawien beheimatet, das Verbreitungsgebiet reicht im Norden bis zum Oka und im Westen bis zur Wolga.[1] In Belarus existiert eine isolierte Population der Tiere.[1] In Polen kommt die Art nur am westlichen Rand ihres Verbreitungsgebietes in einem Reliktvorkommen im äußersten Osten des Landes in der Region um Zamość zwischen dem Wieprz und dem Bug. Die Höhenverbreitung dieser Flachlandart reicht bis maximal 500 Meter.[3]
Die Tiere bevorzugen offene Graslandschaften und besiedeln vor allem Steppen und Wiesen des Flachlands, kommen jedoch auch auf Weiden, Brachen und im Bereich von Getreidefeldern vor.[1]
Der Perlziesel ist tagaktiv und ernährt sich vorwiegend herbivor von Samen der Gräser und auch Getreide, manchmal erbeuten sie auch Insekten und sogar kleine Wirbeltiere. Nur sehr selten lagern sie die Nahrungsreserven in ihrem Bau, der aus weit verzweigten Gängen besteht. Daneben graben die Tiere kurz und flache Fluchttunnel. Die Tiere sind territorial und bilden geschlechtsspezifisch Reviere, die allerdings teilweise von mehreren Individuen genutzt werden. Die Territorien haben eine Größe von 0,013 bis 0,055 Hektar. Die Reviere der Männchen sind dabei größer als die der Weibchen und überlappen entsprechend mit mehreren von diesen, vor allem im Frühjahr zur Fortpflanzungszeit oder dann, wenn die Weibchen im Bau ihre Jungen aufziehen. Das Fortpflanzungsverhalten ist bedingt monogam und wird polygam, wenn mehrere Weibchen ihre Territorien zusammenlegen und gemeinsam nutzen.[1]
Die Tiere halten einen Winterschlaf, der vom September oder August bis zum Februar oder März des Folgejahres reicht. Die jährlich nur einmal stattfindende Fortpflanzungszeit beginnt direkt nach dem Winterschlaf im Frühjahr, wobei die Tiere ein aggressives Territorialverhalten aufzeigen. Nach einer Tragzeit von 22 bis 27 Tagen gebären die Weibchen im Bau einen Wurf von drei bis acht Jungtieren. Die Jungtiere verlassen den Bau im Juni bis Juli. Vor allem die Männchen entfernen sich danach weit von ihrem Geburtsbau.[1]
Die Mortalität während des Winterschlafes variiert abhängig von den Temperaturen und der Schneedicke, sie kann im Extrem bis 70 % der Tiere betragen. Mehr als die Hälfte der Jungtiere sterben innerhalb ihres ersten Lebensjahres, dabei sterben später geborene Tiere signifikant häufiger im Winter. Auch der Infantizid durch ausgewachsene Tiere kommt vor. Erwachsene Tiere überleben den Winter besser und können bis zu sechs Jahre alt werden. Regional kann es aufgrund der isolierten Populationen zu hohen Inzuchtraten kommen. Zu den Fressfeinden des Perlziesels gehören vor allem Marder, Füchse und Greifvögel. Die Perlziesel geben bei Gefahr Alarmrufe ab, die sehr variabel sein können und in der Regel aus hohen und lauten Pfiffen und Rufen bestehen. Dabei unterscheiden sich die Rufe der Jungtiere kaum von denen der ausgewachsenen Tiere.[1]
Regional kann es zu einer Hybridisierung der Art mit dem Kleinziesel (Spermophilus pygmaeus) oder dem Europäischen Ziesel (Spermophilus citellus)[3] sowie am äußersten Osten des Verbreitungsgebietes mit dem Rotgelben Ziesel (Spermophilus major)[4] kommen.
Der Perlziesel wird als eigenständige Art innerhalb der Gattung der Ziesel (Spermophilus) eingeordnet, die nach aktuellem Stand nach einer Revision der Gattung[5] aus 15 Arten besteht.[1] Die wissenschaftliche Erstbeschreibung stammt von dem russischen Zoologen Johann Anton Güldenstädt aus dem Jahr 1770, der die Art anhand von Individuen aus der Umgebung von Woronesch im Oblast Woronesch in Russland beschrieb.[4]
Innerhalb der Art werden gemeinsam mit der Nominatform drei Unterarten unterschieden:[1][4]
Der Perlziesel wird von der International Union for Conservation of Nature and Natural Resources (IUCN) als Art der Vorwarnliste (Near threatened) eingeordnet.[3] Begründet wird dies durch den deutlich zu verzeichnenden Rückgang der Bestände in den vergangenen 50 Jahren, obwohl die Geschwindigkeit des Rückgangs sich in den vergangenen 10 Jahren verlangsamt hat. Der Populationsrückgang durch den noch immer zunehmenden Verlust an Lebensräumen und die Fragmentierung der Landschaft ist weiterhin vorhanden, daher ist von einer potenziellen Bestandsgefährdung für die Art auszugehen.[3]
Die Hauptgefährdung für die Bestände geht entsprechend von der Umwandlung ihrer Lebensräume in landwirtschaftliche Flächen, Siedlungs- und Industriegebiete und die damit zusammenhängende Verinselung der verfügbaren Habitate aus. Regional können die Bestände allerdings auch so stark anwachsen, dass sie als Landwirtschaftsschädling betrachtet werden.
Der Perlziesel wird von der Europäischen Union in den Anhängen II und IV der FFH-Richtlinie als prioritäre Art geführt und gilt damit als streng zu schützende Art von gemeinschaftlichem Interesse, für deren Erhaltung von den Mitgliedsstaaten besondere Schutzgebiete ausgewiesen werden müssen. Diverse Perlziesel-Verbreitungsgebiete, unter anderem das Flughafenareal des Flughafens Lublin-Świdnik, das etwa 50 % der polnischen Population beherbergt, werden zudem von dem Natura-2000-Netzwerk zum Artenschutz der Perlziesel erfasst.[6]
Der oder das Perlziesel (Spermophilus suslicus) ist eine Hörnchenart aus der Gattung der Ziesel (Spermophilus). Er kommt in Teilen Ost- und Südosteuropas vom Osten Polens über die Ukraine bis Russland vor und wurde 1770 von Johann Anton Güldenstädt erstmals wissenschaftlich beschrieben.
De bûnte soeslik (Latynske namme: Spermophilus suslicus) is in sûchdier út it skift fan 'e kjifdieren (Rodentia), de famylje fan 'e iikhoarntsjes (Sciuridae), de tûke fan 'e grûniikhoarntsjes (Marmotini) en it skaai fan 'e grûniikhoarntsjes fan de Alde Wrâld (Spermophilus). Dizze soarte libbet yn East-Jeropa en wurdt bedrige troch habitatferlies.
De bûnte soeslik libbet yn 'e provinsje Lublin yn Poalen, en fierders yn dielen fan Roemeenje en Bulgarije, hast hiel Wyt-Ruslân en de Oekraïne, en dielen fan sintraal en súdlik Jeropeesk Ruslân. Fan natuere is it in bewenner fan steppen en greidlân, mar hy komt ek foar op ikkers en oar yn kultuer brocht lân. Hy jout de foarkar oan gebieten mei hege boaiemfegetaasje dy't him wat beskutting biedt.
De bûnte soeslik kin in totale lichemslingte fan sa'n 25 sm berikke, mei in gewicht fan 280 g. Dêrmei is er lytser as oare grûniikhoarntsjes fan de Alde Wrâld. De pels is op 'e rêch, de fangen en de boppekant fan 'e kop brún, mei in spikkelbûnt patroan fan wite stippen. Op 'e bealch, hals, snút en poaten hat er in ljochtere kleur, grizich oant wyt. De sturt is koart en en tin.
Bûnte soeslikken binne minder sosjaal as de soarten grûniikhoarntsjes dêr't se it naust oan besibbe binne. Se binne oerdeis aktyf, wêrby't se moarns foar 't ljocht komme as de sinne de grûn wat opwaarme hat, har op it hjitst fan 'e dei weromlûke yn har ûndergrûnske hoalen, en tsjin 'e ein fan 'e middei op 'e nij nei bûten ta komme. Se frette benammen gerzen en nôt, mar litte lytse wringedieren en lidpoatigen ek net stean. Se libje apart faninoar yn eigengroeven hoalen, dy't lykwols diel útmeitsje fan in gruttere koloanje. Fan oktober oant april hâlde se in wintersliep.
De peartiid falt yn april en maaie. Nei in draachtiid fan 23-26 dagen wurde der dan 4-8 jongen per nêst smiten. Sporadysk lykje krusings mei de nau besibbe sisel (Spermophilus citellus) en dwerchsoeslik (Spermophilus pygmaeus) foar te kommen, dêr't de bûnte soeslik syn ferspriedingsgebiet mei dielt. De populaasjetichtheid fan 'e koloanjes bûnte soeslikken kin op mear as 160 eksimplaren de ha lizze. De wichtichste natuerlike fijannen binne ferskate soarten martereftigen; sa is de wezeling waarnommen by it binnenkringen fan 'e hoalen fan 'e bûnte soeslik. Lykwols soe it skoan kinne dat foar soeslikjongen ynfantiside troch folgroeide soartgenoaten in grutter gefaar is, want hoewol't dat yn it wyld (noch) net waarnommen is, komt it in protte foar by populaasjes dy't yn finzenskip holden wurde. De dieder kin dêrby sawol in mantsje as in wyfke wêze, dat it jong òf deadet en opfret, òf oanfalt en efterlit om te stjerren.
De bûnte soeslik hat de IUCN-status fan "gefoelich", mei't er troch habitatferlies almar mear yn 'e knipe komt. De oarsaken fan it ferlies fan gaadlike wengebieten binne útwreiding fan 'e lânbou en de boskbou, it werombringen fan it areaal oan greidlân, de ûntwikkeling en groei fan stêden en yndustriële ûntjouwing. Dêrnjonken wurde bûnte soeslikken yn guon gebieten beskôge as skealik ûngedierte en troch bouboeren aktyf ferfolge. Fral yn Poalen en súdlik Ruslân is it ferspriedingsgebiet fan 'e bûnte soeslik de lêste trijefearnsiuw sterk ynkrompen, en foarmet it oerbliuwende areaal noch mar 10% fan wat it om 1950 hinne wie. As it sa trochgiet sil de bûnte soeslik yn Poalen binnen tweintich jier útstoarn wêze.
Der binne trije erkende ûndersoarten fan 'e bûnte soeslik:
De bûnte soeslik (Latynske namme: Spermophilus suslicus) is in sûchdier út it skift fan 'e kjifdieren (Rodentia), de famylje fan 'e iikhoarntsjes (Sciuridae), de tûke fan 'e grûniikhoarntsjes (Marmotini) en it skaai fan 'e grûniikhoarntsjes fan de Alde Wrâld (Spermophilus). Dizze soarte libbet yn East-Jeropa en wurdt bedrige troch habitatferlies.
The speckled ground squirrel or spotted souslik (Spermophilus suslicus) is a species of rodent in the family Sciuridae from Eastern Europe.[2] Spermophilus suslicus consists of three subspecies: S. s. boristhenicus, S. s. guttatus, and S. s. suslicus.[3] It is threatened by habitat loss.
The speckled ground squirrel has dark-brown fur with white spots on its back and a short, thin tail. It grows to a length of 25 cm (10 in) and a weight of 280 g (10 oz). Its dental formula is 1.0.2.31.0.1.3. It is smaller and less social than many other ground squirrels of the genus Spermophilus.[4]
It is found in Belarus, Moldova, Poland, European Russia, and Ukraine. Its natural habitat is temperate grassland and it is also found on cultivated ground. It is threatened by the loss and fragmentation of its habitat. Causes of habitat loss include the expansion of agriculture and forestry, the reduction of pasturing, the development and growth of cities, and industrial development. Also, in some areas it is hunted as an agricultural pest.[1][5]
The speckled ground squirrel's range in Poland and southern Russia has contracted markedly, with only 10% of its area in the mid-twentieth century currently remaining. At the current rate of contraction of its range, the speckled ground squirrel will be extinct from Poland within the next couple decades.[1]
The speckled ground squirrel is a diurnal species which hibernates from October to April. It is active in the morning once the sun warms the area slightly, retreats to its underground den during the heat of the day, then reemerges late in the day for another feeding bout. It feeds mostly on grasses and cereals, although small vertebrates and arthropods are also eaten.[6]
Compared with other Spermophilus species, it lives in a relatively closed habitat with high grasses that block visibility during its active seasons.[4] Individuals live in separate burrows within a larger colony. These colonies can be up to over 160 individuals per ha. It mates between April and May. Gestation ranges from 23 to 26 days. Four to eight cubs are born per litter.[7] Sporadic hybridization occurs where S. suslicus occurs sympatrically with S. pygmaeus and S. citellus.[3]
Though there have been no quantitative studies on all the predators of S. suslicus, the weasel Mustela nivalis has been known to enter burrows and cause significant juvenile mortality, though it does not attack adults.[8] However, conspecific predation may be more of a threat to the juvenile speckled ground squirrel than interspecific predators. Though infanticide in the wild has not yet been reported, the speckled ground squirrel has been infanticidal in captivity. The killer can be male, female, or both, and either eats the young or attacks and leaves it to die.[8]
The speckled ground squirrel uses alarm calls for a variety of purposes. Primarily, the alarm call is used to warn conspecific squirrels of predators and to alert predators that they've been detected [4] Individual-specific alarm calls have been seen in Spermophilus suslicus which also contain age-related features but they lack the ability to distinguish between familiar and unfamiliar individuals nor can they distinguish sex.
The speckled ground squirrel or spotted souslik (Spermophilus suslicus) is a species of rodent in the family Sciuridae from Eastern Europe. Spermophilus suslicus consists of three subspecies: S. s. boristhenicus, S. s. guttatus, and S. s. suslicus. It is threatened by habitat loss.
El suslik moteado, manchado, ardilla de tierra manchada o terrestre moteada (Spermophilus suslicus) es una especie de roedor esciuromorfo de la familia Sciuridae propio de Europa oriental.
Es una especie muy similar al suslik europeo (Spermophilus citellus) tanto en morfología como en tamaño, pero se distingue de él por su pelaje netamente moteado de blanco en su parte dorsal[2] sobre un fondo de color pardusco,[3] además de por su cola más corta, delgada y menos poblada.[4] El color del pelaje de la zona ventral es gris amarillento, y el tórax y el cuello blancos.[5] Las plantas de los pies posteriores son peludas.[5]
Mide entre 18 y 25 cm de longitud cabeza-cuerpo más de 3 a 4 cm de la cola.[4] Los machos son de mayor tamaño que las hembras, alcanzando los 280 g de peso, mientras que ellas llegan a 224.[4]
Su fórmula dental es la siguiente: 1/1, 0/0, 2/1, 3/3 = 22.[4]
Su área de distribución comprende el sureste de Polonia, Ucrania, Moldavia, pequeñas zonas de Bielorrusia y Rusia hasta el río Volga.[1] Se encuentra en terrenos abiertos como estepas, pastos y menos frecuentemente en tierras de cultivo.[1]
Es semejante en comportamiento al suslik europeo,[2] siendo un animal estrictamente diurno,[4] y activo sobre todo por la mañana y la tarde.[3] Hiberna, cayendo en letargo entre agosto y septiembre y despertando entre finales de marzo y mitad de abril.[3] Excava madriguera simples y permanentes con galerías ciegas, sin embargo en las tierras de cultivo suelen ser solamente temporales.[5]
Se alimenta principalmente de herbáceas y cereales, además de artrópodos y otros pequeños vertebrados,[1] almacenando pocas reservas.[5]
El celo tiene lugar entre abril y mayo, pariendo las hembras de mayo a junio tras una gestación de entre 23 y 26 días una camada de 4 a 8 crías.[4] Se ha registrado que en Rusia se hibrida con la ardilla terrestre roja (Spermophilus major).[6]
Se reconocen las siguientes subespecies:[6]
El suslik moteado, manchado, ardilla de tierra manchada o terrestre moteada (Spermophilus suslicus) es una especie de roedor esciuromorfo de la familia Sciuridae propio de Europa oriental.
Spermophilus suslicus Spermophilus generoko animalia da. Karraskarien barruko Xerinae azpifamilia eta Sciuridae familian sailkatuta dago.
Spermophilus suslicus Spermophilus generoko animalia da. Karraskarien barruko Xerinae azpifamilia eta Sciuridae familian sailkatuta dago.
Suslikki eli idänsiiseli (Spermophilus suslicus) on oravien heimoon kuuluva jyrsijälaji, joka elää Keski- ja Itä-Euroopan aroalueilla.[2]
Suslikin levinneisyysalue ulottuu Venäjälle, Ukrainaan, Valko-Venäjälle ja Romaniaan. Lisäksi suslikkeja tavataan Puolassa erään lentokentän ympäristössä, jonne laji on oletettavasti levinnyt liikenteen mukana. Suslikit viihtyvät ruohikkomailla ja pelloilla. Lajia uhkaa elinalueen vähentyminen. Se syö lähinnä ruohoa ja siemeniä sekä lisäksi hyönteisiä. Luonteeltaan se on utelias eläin, joka tutkii erilaisten ravinnonlähteiden mahdollista syötävyyttä. Jokaisella täysikasvuisella suslikilla on oma pesä, johon johtaa useita käytäviä.
Yleensä suslikit viihtyvät aroilla ja vuoristoniityillä, mutta ihmisasutuksen lähistöllä saatavilla on paljon ylijäämäruokaa. Suslikit varastoivat makupaloja käytäviinsä. Suslikkien vihollisia ovat esimerkiksi petolinnut. Kun yksi eläimistä huomaa vihollisen, se varoittaa muita kimeällä varoitusäänellään. Ihmisasutuksen ympäristössä niitä vaanivat myös kissat.[3]
Sateella suslikit pysyttelevät mieluiten pesissään. Pesäonkalo on käytäväverkoston matalimpien kohtien yläpuolella, joten se ei kastu rankkasateellakaan. Käytävät pitää kuitenkin puhdistaa niiden kastuttua. Suslikit vetäytyvät pesiinsä myös kuumalla, jossa ne voivat oleilla muutaman vuorokauden ajan pesiin kerätyn vararavinnon turvin.[3]
Talven suslikki viettää talvihorroksessa.[2] Suslikit horrostavat lokakuusta huhtikuulle ja ne pariutuvat huhti-toukokuussa. Emo vuoraa pesänsä runsaalla heinällä. Odotusaika on 23–26 vuorokautta eli reilut kolme viikkoa, jonka päätteeksi syntyy 4–8 poikasta, jotka ovat aluksi karvattomia ja sokeita. Poikasten silmät aukeavat runsaan viikon iässä. Niillä on jo varhain näkyvissä lajille tyypillinen täplikäs kuviointi. Emo imettää poikasiaan 3–4 viikkoa.
Poikaset tulevat ensi kertaa ulos pesästä noin kuukauden ikäisinä, jolloin ne ovat lähes täysikasvuisia. Kesän edetessä poikaset lähtevät omille teilleen ja rakentavat kukin oman pesän. Poikaset viihtyvät pitkään yhdessä, vaikka niillä onkin jo omat pesät. Syyskesästä suslikit keräävät vararavintoa talvihorroksen varalle.[3]
Suslikki eli idänsiiseli (Spermophilus suslicus) on oravien heimoon kuuluva jyrsijälaji, joka elää Keski- ja Itä-Euroopan aroalueilla.
Spermophilus suslicus est une espèce de mammifères rongeurs de la famille des Sciuridae menacée par la destruction de son habitat.
Le Spermophilus suslicus est un écureuil, possédant une fourrure marron tachetée de points blancs sur son dos et sa petite queue. Il fait une taille de 25 cm et un poids de 280 g en moyenne. Il est plus petit et moins social que d'autres écureuils du genre des Spermophilus[1].
On peut le trouver en Pologne, Roumanie, Russie, Biélorussie et en Ukraine. Son habitat naturel se trouve dans les plaines tempérées, mais on peut également le trouver sur des sols cultivés. Il est menacé par la perte de son habitat, causée en partie par l'expansion de l'agriculture, le développement des villes et des industries et la réduction des pâturages. Il est également chassé dans certains endroits en tant que ravageur agricole[2].
Cet écureuil est une espèce diurne qui hiberne d'octobre à avril. Il est actif le matin lorsque les rayons du soleil ne sont pas trop forts, se retire en sous-sol pendant la chaleur de la journée et réapparaît en fin de journée pour se nourrir. Il se nourrit principalement d'herbe et de céréales, mais mange également de petits vertébrés[3].
Comparé à d'autres espèces de Spermophile, il vit dans un habitat relativement fermé possédant des hautes herbes qui bloquent la visibilité pendant ses saisons actives. Il vit dans des terriers à l'intérieur d'une colonie plus large. Ces colonies comptent jusqu'à 160 individus par hectare. Sa saison d'accouplement se situe entre Avril et Mai. Son temps de gestation et entre 23 et 26 jours. Il donne naissance à 4 jusqu'à 8 petits par portée[4].
Spermophilus suslicus est une espèce de mammifères rongeurs de la famille des Sciuridae menacée par la destruction de son habitat.
Il souslik (Spermophilus suslicus (Güldenstädt, 1770)) è uno sciuride appartenente al genere dei citelli (Spermophilus). È diffuso in alcune parti dell'Europa orientale e sud-orientale dalla Polonia orientale, attraverso l'Ucraina, fino alla Russia e venne descritto scientificamente per la prima volta da Johann Anton Güldenstädt nel 1770.
Con una lunghezza testa-tronco di circa 18-26 centimetri, una coda di circa 3,6-5,7 centimetri e un peso di 180-220 grammi, questa specie è leggermente più piccola del citello comune. Ha un mantello di colore variabile da marrone castano ramato a marrone chiaro grigiastro, spesso soffuso di rossiccio. Questo è ricoperto da piccole macchie chiare bianche o beige; spesso tali macchie sono molto pronunciate, ma possono essere anche meno evidenti in alcune forme. La zona del petto e della gola va dal cannella all'ocra, il ventre è un po' più chiaro. La testa è contrassegnata da piccole macchie chiare; gli occhi sono contornati da un anello chiaro e sotto di essi vi è una macchia marrone castano. La coda è più corta e non così folta come quella del citello comune. La sua base va dal marrone grigiastro al nero, talvolta con una sfumatura rossastra, e la parte inferiore è più chiara. L'estremità è bianca o color giallo paglierino.[2]
3 2 0 1 1 0 2 3 3 1 0 1 1 0 1 3 Totale: 22Come tutte le specie del suo genere, ha un unico incisivo a scalpello per emimascella, seguito da uno spazio privo di denti (diastema). Seguono due premolari e tre molari. Al contrario, sulla mascella inferiore vi è un solo premolare per lato. Complessivamente vi sono 22 denti.[3]
Il souslik è originario di alcune parti dell'Europa orientale e sud-orientale, dalla Polonia centrale, attraverso l'Ucraina, alla Russia e, verso sud, alla Moldavia; il suo areale si estende a nord fino all'Oka e ad est fino al Volga.[2] Una popolazione isolata vive in Bielorussia.[2] In Polonia, situata al limite occidentale dell'areale della specie, sopravvive solamente una popolazione residua nell'estremità orientale del paese, nella regione intorno a Zamość tra i fiumi Wieprz e Bug. È una specie di pianura, che non si spinge mai al di sopra dei 500 metri.[1]
Questi animali prediligono le praterie aperte e popolano principalmente steppe e prati di pianura, ma si trovano anche in pascoli, terreni incolti e campi coltivati a cereali.[2]
Il souslik è un animale diurno e prevalentemente erbivoro: si nutre di semi di graminacee e anche di cereali, ma a volte cattura anche insetti e piccoli vertebrati. Solo molto raramente immagazzina riserve di cibo all'interno della tana, che consiste di corridoi ampiamente ramificati. Inoltre, questi animali scavano gallerie di fuga brevi e poco profonde. I souslik sono territoriali e, a seconda del sesso, occupano territori che, tuttavia, sono talvolta utilizzati da più individui. I territori variano in estensione da 0,013 a 0,055 ettari. I territori dei maschi sono più grandi di quelli delle femmine e di conseguenza si sovrappongono a molti di essi, soprattutto in primavera durante la stagione riproduttiva o quando le femmine allevano i piccoli nella tana. Dal punto di vista riproduttivo la specie può essere sia monogama che poligama, quando più femmine si uniscono e condividono i loro territori.[2]
I souslik vanno in letargo da agosto o settembre a febbraio o marzo dell'anno successivo. La stagione riproduttiva, che ha luogo una sola volta all'anno, inizia subito dopo il letargo primaverile, periodo in cui gli animali mostrano comportamenti territoriali aggressivi. Dopo un periodo di gestazione compreso tra 22 e 27 giorni, le femmine partoriscono nella tana una cucciolata composta da tre a otto piccoli. I giovani lasciano la tana tra giugno e luglio. I maschi in particolare poi si allontanano molto dalla tana in cui sono nati.[2]
La mortalità durante il letargo varia a seconda delle temperature e dello spessore del manto nevoso: in casi estremi può coinvolgere fino al 70% degli esemplari. Più della metà dei giovani muore entro il primo anno di vita; particolarmente colpiti sono i piccoli nati in ritardo, che spesso muoiono in gran numero durante l'inverno. Sono noti anche casi di infanticidio ad opera degli adulti. Gli esemplari adulti sopravvivono meglio all'inverno e possono vivere fino a sei anni. In alcune regioni dove vivono popolazioni isolate si possono riscontrare elevati tassi di consanguineità. I predatori principali del souslik sono mustelidi, volpi e rapaci. I souslik emettono richiami di allarme in caso di pericolo, che possono essere molto variabili e di solito consistono in fischi e richiami alti e forti. I richiami dei giovani differiscono difficilmente da quelli degli adulti.[2]
In talune aree la specie può incrociarsi con il citello pigmeo (Spermophilus pygmaeus) o con il citello comune (S. citellus)[1], nonché con il citello rosso (S. major)[4] all'estremità orientale dell'areale.
Il souslik viene classificato come specie indipendente all'interno del genere Spermophilus, attualmente costituito da 15 specie[2] a seguito di una revisione tassonomica.[5] La prima descrizione scientifica venne effettuata nel 1770 dallo zoologo russo Johann Anton Güldenstädt a partire da esemplari provenienti dalla zona intorno a Voronež nella regione omonima, in Russia.[4]
Ne vengono riconosciute tre sottospecie, compresa la forma nominale:[2][4]
Il souslik viene classificato dall'Unione internazionale per la conservazione della natura (IUCN) come «specie prossima alla minaccia» (Near Threatened).[1] Tale status trae giustificazione dal calo chiaramente evidente che ha subito la popolazione negli ultimi 50 anni, sebbene il tasso di diminuzione sia andato rallentando negli ultimi 10 anni. Tuttavia, il calo demografico dovuto alla crescente perdita dell'habitat e alla sua frammentazione continua tuttora, costituendo una potenziale minaccia per la specie.[1]
La principale minaccia per la popolazione è di conseguenza la conversione dell'habitat in aree agricole, insediative e industriali e la relativa frammentazione dell'areale disponibile. A livello regionale, tuttavia, alcune popolazioni possono anche crescere così tanto di numero da essere considerate dannose per le colture.
Il souslik viene elencato come specie di importanza prioritaria dall'Unione Europea ai termini delle Appendici II e IV della Direttiva Habitat e la sua rigorosa protezione è quindi di interesse comunitario: a tale scopo sono state designate aree protette speciali negli stati membri in cui la specie è presente. Varie zone dell'areale del souslik, compresa l'area intorno all'aeroporto di Lublino, che ospita circa il 50% della popolazione polacca, ricadono anche all'interno della rete di aree protette Natura 2000.[1]
Il souslik (Spermophilus suslicus (Güldenstädt, 1770)) è uno sciuride appartenente al genere dei citelli (Spermophilus). È diffuso in alcune parti dell'Europa orientale e sud-orientale dalla Polonia orientale, attraverso l'Ucraina, fino alla Russia e venne descritto scientificamente per la prima volta da Johann Anton Güldenstädt nel 1770.
De gevlekte soeslik (Spermophilus suslicus) is een grondeekhoorn die leeft op de steppen van Oost-Europa.
Hij is 18 tot 25 cm lang, met een kleine staart van slechts 3 à 4 cm. Mannetjes wegen gemiddeld 280 gram, vrouwtjes 224 gram. Hij lijkt sterk op de siesel (Spermophilus citellus), maar heeft lichte roomwitte vlekjes op zijn lichaam. Ook is de staart kleiner en dunner.
De soeslik is een sociaal dagdier. Soesliks leven in grote koloniën, waarbij wel 168 dieren op een hectare kunnen worden aangetroffen. Iedere soeslik heeft zijn eigen hol binnen de kolonie. Bij gevaar laat een soeslik een hoog, fluitend geluid horen. De gevlekte soeslik voedt zich voornamelijk met grassen en granen, soms aangevuld met knollen, insecten en kleine gewervelden. Doordat hij ook landbouwgewassen eet, kan hij een last zijn voor boeren. Van oktober tot april houdt de soeslik een winterslaap.
De paartijd valt in april en mei. Na een draagtijd van 23 tot 26 dagen worden in mei of juni vier tot acht jongen geworpen. De jongen zijn na een jaar geslachtsrijp.
Zijn belangrijkste vijanden zijn de steppebunzing (Mustela eversmannii) en vele soorten roofvogels, vossen, ooievaars, meeuwen, raven en honden en katten.
De gevlekte soeslik komt voor op steppegebieden en landbouwgebieden. De soort komt voornamelijk voor in Oost-Europa, in Oekraïne, Zuid-Rusland, Noordoost-Roemenië en het woiwodschap Lubelskie in oostelijk Polen.
Bronnen, noten en/of referentiesDe gevlekte soeslik (Spermophilus suslicus) is een grondeekhoorn die leeft op de steppen van Oost-Europa.
Perlesisel (Spermophilus suslicus eller Citellus suslicus) er en art jordekorn.
Kroppen er 18–25 cm lang, altså omtrent lik stor som slektningen sisel, men perlesisel har kortere hale, 3–4 cm. Det beste kjennetegnet er likevel at ryggen er dekket med hvitgule flekker på mørk bunn. Ytre ører mangler nesten helt.
Arten er dagaktiv og tilpasset et liv i åpent landskap. Mange individer lever sammen i kolonier der de tilbringer mye av tiden i underjordiske gangsystemer. Perlesisel levde opprinnelig på stepper med kort gras, men finnes også på beitemark og i vegkanter. I motsetning til sisel kan den trives på mark som pløyes.
Perlesisel er utbredt i Hviterussland, Moldova, Ukraina, Russland og den sørøstligste delen av Polen. Sisel overtar lenger vest, og på de tørre steppene sørøst i Ukraina og sør i Russland lever dvergsisel.
Perlesisel (Spermophilus suslicus eller Citellus suslicus) er en art jordekorn.
Kroppen er 18–25 cm lang, altså omtrent lik stor som slektningen sisel, men perlesisel har kortere hale, 3–4 cm. Det beste kjennetegnet er likevel at ryggen er dekket med hvitgule flekker på mørk bunn. Ytre ører mangler nesten helt.
Arten er dagaktiv og tilpasset et liv i åpent landskap. Mange individer lever sammen i kolonier der de tilbringer mye av tiden i underjordiske gangsystemer. Perlesisel levde opprinnelig på stepper med kort gras, men finnes også på beitemark og i vegkanter. I motsetning til sisel kan den trives på mark som pløyes.
Perlesisel er utbredt i Hviterussland, Moldova, Ukraina, Russland og den sørøstligste delen av Polen. Sisel overtar lenger vest, og på de tørre steppene sørøst i Ukraina og sør i Russland lever dvergsisel.
Multimedia w Wikimedia Commons Suseł perełkowany (Spermophilus suslicus) – średniej wielkości gryzoń z rodziny wiewiórkowatych[5]. Wielkością i kształtem zbliżony do wiewiórki, ale różni się od niej barwą sierści, mniejszymi uszami i krótszym ogonem[6]. Jest gatunkiem endemicznym we wschodniej Europie. Występuje w Rosji, na Ukrainie, w Mołdawii, w niewielkim zakresie na Białorusi oraz w południowo-wschodniej Polsce[4]. Suseł perełkowany jest zaliczany do gatunków zanikających. W Polsce spotykany jest jedynie między Wieprzem a Bugiem[7] i jest objęty ochroną gatunkową, zaś cztery zwarte kolonie są objęte ochroną rezerwatową[6].
Suseł perełkowany po raz pierwszy został opisany przez Johanna Güldenstaedta w 1770 jako Mus suslicus[2]. W 1816 roku Lorenz Oken użył nazwy rodzajowej Citellus, ale Międzynarodowa Komisja Nomenklatury Zoologicznej anulowała to oznaczenie w 1956 roku[8]. W 1825 roku Frédéric Cuvier włączył gatunek do nowego rodzaju Spermophilus[9].
Podgatunki[5]:
Polskie populacje S. suslicus zostały w 1984 roku zaliczone do podgatunku S. suslicus volhynensis[10]. Ze względu na wyraźne zróżnicowanie w obrębie populacji występującej na Wołyniu i w konsekwencji wydzielenie z niej odrębnego podgatunku z lokalizacją, której granicę zachodnią wyznacza rzeka Bug, coraz częściej pojawiał się jednak pogląd, że polskie susły perełkowane powinny być zaliczane do podgatunku S. suslicus boristhenicus. Dla naukowców ekspansja gatunku z rejonu Lwowa zdawała się bardziej prawdopodobna, bowiem w migracji gatunku od strony Wołynia naturalną przeszkodę stanowiłby Bug[1]. Badania genetyczne susłów z polskiej (kolonia w Chochłowie) oraz lwowskiej populacji (z kolonii w miejscowościach: Boratyn, Chorobrów, Murowane i Sawczyn) wykazały ich bliskie pokrewieństwo. Wyniki tych badań dają więc potwierdzenie tezie, że populację susła perełkowanego z Chochłowa należy zaliczać do formy S. suslicus boristhenicus. Te same badania wykazały jednak bliższe pokrewieństwo pozostałych polskich kolonii z populacjami S. suslicus volhynensis, czyli z podgatunkiem z Wołynia[11]. Jest więc prawdopodobne, że w Polsce występują równolegle przedstawiciele dwóch wymienionych podgatunków. Badacze nie wykluczają jednak, że polskie susły spokrewnione z S. suslicus volhynensis powinny zostać wydzielone do szóstego, odrębnego podgatunku[1].
Nazwa rodzajowa Spermophilus pochodzi od dwóch greckich słów (gr. σπέρματος spermatos – nasiono – oraz φιλέω phileo – kochać) i można ją przetłumaczyć jako: „lubiący nasiona”[12]. Synonimiczna nazwa rodzajowa Citellus pochodzi od łacińskiego określenia susła[13]. Niektórzy autorzy wywodzą także tę nazwę od łacińskiego „citus”, czyli słowa odnoszącego się do szybkości zwierzęcia[1].
Polska nazwa „suseł” pochodzi prawdopodobnie od prasłowiańskiego słowa „susati” używanego na określenie syczenia, świstania czy szeleszczenia. Pierwsze pisemne wzmianki o susłach pochodzą z XV wieku, kiedy to używano dla nich określenia „susołek”, a we wschodnich częściach kraju „suslik”. Słowo „suslik” do dziś funkcjonuje w rosyjskojęzycznych nazwach susłów[1]. Słowo „perełkowany”[14] wiąże się z ubarwieniem futra zwierzęcia. Żółtawo-szaro-brązowa sierść susła perełkowanego jest nakrapiana wyraźnymi białymi plamkami – „perełkami” utworzonymi przez kępki włosów wybarwionych na końcach na biało. Plamki kontrastują z sąsiadującymi fragmentami wybarwionymi na ciemno[6]. W XIX wieku używano także alternatywnego określenia dla tego susła – „kroplisty”[15].
Garnitur chromosomowy Spermophilus suslicus tworzy 36 par chromosomów, lecz zoolodzy zwracają uwagę, że w koloniach zlokalizowanych na wschód od Dniepru kariotyp składa się z 34 chromosomów. Wielu taksonomów wydziela te osobniki do odrębnego gatunku określanego S. odessanus., który tworzy populację bardziej narażoną na wyginięcie niż Spermophilus suslicus[4].
Osobniki susła perełkowanego z populacji żyjącej w rejonie portu lotniczego Lublin–Świdnik są do siebie genetycznie bardzo podobne. Jest to prawdopodobnie efekt inbredu, bowiem cała populacja kolonii jest potomstwem kilkudziesięciu sztuk susłów przypadkowo introdukowanych z Zamojszczyzny[16][17].
Suseł perełkowany jest gryzoniem o średniej wielkości (178–247 mm), podobnym do wiewiórki. Różni się od niej ubarwieniem sierści, długością ogona i uszu. Porośnięty sztywną sierścią ogon ma długość 2,5–5,6 cm. Uszy bardzo krótkie, niemal całkowicie ukryte w sierści głowy. Gęsta[1], żółtawo-szaro-brązowa sierść części grzbietowej jest nakrapiana wyraźnymi białymi plamkami – „perełkami” – o średnicy około 4 mm[6]. Sierść na klatce piersiowej jest szaro-ruda lub szaro-żółta, zaś na bokach żółtawo-szara[6][14]. Sierść starszych susłów staje się jaśniejsza od sierści młodych osobników po linieniu[6]. Oczy duże, ciemne, o żółtawej źrenicy[1]. Przednie, chwytne łapy są wyposażone w 4 palce i mają płaskie, długie i mocne pazury, pomocne w kopaniu nor. Łapy tylne mają po 5 palców. W zależności od pory roku, masa ciała dorosłego susła może wynosić od 170 g do 450 g, a wyjątkowo nawet do 490 g. Masa ciała zwiększa się w okresie od wiosny do jesieni, kiedy susły przygotowują się do przetrwania zimy. Podczas snu zimowego organizm susła czerpie energię z nagromadzonych wcześniej zapasów tłuszczu, więc do wiosny masa ciała powoli spada. Dorosłe samce są większe od samic[6]. Wzór zębowy susła perełkowanego: 1023 1013 {displaystyle { frac {1023}{1013}}} 
S. suslicus jest zwierzęciem stadnym i wiedzie życie w rodzinnych grupach. Rodzinne klany łączą się razem w kolonie, które wspólnie zajmują dane siedlisko[19]. Każdy suseł buduje swoją oddzielną, indywidualną norę[1]. Motorem rozbudowy kolonii są migracje samców, które, dołączając do innej grupy, przyczyniają się do wymiany materiału genetycznego[20].
Suseł perełkowany prowadzi dzienny tryb życia. Aktywność jest zależna od panującej pogody. W dni deszczowe gryzoń nie opuszcza kryjówki, natomiast w dni słoneczne aktywność rozpoczyna w godzinach porannych. Z nory wychodzi zazwyczaj między 8.00 a 9.00, ale zdarzają się osobniki zaczynające aktywność o 1–2 godziny wcześniej. Do południa norę opuszcza około 93% susłów. Po południu – szczególnie u starszych osobników – następuje wyraźne zmniejszenie aktywności, która wzrasta ponownie między 16.00 a 18.00. Do nor chowają się przed zmrokiem, kiedy obniża się temperatura powietrza i rośnie wilgotność. Sporadycznie można jednak zaobserwować pojedyncze osobniki poza norą także po zmroku[6].
Suseł perełkowany – jak przedstawicie wszystkich gatunków rodzaju Spermophilus – spędza większą część swojego życia w stanie hibernacji[21]. Aktywność rozpoczyna wczesną wiosną. Wówczas budzi się ze snu zimowego i wychodzi z nory. Sam okres budzenia nie jest stały i trwa zazwyczaj 11–15 dni, a dokładny czas zależy od zmienności klimatycznej i od lokalizacji geograficznej danej kolonii. Im dłużej utrzymują się chłody, tym bardziej czas opuszczenia nory się opóźnia. Najpierw ze snu budzą się samce (w Polsce – w połowie marca), a dopiero w około 2 tygodnie później samice. Takie zachowanie jest wspólne dla plemienia świstaków[1]. Największa liczba susłów opuszcza norę, gdy temperatura powietrza zaczyna przekraczać 10 °C i nie spada poniżej 0 °C[6]. U samców zaraz po przebudzeniu rusza intensywna spermatogeneza i proces rozwoju jąder. Gruczoły płciowe dodatkowe męskie (glandulae genitales accessoriae masculine) znacznie się powiększają tak, że samce zaraz po przebudzeniu samic są w gotowości do zalotów[22]. Rywalizacja o partnerki bywa często dość agresywna, a rozpoczyna się od intensywnego poszukiwania na dość rozległych terenach. W ten sposób kolonie rozszerzają się, a materiał genetyczny ulega przemieszaniu. Susły perełkowane są zwierzętami monoestralnymi, czyli rozmnażającymi się tylko jeden raz w roku[1]. Ruja rozpoczyna się w kwietniu[14], a jako pierwsze w tę fazę wchodzą samice dorosłe, czyli dwuletnie i starsze. Estrus u osobników jednorocznych rozpoczyna się później i nie występuje u wszystkich samic danego rocznika[3]. Susły na ten krótki czas łączą się w pary i tylko wtedy razem przebywają w jednej norze. Po trwających od kilku godzin do 2 dni godach partnerzy wracają do samotnego trybu życia[1]. U samców po okresie kopulacji odnotowano zanik gonad[3].
Ciąża trwa od 22 do 26 dni. Liczba embrionów u samicy zawiera się zwykle w przedziale 6 do 9[3], z których rodzi się 3 do 8 młodych[6] (zwykle 4–7[14], średnio 5,5[1]). Masa ciała susła po urodzeniu wynosi 30–50 g, by w pełni lata wzrosnąć do 120–240 g[3]. Młode rodzą się nagie i ślepe. Oczy otwierają po około 3 tygodniach; matka karmi je przez 4–5 tygodni. Po tym okresie, mniej więcej w trzeciej dekadzie maja, zaczynają opuszczać norę[1]. Od tego momentu zaczynają przyjmować pokarm stały[3]. Po 7–10 dniach od pierwszego wyjścia zaczynają wieść samodzielne życie[1], ale przez okres 1–2 miesięcy żerują samodzielnie, ale pozostają pod opieką samicy. Nieco szybciej usamodzielniają się samce[3]. Od początku czerwca do połowy lipca trwa ekspansywne rozsiedlanie kolonii[19]. Część młodych pozostaje blisko rodzinnej nory, a część rusza dalej w poszukiwaniu nowego miejsca[1][6]. Pierwsze próby kopania własnych nor podejmowane są już po miesiącu od opuszczenia nory rodzinnej[3]. Młode zajmują także opuszczone nory albo przysposabiają nory kretów. Badania przeprowadzone w 1984 roku wykazały, że w badanej populacji w pobliżu nory macierzystej pozostawało 40,7% młodych, zaś pozostałe migrowały w promieniu 50 m[1][6]. Późniejsze badania udowodniły, że susły migrują także dalej – w promieniu 500 m[7]. Migracje są konieczne dla przetrwania gatunku. Przy zbyt dużym zagęszczeniu susły przestają się rozmnażać[16].
Okres przygotowań do snu zimowego rozpoczyna się na przełomie lipca i sierpnia. Susły zaczynają się odżywiać kaloryczniej, przyjmują więcej węglowodanów pochodzących z nasion traw, a tkanka tłuszczowa brunatna znacznie się rozbudowuje tworząc rezerwę energetyczną na czas hibernacji. Masa ciała susła zaczyna się więc w tym okresie wyraźnie zwiększać. Każdy suseł rozpoczyna też indywidualne przygotowywanie nory na okres zimowy. Budowane są nowe nory, przebudowywane stare, a w bocznych odgałęzieniach korytarzy magazynowane są niewielkie ilości żywności. Do spiżarni trafiają nasiona traw, w tym zbóż, ostrożenia i fiołków. Ukośny korytarz zostaje zasypany od środka ziemią, pozyskaną z wydrążonego dodatkowego pionowego szybu, który kończy się ślepo 20–30 cm poniżej poziomu ziemi. To miejsce, które izoluje norę przez zimę, a na wiosnę pozwala na szybkie dokończenie otworu i wydostanie się na powierzchnię. Dorosłe susły rzadko opuszczają nory już we wrześniu. Aktywność samców i samic gwałtownie zmniejsza się w tym samym okresie. Młode potrzebują nieco więcej czasu na przygotowanie nory i zgromadzenie większej ilości tłuszczu, więc widywane są na zewnątrz nor do października[1].
Zimę suseł perełkowany spędza w stanie hibernacji. Susły zimują samotnie, każdy w oddzielnej norze. Impulsem zewnętrznym hibernacji jest obniżenie się temperatury otoczenia do 10 °C. Dzięki okresowemu spowolnieniu procesów metabolicznych temperatura ciała obniża się do 2,8 °C, częstotliwość pracy serca zmniejsza się z 300 do 4–7 skurczów na minutę, a aktywność płuc spada nawet do 1 oddechu na minutę. Nerki i pozostałe narządy wewnętrzne także spowalniają pracę – aktywność ruchowa zamiera. Na czas hibernacji suseł zwija się w kłębek i chowa głowę oraz łapy pod tułowiem. Śpi przez 6 miesięcy, rzadko się budząc[23]. Śmiertelność susłów w czasie zimy jest duża. Może być skutkiem wyjątkowo ostrej, ale także wyjątkowo łagodnej zimy. Gdy temperatura otoczenia jest za wysoka, suseł zbyt często się przebudza, co skutkuje znaczną redukcją tkanki tłuszczowej brunatnej i w konsekwencji szybkim zmniejszaniem zapasów energetycznych organizmu. Badania przeprowadzone w latach 1982–1983 wykazały, że między sierpniem a majem w kolonii w rezerwacie Popówka zginęło 32% susłów[6]. Badania z lat 1961–66 wykazały śmiertelność susłów z kolonii w Sławęcinie na poziomie 63%[24].
Suseł perełkowany na wolności żyje do 5 lat, a w hodowli do lat 8[3].
Susły perełkowane są zwierzętami czujnymi i płochliwymi. Wśród zmysłów pomagających susłowi w szybkim zdobyciu informacji o zbliżającym się zagrożeniu najlepiej rozwinięty jest wzrok. Susły wypatrują zagrożenia, stojąc w pozycji „słupka”, co pozwala na obserwowanie ponad poziomem niskiej roślinności i małych przeszkód terenowych. Suseł, stojąc w pozycji wyprostowanej, potrafi wypatrzyć zagrożenie prawdopodobnie nawet ze 150 m. Człowiek może się zbliżyć do obserwującego susła na około 40 m i nie spotyka się to z reakcją zwierzęcia. Dalsze zbliżanie się intruza (do odległości około 30 m) jest możliwe tylko przy wykonywaniu bardzo spokojnych ruchów. W przeciwnym wypadku suseł natychmiast schowa się do nory. Młode susły są mniej płochliwe od dorosłych i pozwalają podejść obserwatorowi nawet na 7–10 m. Młode napotkane w sporej odległości od nory starają się raczej przywrzeć do ziemi i przeczekać zagrożenie, wykorzystując maskujące wybarwienie futra[1].
Sam proces obserwacji i ucieczki przed zagrożeniem można podzielić na etapy. Dopóki człowiek nie przekroczy odległości uznawanej przez susła za bezpieczną, zwierzę stoi w wyprostowanej pozycji obserwacyjnej. Po przekroczeniu przez intruza tej granicy suseł biegnie w pobliże swojej nory, po czym znów staje w postawie „słupka” i obserwuje. W dalszym etapie przyczaja się przy wejściu do nory na czterech łapach. Jeśli intruz nadal się zbliża, to suseł natychmiast wskakuje do środka[1].
S. suslicus ma dobry słuch, ale reakcja na dźwięki nie jest zbyt gwałtowna. Głośne okrzyki, wydawane (z bezpiecznej odległości) przez ludzi, susła nie płoszą[1]. Na świdnickim lotnisku zaobserwowano, że susłów nie niepokoił i nie płoszył hałas wydawany przez kołujące czy startujące samoloty lub śmigłowce[20].
Suseł potrafi wydawać głośne gwizdy. Gama wydawanych odgłosów jest dość bogata. Można rozróżnić odgłosy wydawane w pobliżu własnej nory, dźwięki wydawane podczas walki z innym osobnikiem czy też swoiste „miauczenie” przestraszonego bądź złapanego susła. Przed zbliżającym się niebezpieczeństwem susły ostrzegają się przenikliwym gwizdem[1].
U większości ssaków występuje prosta korelacja: większa masa ciała u dorosłych osobników jest związana z niższą częstotliwością i dokładniej rozdzielonym formantem wydawanego głosu (wokalizy) w stosunku do osobników młodych. U susłów perełkowanych takiej korelacji nie ma. Średnie maksymalne podstawowe częstotliwości nie różnią się znacząco między młodymi a dorosłymi. Naukowcy zauważają tę prawidłowość adaptacji zachowań wokalnych młodych i uznają ją za rodzaj mimikry w naśladowaniu głosu dorosłych, pomagającej w ukryciu dźwiękowych oznak młodego wieku. Takie zachowanie pomaga w zamaskowaniu obecności młodych osobników, co jest dla nich pomocne w ochronie przed drapieżnikami[25][26][27].
Suseł perełkowany jest gatunkiem endemicznym we wschodniej Europie. Występuje w Rosji, na Ukrainie, w Mołdawii, w niewielkim zakresie na Białorusi oraz w południowo-wschodniej Polsce[4].
Północno-wschodni zasięg występowania gatunku ma granicę w Rosji w rejonie miasta Kazań. Stamtąd północna granica biegnie na zachód w rejon Riazania, dalej biegnie brzegiem Oki do okolic Kaługi. Tu skręca na południe do miasta Orzeł, po czym znów skręca na zachód po Poczep w Obwodzie briańskim i dalej na południowy zachód do Prutu po jego ujście do Morza Czarnego, przez Odessę po ujście Dniepru i dalej jego brzegiem po Połtawę, przez Charków, Siewierodonieck, Millerowo, Uriupinsk do Saratowa, skąd na północ brzegiem Wołgi do Kazania. Populacje polskie i białoruskie są izolowane. Na Białorusi zasiedlają obszary wokół Baranowiczów, a w Polsce mieszczą się w obszarze między Zamościem, Hrubieszowem i Tomaszowem Lubelskim oraz w najbardziej wysuniętej na zachód eksklawie w Świdniku koło Lublina[1].
Źródła historyczne z połowy XIX wieku lokowały susła perełkowanego w okolicach Zamościa, Chełma, w kierunku Hrubieszowa po Szczebrzeszyn. Stanowiska susła odnotowywano również koło Dąbrowicy, Radzięcina i Frampola. Opisywane były także dane, według których lubelskie populacje nie były całkiem izolowane od głównego zasięgu występowania gatunku, ale istniały kolonie susłów perełkowanych na Wołyniu i Podolu. Według tych danych gatunek miał swoje kolonie w rejonie Lwowa, Włodzimierza Wołyńskiego, Sokala, Bełza i Rawy Ruskiej[1].
Znaczna część stanowisk susła perełkowanego objęta została ochroną rezerwatową[28][1]:
W innych miejscach występowania projektowane jest utworzenie rezerwatów[1]:
Największą polską kolonią była populacja zasiedlająca stanowisko „Świdnik” w miejskiej gminie Świdnik zlokalizowane na terenie lotniska trawiastego. Planowana w tym miejscu budowa Portu Lotniczego Lublin zagrażała populacji susłów – lokalne władze zawarły porozumienie z organizacjami ekologów, co pozwoliło na zmianę lokalizacji pasa startowego oraz na utworzenie Fundacji Ochrony Susła Perełkowanego, która ma koordynować działania zmierzające do ochrony gatunku[34]. Działania zdają się być niezbędne, bowiem mimo iż w latach 1990-98 liczebność kolonii była oceniana na 11 tys. osobników, a w 2004 roku na 12,5 tys. sztuk, liczebność populacji zaczęła gwałtownie spadać do poziomów 9,4 tys. (2006), 6 tys. (2007)[1] i wręcz do 300 sztuk w 2009 roku[16], a w 2011, jak wskazują inne źródła, nawet do 10 osobników[35][36].
Na znaczny spadek liczebności populacji wpłynęły prawdopodobnie stosunkowo wysokie temperatury w zimie 2006/2007, które skutkowały licznymi, wyczerpującymi energetycznie, przebudzeniami w trakcie hibernacji. Osłabione w ten sposób zwierzęta nie dotrwały do wiosny[1]. Niekorzystny wpływ na losy kolonii miało także ubożenie roślinności w obrębie siedliska. Zaprzestano nawożenia, co przy stosunkowo ubogim zestawie roślinności siedliska zmniejszyło szanse susłów na zgromadzenie odpowiednio odżywczych zapasów na zimę[1].
Po badaniach liczebności populacji w 2011 roku Regionalna Dyrekcja Ochrony Środowiska i działającą przy lotnisku Fundacja Ochrony Susła Perełkowanego podjęła próbę odtworzenia kolonii. Z rezerwatu „Popówka” w gminie Miączyn przywieziono 150 susłów i wsiedlono je na terenie stanowiska „Świdnik”. Za przesiedlenie zapłacił Port Lotniczy. Reintrodukcja nie powiodła się. Zawiniła mroźna i śnieżna zima w 2013 roku. Śnieg zalegiwał do kwietnia, czyli do okresu w którym rozpoczyna się ruja, i uniemożliwiał zwierzętom nawiązanie kontaktu. Susły które przetrwały zimę, były znacznie osłabione długotrwałym oddziaływaniem niskiej temperatury i przedłużającym się brakiem wysokoenergetycznego pożywienia. Na lipiec 2014 zaplanowano kolejną próbę reintrodukcji grupy susłów z rezerwatu „Popówka”[36].
Kolonia w Świdniku jest populacją introdukowaną, bowiem rejon, na którym znajduje się lotnisko, jest zlokalizowany zdecydowanie poza obszarem naturalnego występowania susła perełkowanego. Introdukcja była przypadkowa i wiązała się z okazjonalnym przewożeniem przez użytkownika ogródka działkowego, zlokalizowanego w pobliżu świdnickiego lotniska, susłów odłowionych w jego rodzinnym Chochołowie, czyli z obszaru późniejszego rezerwatu „Suśle Wzgórza”. W ten sposób w latach 1976–1978 wsiedlono na terenie przyległym do lotniska około 40 osobników, które znalazły tu doskonałe warunki rozwoju i dały początek wielkiej kolonii[20][1].
Suseł perełkowany zasadniczo jest roślinożercą. Żywi się nasionami, zielonymi częściami roślin, kłączami, cebulami i bulwami[6]. Do menu zalicza się mniszek pospolity, krwawnik pospolity, koniczyna łąkowa, koniczyna biała, koniczyna drobnogłówkowa, lucerna nerkowata, babka zwyczajna i lancetowata i różne rośliny pastewne[6]. Chętnie zjada pszenicę[20]. Składniki pożywienia zmieniają się wraz z porami roku. Na wiosnę susły żywią się podziemnymi pędami roślin, a na powierzchni – nasionami krwawnika i plewami. Na przełomie wiosny i lata w menu pojawiają się kwiaty, rośliny uprawne (buraki cukrowe, kapusta) i nasiona dzikich traw, a w sierpniu i we wrześniu dominują nasiona[1]. Menu staje się tym treściwsze, im bliżej do jesieni, kiedy suseł przygotowuje się do snu zimowego[6]. Sporadycznie, głównie na wiosnę, gdy po hibernacji rośnie zapotrzebowanie organizmu na białko, suseł zjada też pokarm zwierzęcy[20][1]. Jego zdobyczami bywają owady, dżdżownice, jaszczurki, jaja ptaków, pisklęta oraz padlina[6].
Drapieżniki zagrażają susłom szczególnie w szczycie aktywności rocznej, czyli w sezonie wiosenno-letnim. Wówczas susły stają się dość łatwym celem myszołowa zwyczajnego, błotniaka łąkowego, błotniaka zbożowego, pustułki, jastrzębia, orzełka włochatego, kani rudej, kani czarnej, orlika krzykliwego, kruka, raroga zwyczajnego, błotniaka stepowego oraz gawrona i sroki. Do ptaków rzadziej atakujących susły należą wrona i bocian biały[1]. Do naziemnych wrogów susła perełkowanego należy łasica pospolita, gronostaj europejski, tchórz stepowy, lis rudy, kot domowy i pies domowy[37][1][20].
Bytowanie susła perełkowanego jest silnie związane z jednym typem siedliska – o charakterze stepowym[37], gdzie kontakt między koloniami nie jest utrudniany przez przeszkody naturalne, a niska roślinność pozwala na szybkie wypatrzenie zagrożenia[6]. Odmienne upodobania w doborze siedliska zachowują populacje z Besarabii. Tam susły ulubiły sobie kamieniste zbocza dolin rzecznych i jarów[1]. Liczące do kilkunastu tysięcy osobników zwarte kolonie zajmują zwykle obszar kilku czy nawet kilkudziesięciu hektarów pastwisk czy nieużytków. Kolonie oddzielają od siebie pasy roślinności uprawnej. Susły perełkowane chętnie zamieszkują także na poboczach dróg polnych, w samych polach upraw rolnych i na ugorach. Miejsce zamieszkania bywa z konieczności zmieniane przez okresowe zmiany upraw. Kolonie śródpolne funkcjonują niezależnie od kolonii zwartych. Mała śródpolna kolonia może się przekształcić w dużą, zwartą kolonię, gdy w okolicy powstanie duże, jednolite pastwisko[6].
Ważnym czynnikiem preferencji siedliska jest rodzaj gleby. Najbardziej pożądany jest czarnoziem leśno-stepowy, o glebie suchej i przewiewnej, co ułatwia kopanie i eliminuje powstawanie zastoisk wody opadowej. Susły lubią także lessowe gleby brunatne. Potrafią jednak radzić sobie z kopaniem nor nawet w terenie wapiennym czy rędzinach kredowych. Natomiast unikają terenów piaszczystych i obniżeń terenu, gdzie jest duże ryzyko zalania[6].
Klucz doboru lokalizacji stanowi jednak szata roślinna. Najbardziej sprzyjające warunki dla bytowania daje niska murawa pastwiskowa, gdzie trawa jest równomiernie skracana przez pasące się zwierzęta domowe. W ten sposób kształtuje się bowiem optymalne „pastwisko życiowe” o dość ujednoliconym składzie gatunkowym roślinności. Dominują w nim trawy pastwiskowe życica trwała i grzebienica pospolita oraz dwuliścienne: babka lancetowata, koniczyna biała, stokrotka pospolita i brodawnik jesienny. Zaprzestanie wypasu czy wykaszania traw pociąga za sobą nadmierny rozwój wysokiej i gęstej roślinności, która ogranicza widoczność, utrudnia poruszanie się i hamuje rozwój roślin dwuliściennych będących pokarmem susłów. Do gatunków, których ekspansja wypiera susły, zalicza się: kłosownica pierzasta, trzcinnik piaskowy oraz tarniny i głogi[6].
Susły są zwierzętami naziemnymi, lecz znaczną część życia spędzają pod ziemią. Ich bezpieczną codzienną kryjówką, miejscem, w którym spędzają cały pierwszy miesiąc życia, oraz zimową sypialnią jest głęboka nora. Budowę nory suseł perełkowany rozpoczyna od zbudowania ukośnego korytarza, tzw. nory ukośnej[20]. Długość tego korytarza bywa zróżnicowana – zwykle jest to od 83 do 717 cm, a w stosunku do powierzchni terenu jest on wykopywany pod kątem od 25 do 50° (przeciętnie 35–40°)[6]. W czasie budowy tego korytarza ziemia jest usuwana na zewnątrz. Na końcu nory ukośnej – na głębokości 60–150 cm – leży komora gniazdowa, główne miejsce zamieszkania oraz rozrodu[1]. W kolejnym etapie rozbudowy nory suseł wykopuje pionowy korytarz, który zaczyna się w pobliżu komory gniazdowej i często nie zostaje dokończany przed zimą, ale kończy się ślepo około 20–30 cm poniżej poziomu terenu. Ziemia z wykopów służy za materiał do zamknięcia nory ukośnej. Na wiosnę suseł drąży tylko ostatni odcinek nory pionowej, dzięki czemu oszczędza energię. Od tej pory wejściem i wyjściem do nory jest tylko pionowa studzienka[6].
Typowa nora ukośna służy susłom głównie jako czasowe schronienie, więc rzadko na ich końcu budowane są komory gniazdowe. W sezonie letnim każdy suseł dysponuje zwykle dwoma norami: pionową i ukośną, zlokalizowanymi w odległości do kilkunastu metrów od siebie. Poza okresem godów i wychowania młodych nora zamieszkiwana jest tylko przez jednego susła. Do każdej nory wiedzie wyłącznie jeden otwór wejściowy[6].
Usystematyzowanie funkcji poszczególnych nor nie jest proste, bowiem z czasem ich przeznaczenie może być zmieniane, zaś one same przebudowywane.
Można wyodrębnić trzy typy nor[1].
Ssak ten niegdyś licznie występował na obszarach leśno-stepowych i półpustynnych południowo-wschodniej Europy. Stawał się coraz rzadszy z powodu zalesiania lub przeznaczania terenów obejmujących siedliska na cele rolnicze. Populacja susłów perełkowanych od 50 lat nieustannie się zmniejsza[4]. Jako gatunek bliski zagrożenia (near threatened)[4] umieszczony jest w Czerwonej księdze gatunków zagrożonych[38]. Polska czerwona księga zwierząt zalicza S. citellus do kategorii EN, do której zaliczane są gatunki bardzo wysokiego ryzyka, silnie zagrożone w kraju ze względu na małą populację.
Gatunek objęty został ochroną prawną w Polsce w 1984 roku[39]. Ochrona ta utrzymana została w kolejnych aktach prawnych. Obecnie suseł perełkowany wpisany jest na listę gatunków chronionych ściśle i wymagających ochrony czynnej[40]. Zwierzę to chronione jest w sieci Natura 2000 w całej Unii Europejskiej, ponieważ wymieniony jest jako gatunek priorytetowy w załączniku dyrektywy siedliskowej[1]. Chroniony jest także przez Konwencję o ochronie gatunków dzikiej flory i fauny europejskiej oraz ich siedlisk (tzw. konwencja berneńska)[41][4].
Zwarte kolonie susła perełkowanego zostały objęte ochroną w rezerwatach i znalazły ochronę w sieci specjalnych obszarów ochrony siedlisk (SOO) europejskiej sieci ekologicznej Natura 2000[42]. Lubelska Regionalna Dyrekcja Ochrony Środowiska prowadzi program „Ochrona stanowisk susła perełkowanego w Polsce – etap V / Utrwalanie efektu ekologicznego”[28]. Czynne działania polegają na regularnych badaniach monitoringowych zinwentaryzowanych siedlisk i populacji, pracach konserwacyjnych siedlisk oraz odkrywaniu i tworzeniu nowych kolonii. Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej w Lublinie od ponad 10 lat prowadzi program „Ochrona stanowisk susła perełkowanego w Polsce”[6].
Zabiegi konserwacyjne polegają przede wszystkim na karczowaniu zarośli drzew i krzewów, nawożeniu, rekultywacji, koszeniu murawy i roślinności niskiej oraz organizowaniu wypasu zwierząt. Te zabiegi pozwalają zapewnić odpowiednią strukturę i skład gatunkowy roślinności w danej lokalizacji. Programy czynne przewidują także tworzenie nowych kolonii zwartych, bowiem tylko takie kolonie są objęte czynną ochroną konserwatorską[6].
Podczas planowanej rozbudowy portu lotniczego Lublin–Świdnik stwierdzono, że żyjąca tam kolonia jest objęta unijną ochroną w ramach programu Natura 2000. Budowa została zablokowana, jednak udało się przeprojektować plany inwestycji tak, by respektowały prawo ochrony gatunku. Przebieg pasa startowego został skorygowany[16][20].
Suseł perełkowany (Spermophilus suslicus) – średniej wielkości gryzoń z rodziny wiewiórkowatych. Wielkością i kształtem zbliżony do wiewiórki, ale różni się od niej barwą sierści, mniejszymi uszami i krótszym ogonem. Jest gatunkiem endemicznym we wschodniej Europie. Występuje w Rosji, na Ukrainie, w Mołdawii, w niewielkim zakresie na Białorusi oraz w południowo-wschodniej Polsce. Suseł perełkowany jest zaliczany do gatunków zanikających. W Polsce spotykany jest jedynie między Wieprzem a Bugiem i jest objęty ochroną gatunkową, zaś cztery zwarte kolonie są objęte ochroną rezerwatową.
Syseľ perlavý (Spermophilus suslicus) je druh hlodavca z čeľade vevericovité (Sciuridae). Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov syseľ perlavý patrí medzi takmer ohrozené druhy, trend celkovej populácie je klesajúci a rozsah areálu rozšírenia sa zmenšuje.[1]
Má tmavohnedú srsť s bielymi škvrnami na chrbte a krátky tenký chvost. Dorastá do dĺžky 25 cm a váhy 280 g. Jeho vzorec chrupu je 1/1, 0/0, 2/1, 3/3.
Nachádza sa v Poľsku (Lubelské vojvodstvo), Rumunsku, Rusku, Bielorusku a na Ukrajine. Jeho prirodzený prostredie sú klimaticky mierne lúky blízko vodných zdrojov a vyskytuje sa aj v poľnohospodárskej krajine. V minulosti bol vo Východnej Európe hojne rozšírený a bol považovaný za škodcu. Dnes je jeho výskyt roztrúsený.[2]
Sú to denné živočíchy, ktoré od októbra do apríla hibernujú. Medzi hlavné zložky potravy patrí tráva, obilie ale aj hmyz. Individuálne jedince žijú oddelene v norách, ktoré sú súčasťou väčších kolónií. Tieto kolónie môžu mať aj 160 jedincov na jeden hektár. Pária sa medzi aprílom a májom. Tehotenstvo trvá 23 až 26 dní. V jednom vrhu je štyri až osem mláďat.[3]
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Syseľ perlavý
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Syseľ perlavý
Syseľ perlavý (Spermophilus suslicus) je druh hlodavca z čeľade vevericovité (Sciuridae). Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov syseľ perlavý patrí medzi takmer ohrozené druhy, trend celkovej populácie je klesajúci a rozsah areálu rozšírenia sa zmenšuje.
Suslik (znanstveno ime Spermophilus suslicus) je vrsta pravih veveric, ki je razširjena od Poljske na zahodu, do zahodnih ruskih in ukrajinskih step na vzhodu.
Suslik je najmanjši in najmanj družaben predstavnik tekunic, saj v dolžino zraste največ do 25 cm in tehta do 280 g. Ima temno rjav kožuh s svetlimi pegami in kratek, ozek rep.[2] Gre za dnevno žival, ki se hrani zjutraj in zvečer, v času največje dnevne vročine pa se umakne v podzemne rove. Med oktobrom in aprilom hibernira.[3]
Suslik je razširjen po stepah Belorusije, Poljske, Rusije in Ukrajine. Na področjih intenzivnejšega poljedelstva se suslik zadržuje tudi na poljih, kjer koplje podzemne rove in se hrani z žitaricami in travami. Občasno se hrani tudi z raznimi majhnimi členonožci in vretenčarji.[3] Ogroža ga izguba naravnega življenjskega okolja ter pobijanje.[1][4]
Susliki živijo v manjših kolonijah, vendar pa ima vsak osebek lasten rov z gnezdom. Kolonije lahko dosežejo populacijo preko 160 osebkov na hektar. Parjenje poteka v aprilu ali maju, brejost pa traja med 23 in 26 dni. Samice skotijo od štiri do osem mladičev.[5] V naravi se občasno pojavijo križanci z drugimi vrstami tekunic, s katerimi se suslik lahko uspešno pari.[6]
Suslik (znanstveno ime Spermophilus suslicus) je vrsta pravih veveric, ki je razširjena od Poljske na zahodu, do zahodnih ruskih in ukrajinskih step na vzhodu.
Pärlsisel, Spermophilus suslicus, är en dagaktiv, underjordiskt levande gnagare som tillhör ekorrfamiljen.
Catalogue of Life listar 3 underarter:[2]
De flesta arterna i det tidigare släktet Spermophilus har efter DNA-studier konstaterats vara parafyletiska med avseende på präriehundar, släktet Ammospermophilus och murmeldjur. Detta släkte har därför delats upp i flera släkten. Kvar i Spermophilus finns endast den gamla världens sislar, som, bland andra, denna art.[3] [4]
Pärlsiseln är tämligen mörkt brunaktig på ovansidan som är översållad med runda, blekgula fläckar. Undersidan är blekgul. Kroppslängden uppgår till 18-25 cm förutom svansen som är 3-4 cm lång. Öronen är, liksom hos siseln, mycket små. Till kroppsformen liknar pärlsiseln siseln.[5]
Liksom sin nära släkting siseln lever pärlsiseln underjordiskt i gångsystem, som den gräver i mjuk jord. Dessa kan ofta blir mer omfattande än hos siseln. Den är kolonibildande. På hösten går den i ide och vaknar upp igen omkring april.[6]
Pärlsiseln lever främst av gräs, örter, frön och övriga grödor. Den kan även ta animalisk föda som insekter och små ryggradsdjur.[6]
Pärlsiseln finns i Sydösteuropa som sydöstra Polen, Slovakien. östra Rumänien, delar av Vitryssland, Ukraina, Moldavien samt södra Ryssland till Volgafloden.[1] Som siseln föredrar den stäpplandskap, även odlade sådana.[6]
Pärlsiseln hotas framför allt av det moderna jordbruket och den omvandling och uppdelning av dess främsta biotop, stäppen, som detta fört med sig. Denna utveckling har pågått åtminstone de senaste 50 åren, även om det verkar som om nedgången har saktat in under det senaste decenniet.[1]
Pärlsiseln är fridlyst i Polen.[1]
Pärlsisel, Spermophilus suslicus, är en dagaktiv, underjordiskt levande gnagare som tillhör ekorrfamiljen.
Крапчастий ховрах — один з дрібних видів ховрахів. Довжина тіла — 190—220 мм, хвоста — 34—44 мм. Вони важать від 180 до 220 г, самці дещо більші за самиць[3]. Забарвлення хутра спинної частини тулуба, хвоста та зовнішньої поверхні лап каштаново-бурі з виразними нерівномірно розташованими світлими плямками діаметром 2—5 мм, що переходять в світлу строкатість на верхній поверхні шиї та потилиці. Черевна сторона тіла однотонна, світла, різних відтінків від світло-сірого до вохристо-жовтого. Горло та голова знизу білі. Верхня частина голови звичайно одного забарвлення із спиною, але, як правило, без світлих відмітин. Вібріси чорні, довжиною до 30 мм. Очі облямовані світлою смужкою хутра майже білого кольору. Під очима на щоках — різного ступеню вираженості коричневі плями. На бровах невеликі смужки такого ж кольору. Навесні, після линяння, котра починається в період вагітності самиць, та у двомісячного молодняка, забарвлення хутра темніше, а крапчастість яскравіша, ніж наприкінці літа та взимку [4].
Голос крапчастого ховраха, який можна звичайно почути в природі — протяжний тонкий свист, що його тварина видає при небезпеці для сповіщення інших ховрахів. Але на основі дослідження відловлених тварин були визначені щонайменше сім типів звуків, що вони можуть видавати: свист, стрекотіння, бурчання, коротке ритмічне бурчання, стрекіт, ричання, сопіння [5].
Крапчастий ховрах до другої половини XX ст. був розповсюджений від східних районів Польщі на заході до середньої течії Волги на сході. На південному заході його ареал досягав румунської та молдовської частин долини Прута та пониззя Дунаю, на півдні обмежений узбережжям Чорного моря, вздовж якого ховрах зустрічається до гирла Дніпра. Ареал перетинав Дніпро біля впадіння Ворскли, і звідти його південна межа йшла по північному берегу Сіверського Дінця до Луганську; після чого повертала на північний схід, і через середню течію річок Хопер та Медведиця виходила до Волги в районі Камишина. Східна межа ареалу іде через гирло річки Мокша, потім повертає вздовж правого берега Оки до Брянська, іде по лівому берегу Десни, через верхів'я Південного Бугу та Дністра. Ізольовані від основного ареалу популяції наявні в південно-східній Польщі, в Білорусі (Новогрудська височина та Копильська гряда) та на Волинській височині в межах України. Вважають, що ці ареали виникли в результаті штучної акліматизації на початку XIX століття [2][6].
Упродовж кількох останніх десятиліть ареал різко скоротився у східному напрямку. В Україні в останні десятиліття встановлені лише окремі колонії в Харківській і Луганській областях.[7]
У межах ареалу ховрахи трапляються на степових та лісостепових ділянках. Як основному ландшафту для життя вони віддають перевагу відкритим місцевостям, порослим невисокою трав'янистою рослинністю, що дозволяє їм оглядати околиці нори та підтримувати аудіовізуальний контакт із сусідніми тваринами. Для огляду місцевості ховрахи піднімаються на задніх лапах та приймають характерну вертикальну стійку, здалека нагадуючи стовпчик, висотою приблизно 20 см.
Крапчастий ховрах (Spermophilus suslicus) — гризун з родини вивіркових, роду Spermophilus. Рід розповсюджений в степах, напівпустелях та тундрах Євразії та Північної Америки[8]. Деякі дослідники, натомість, відносять крапчастого ховраха до роду Citellus[6][9].
Палеонтологічні рештки крапчастого ховраха, що відносяться до часів Середнього Плейстоцену, відомі, зокрема, з розкопок, здійснених поблизу смт Меджибіж (Україна). Як показав аналіз матеріалів розкопок (викопного пилку рослин, і т.ін.), в ті часи крапчастий ховрах жив в тих же ландшафтах і займав приблизно таку саму екологічну нішу, що і зараз [10]. Попередниками цього виду вважають дрібних ховрахів з групи cilelloides-severkensis, що також відомі з Плейстоцену [11].
Кількість хромосом у крапчастих ховрахів з різних популяцій неоднакова. Ховрахи з Волгоградської, Тамбовської, Саратовської, Пензенської, Воронезької областей Росії та Луганської області України мають диплоїдну кількість хромосом 2n=34. В південно-західній частині ареалу (в Миколаївській, Одеській областях України та в Молдові) вона становить 2n=36 [12]. Деякі автори вважають, що крапчастих ховрахів різнохромосомних форм треба вважати двома самостійними видами-двійниками[13].
Як було показано, в межах ареалу крапчастого ховраха розрізняються дві близькі форми забарвлення: світлозабарвлена та темнозабарвлена; світлозабарвлена зустрічається в південній частині ареалу, темнозабарвлена — в північній[14]. Географічне розповсюдження цих форм загалом збігається з розповсюдженням генотипічно різних популяцій крапчастого ховраха, то ж можливо, що кожному з двох генотипів відповідає і особливе забарвлення хутра[4].
Крапчастий ховрах в природних умовах утворює гібриди з великим (Spermophilus major) [15], малим (Spermophilus pygmaeus)[15][16] (зареєстровані в середньому Поволжжі), та європейським, або звичайним ховрахом (Spermophilus citellus) (зареєстровані у верхній та середній течії Дністра)[16].
Крапчасті ховрахи розмножуються один раз на рік, навесні.
З виходом з нір самок починається гон, який триває близько місяця. Шлюбна поведінка виявляється в гонитвах самців один за одним, грою між партнерами, та бійками між самцями.
Вагітність у крапчастого ховраха триває 24 доби. Молоді ховрахи народжуються в гніздовій камері під землею. Маса новонароджених — 30-40 грамів. Вони народжуються голими та сліпими, вкриваючись темним пухом приблизно на десятий день. На п'ятнадцятий день ховрашата вкриваються коротким хутром з дрібним світлим крапом, що загалом відповідає забарвленню дорослих особин. В цьому віці у них також прорізаються перші зуби. На 22-23 день у них відкриваються очі, та з'являються верхні різці, а в місячному віці вже є передкорінні та корінні зуби. Також на четвертому тижні життя молоді тварини починають видавати характерний для даного виду свист. Приблизно в цьому ж віці молоді тварини починають виходити з гнізда, поїдати траву, але все ще паралельно харчуються материнським молоком.
Під час годування молодняка дорослі ховрахи інтенсивно харчуються, але на поверхні землі їх помітити нелегко — весняна рослинність починає скривати їхні переміщення, і тварини живуть у візуальній ізоляції одна від одної.
Після остаточного виходу з нір, молоді ховрахи спочатку тримаються виводком, не відходячи далі ніж 1-2 метри від материнської нори. Ще 1-2 тижні вони живуть в материнській норі, а потім, досягнувши довжини 14-15 см, починають відвідувати розташовані поряд пустуючі нори та розчищати їхні обвалені та/або засмічені ходи.
Приблизно через місяць після виходу молодняка з материнських нір, в колонії починається масове риття нових нір молодими тваринами, котрі таким чином будують собі індивідуальні укриття. Також цей процес супроводжується обособленням індивідуальних територіальних ділянок, під час чого часто спостерігаються бійки молодих тварин, що супроводжуються характерним вереском та гонитвою один за одним.
Масове розселення молодняка триває близько місяця. Після зайняття індивідуальних нір та розподіла території агресивність поведінки знижується, і взаємодія переходить до мирного спілкування тварин-сусідів. Частину літа, що лишилась (липень-серпень) ховрахи проводять навколо своїх постійних нір, нагулюючи жирові запаси для сплячки[4].
Загалом, крапчасті ховрахи заселяють придатні для життя території досить нерівномірно. І в сільгоспугіддях, і на ділянках природної рослинності зустрічаються як тварини, що живуть одинаками, так і їхні угрупування різної чисельності. Але найбільш помітною та характерною формою освоєння території даним видом є саме групові поселення, що також називаються «колоніями». В колоніях щільність нор звичайно максимальна в центрі, і знижується на краях поселення.
В південній та південно-західній частинах ареалу крапчасті ховрахи живуть на існуючих ділянках степової рослинності, а також на полях злаків та багаторічних трав, в останньому випадку утворюючи особливо щільні поселення. При цьому ховрахи із старих колоній та колоній, що розташовані в природних біотопах, звичайно дрібніші за тварин з молодих колоній та таких, що живуть на посівах злаків і, особливо, багаторічних трав.
Для даного виду характерне життя групами від кількох до кількох сотен тварин, при цьому окремі колонії можуть займати площу в десятки гектарів.
Крапчасті ховрахи активні в денний час, але більшу частину доби проводять в підземних сховищах, від котрих відходять звичайно недалеко, на відстань не більше кількох десятків метрів. У випадку небезпеки тварини стрімголов біжать до нір, ховаються в них з наближенням ворога (або того, що вони сприйняли як ворога)[4].
Крапчасті ховрахи споруджують два типи нор: постійні та тимчасові. В норах першого типу вони зимують, виводять потомство, та проводять ніч. Нори другого типу використовуються як короткочасне укриття від ворогів в період годування, коли небезпека застає ховраха далеко від постійної нори, а також як місце, де тварини влітку рятуються від перегріву в спекотні часи.
Постійні нори закінчуються гніздовою камерою, заповненою підстилкою з подрібнених стебелець та корінців степової рослинності. Тимчасові та постійні нори поєднані між собою мережею протоптаних в траві стежок, які дозволяють ховрахам орієнтуватись на місцевості та швидко ховатись від небезпеки. За своєю будовою нори поділяються на вертикальна та ухильні, або косі. Перші закінчуються вертикальним ходом, котрий проривається зсередини нори до поверхні, тому виходи з нір не мають навколо себе викидів ґрунту. Ухильні нори відриваються ховрахами з поверхні землі, тому для них характерні викиди ґрунту 1-1.5 метра в діаметрі біля входу. Як постійні, як правило, використовуються вертикальні нори, а ухильні слугують тимчасовим притулком. Іноді ховрахи влаштовують гнізда і в ухильних норах, але тоді вони проривають новий хід, що веде з гнізда до поверхні, а утвореним при ритті надлишком ґрунту забивають первісний ухильний. В обох випадках, як правило, нори крапчастих ховрахів мають лише один вихід [17].
Основний ресурс живлення ховрахів складають надземні та підземні частини різних рослин та, частково, комахи. Спектр вживаних кормових об'єктів визначається, насамперед, частотою їхнього трапляння в місцях життя ховрахів. Найпростіший він у тварин на посівах багаторічних трав. З моменту пробудження і аж до залягання в сплячку ховрахи живляться тут виключно листям та молодими пагонами люцерни, еспарцету, або іншої культури, засіяної на відповідній ділянці. Рано навесні, доки вегетація рослинності ще не почалась, вони відкопують підземні частини люцерни та об'їдають бруньки та м'які тканини кореневищ.
Дещо інший раціон ховрахів на посівах озимих зернових, де тварини навесні харчуються спочатку листям, потім, по мірі дозрівання рослин, молодими пагонами, недозрілим колоссям і, врешті-решт, дозрілими зернами. Влітку, аж до залягання в сплячку, їхній корм складається майже виключно з опалого насіння культурних злаків, котре у великій кількості зустрічаються на полях і після жнив.
Найбільш різноманітним є живлення ховрахів у природних місцях життя, де склад кормів змінюється протягом весняно-літнього сезону. Після сплячки тварини поїдають в основному цибулини ефемерів та комах, пізніше — зелені частини рослин та їхнє насіння.
Крапчасті ховрахи, що утримуються в неволі, часто віддають перевагу тваринній їжі порівняно до рослинної. Ними охоче поїдались мало хітинізовані комахи, особливо гусінь та лялечки метеликів, а також приманки з ховрашиного м'яса[18]. Як на природних ділянках, так і на посівах ховрахи часто об'їдають трупи тварин свого виду, що потрапили в капкани[4].
На поверхні землі крапчастого ховраха можна зустріти від настання тривалих відлиг у другій половині зими і до кінця літа. Восени та взимку тварини перебувають в стані глибокої сплячки в підземних гніздах, ізольованих від зовнішнього середовища шаром ґрунту, на глибині метр-півтора. Під час осіннє-зимової сплячки ховрахи не харчуються, а лише використовують жирові запаси, накопичені влітку[4].
Активний період життєдіяльності ховрахів починається з весняного пробудження від сплячки. Звичайно йому передують встановлення позитивних температур повітря та відтаювання верхнього шару ґрунту.
Строки пробудження ховрахів залежать від широти місцевості. Так, в південних районах Одеської області (Кілійський, Татарбунарський) вони пробуджуються на 1-2 тижні раніше, ніж навколо Одеси[19]. В 1974 році на широті м. Одеса перші прокопані нори були знайдені в середині лютого, а у Волинській області того року поодинокі особини прокинулись лише в третій декаді березня[4]. Ще пізніше, аж до другої декади квітня, прокидаються крапчасті ховрахи в Білорусі[20], Чувашиї[21] та Польщі[22].
Порівняно з іншими частинами ареалу крапчасті ховрахи в північно-західному Причорномор'ї (на території від гирла Дунаю до Дніпра) прокидаються від сплячки раніше всього. Так, в Миколаївській області поява перших крапчастих ховрахів в 1948 році була зареєстрована 10 січня[23].
Зв'язок між виходом ховрахів із зимувальних нор та відтаюванням поверхневого шару ґрунту обумовлений специфічною будовою їхньої нори. Хід, який веде до гнізда, перед залягання в сплячку засипається землею, котра утворюється при будові іншого, вертикального, ходу. Останній не досягає поверхні, так що гніздова камера виявляється ізольованою від зовнішнього середовища. Коли верхній шар ґрунту (звичайно вологий завдяки осіннім дощам) промерзає, то прокопати його для ховраха стає неможливим. При відлизі першим відтаює ґрунт над вертикальним ходом, де його шар тонший, і тому саме через нього ховрахи прокопують вихід на поверхню. Такі вертикальні ходи без (або майже без) викиду ґрунту навколо них називають «норами-веснянками»[4].
Протягом кількох днів після появи перших нір-веснянок помітити ховрахів вдається лише зрідка. В цей час тварини проводять на поверхні землі мало часу, не відходять від нір далі ніж 0.5–1.5 метра, при найменшій небезпеці ховаються під землею. Вони практично не харчуються, з'їдаючи щоденно всього лише кілька зелених листків або пагонів навколо нори. Нетривалий час перебування ховрахів на поверхні в цей період призводить до того, що перші весняні виходи ховрахів лишаються непоміченими дослідниками (особливо малодосвідченими).
Через 1–2 тижні в теплі дні вже можна легко спостерігати ховрахів, що перебігають по поверхні землі, а також чути їхні тонкі посвисти, що ними вони застерігають один одного від небезпеки. В цей період з'являються перші неглибокі покопки в радіусі кількох метрів від зимувальної нори — спроби риття нових нор. Також в цей же час особини, що рано прокинулись, починають охороняти територію навколо нори. Після накопичення великих жирових запасів окремі тварини в південній частині ареалу, незважаючи на теплу (та навіть жарку) погоду, можуть впадати до літньої сплячки, перебуваючи в ній від кількох діб до 1.5 місяця.
Несприятливі погодні умови крапчастий ховрах перечікує в стані зимової сплячки, що триває більше шести місяців на рік. При цьому споживання запасів жиру за фіксований проміжок часу на початку зимової сплячки найбільше, а потім постійно знижується. Пізньої осені та взимку періоди торпору продовжуються тижнями, а пробудження короткочасові (до 2-х діб). Ближче до весни періоди пробудження стають частішими і довшими.
Вид, що знижує чисельність на всьому ареалі. В Україні чисельність виду впала в тисячі разів. На початок XXI ст. в України залишилося не більше тисячі дорослих особин, що розпорошені по кількох колоніях.
До 70 % молодих тварин гине на першому році життя. Основними причинами загибелі є промерзання ґрунту, пізня або затяжна весна, вилов людиною та хижаками, епізоотії. Основними природними ворогами крапчастого ховраха є степовий тхір, горностай, ласка, руда лисиця, корсак (у східній частині ареалу), поблизу населених пунктів — свійські собаки та кішки. З птахів ховраха добувають канюк, чорний шуліка, польовий лунь, пугач, сокіл-балабан, боривітер звичайний. На молодих тварин полюють також мартини та лелеки. Від хижаків даний вид страждає, в основному, в теплий період року, хоча тхір може викопувати ховрахів і з зимових нор.
Причинами різкого падіння чисельності стали, перш за все, безпосереднє винищення, а також деградація природних для цього виду біотопів, розорення цілинних ділянок. З антропогенних факторів основний вплив на чисельність крапчастого ховраха завдають розорювання земель та винищування отрутою (проводилось приблизно до кінця 70-х років).
Тривалість життя крапчастого ховраха в природі рідко перевищує 4—5 років.
Крапчастого ховраха занесено до Червоного Списку МСОП[1], включено до останнього видання Червоної Книги України (2009). З огляду на те, що його чисельність по всій території України швидко скорочується протягом останніх 40—50 років, і вид може бути охарактеризований як вразливий та такий, що знаходиться під загрозою зникнення, його занесено до списку видів Бернської конвенції (Додаток ІІ).
Сам по собі вид в теперішній час не є мисливським або комерційним; видоспецифічних заходів охорони не потребує. На сьогодні ареал виду не входить до жодної з територій природно-заповідного фонду України. Умовою збереження виду є інвентаризація його сучасних поселень та вилучення таких з місцезнаходжень з інтенсивного природокористування з подальшим забезпеченням екстенсивного пасовищного типу експлуатації угідь. Не виключено, що єдиним можливим заходом щодо збереження виду може стати чітко спланована програма штучного підтримання популяції [24].
У теперішній час на всій території розповсюдження крапчастий ховрах помітної шкоди сільськогосподарським культурам не наносить, з огляду на відносно низьку щільність популяції. Іноді може завдавати помітної шкоди окремим ділянкам злакових, городніх та садових культур, а також пасовищам. В минулому (до початку 60-х років XX століття) подекуди добувався задля хутра, але зараз промислового значення не має[23].
Крапчастий ховрах може бути носієм туляремії, а також декількох глистних інвазій.
Занесений до Червоної книги України[25]. Як вид, стан якого близький до загрозливого, занесений до Червоного списку МСОП, а як вид, що потребує особливої охорони до Бернської конвенції. Не охороняється на жодній природоохоронній території. Значні за чисельністю колонії цього виду негайно потребують природоохоронного статусу.
Spermophilus suslicus là một loài động vật có vú trong họ Sóc, bộ Gặm nhấm. Loài này được Güldenstaedt mô tả năm 1770.[2]
_ground_squirrel,_spotted_suslik_fur_skin.jpg)
Spermophilus suslicus là một loài động vật có vú trong họ Sóc, bộ Gặm nhấm. Loài này được Güldenstaedt mô tả năm 1770.
Кра́пчатый су́слик[1] (Spermophilus suslicus) — вид рода сусликов.
Один из самых мелких (длина тела 17—26 см) и короткохвостых (хвост 2,9—5,5 см, менее 1/4 длины тела) сусликов. Весит до 500 г. Самцы несколько крупнее самок. Голова довольно крупная, с большими глазами. Ушная раковина редуцирована до кожного валика. Лапы короткие, с длинными подвижными пальцами. Волосяной покров короткий и довольно редкий, прилегающий; только на хвосте волосы длинные и распушенные. Окраска спины яркая и пёстрая: на основном серо-буроватом или коричневом фоне разбросаны крупные (до 6 мм), беловатые или желтоватые, чётко очерченные крапины, на затылке сливающиеся в рябь. У молодых зверьков крапины могут располагаться рядами. Верх головы одной окраски со спиной, иногда чуть темнее. Глаза окружены светлым кольцом; под глазами коричневые пятна. Горло и голова снизу белые. Брюхо от светло-серого до охристо-желтого. Хвост двухцветный со светлым окаймлением. В пределах ареала общий тон окраски светлеет и тускнеет по направлению к югу.
В кариотипе крапчатого суслика 34 хромосомы.
Распространён в степях и южных лесостепях Восточно-Европейской равнины, от Дуная и Прута до среднего течения Волги. Северная граница ареала соответствует северной границе лесостепи. Южная граница, начинаясь от устья Дуная, идёт по побережью Чёрного моря до Днепра, пересекая его у устья Ворсклы; затем по левому берегу Северного Донца опускается до Луганска, поворачивает на северо-восток и через среднее течение рр. Хопёр и Медведица выходит к Волге у Камышина. Западная граница — по левому берегу Прута к устью Дуная. На востоке граница идёт через устье р. Мокша, вдоль правого берега Оки до Брянска, по левому берегу Десны, через верховья рр. Южный Буг и Днестр. Кроме того, существуют два небольших изолированных очага обитания крапчатого суслика: на северо-западе Украины (Волынская возвышенность) и западе Белоруссии (Новогрудская возвышенность, Копыльская гряда).
Крапчатый суслик — обитатель ковыльных степей, суходольных лугов и южной части лесостепи. Его исконные местообитания — возвышенные участки целинной степи, в том числе используемые под покосы, выгоны и пастбища. Однако, из-за обширной распашки степей крапчатый суслик оказался вытеснен на «неудоби» — склоны сухих балок, межи, окраины лесополос. В годы высокой численности временно поселяется по обочинам проселочных дорог, в старых садах и виноградниках, по окраинам полей с посевами кукурузы и пшеницы. Низины используются редко и только в качестве кормовых участков.
Живёт крапчатый суслик колониями, как плотными, так и разреженными (по поймам рек, обочинам дорог и т.п.). Попадаются и одиночные зверьки. Каждый взрослый суслик занимает собственную нору. Имеются постоянные и временные (защитные) норы. Первые длиной до 2—3 м, с одним входом и гнездовой камерой на глубине 35 — 128 см. В этих норах суслики зимуют, летуют и выводят потомство. В некоторых случаях норы имеют отнорки и добавочные ходы. Временные норы устроены проще и более мелкие. Крапчатые суслики ведут оседлый образ жизни и не совершают кормовых переселений. Подвижны лишь самцы в период гона и молодняк при расселении.
Состав кормов растительный, насчитывает до 50 наименований с преобладанием злаков (овсяницы, ковыли, овсюги, мятлики) и цветкового разнотравья (клевер, тысячелистник, одуванчик). Ярко выражена сезонная смена диеты. Ранней осенью суслик ест подземные части растений, летом — зелёные части, а осенью — семена. Культурные злаки (рожь, пшеница, в меньшей степени ячмень) поедает на любой стадии вегетации (всходы, стебли, листья, зерно), однако дальше 20—50 м от края поля не заходит. На юге ареала, в период массового лёта жуков, питается и жуками. Запасы делает незначительные — по 200—500 г, на случай летней непогоды (зимой крапчатые суслики не едят). В плотных поселениях в период гона и выхода молодняка наблюдаются случаи каннибализма и некрофагии (поедания сородичей, попавших в капкан).
Крапчатые суслики — дневные зверьки, наиболее активные в утренние и предвечерние часы. Молодняк нагуливает жир практически в течение всего светового дня. Суслики чутко реагируют на погоду: при похолодании и в дождь они не покидают нор. Зимой впадают в спячку. Длится она 6—6,5 месяцев — с сентября — октября по март — апрель. На юге ареала суслик выходит из спячки уже в январе-феврале. Иногда, в жаркие засушливые годы взрослые самцы и яловые самки засыпают уже в июле—августе (эстивация). Летняя спячка постепенно переходит в зимнюю. Молодняк и рожавшие самки в летнюю спячку не впадают. Спит суслик в очень характерной позе — сидя на задних лапах (а не лежа), подогнув голову к брюху и прикрыв её сверху хвостом. За время зимней спячки вес суслика уменьшается почти вдвое, так что неотъевшийся за лето суслик рискует не проснуться.
Период размножения начинается через 1—1,5 недели после выхода из зимней спячки. Гон длится 2 недели и сопровождается появлением самцов на участках самок. В это время самцы агрессивны — преследуют друг друга, кусаются, «боксируют». Спаривание происходит в норе. Беременность длится 22—27 дней, в выводке 6—8 детёнышей. В начале июня молодые суслики впервые выходят из норы. Затем самка на 3 дня покидает потомство, вынуждая его переходить на питание твёрдыми кормами. Ещё через несколько дней молодняк покидает мать и расселяется по собственным норам.
Крапчатый суслик даёт неплодовитые гибриды с сусликом малым в среднем Поволжье и с сусликом европейским в среднем Приднестровье.
До 70 % молодых зверьков погибает в первый год жизни. Основными причинами смертности являются промерзание почвы, поздняя затяжная весна, влияние человека, хищники и эпизоотии. Основными природными врагами крапчатого суслика являются степной хорёк, горностай, ласка, обыкновенная лисица, корсак; вблизи населённых пунктов — домашние собаки и кошки. Из птиц сусликов добывают обыкновенный канюк, чёрный коршун, полевой лунь, филин, сокол-балобан, пустельга. На молодых зверьков охотятся чайки и аисты. От хищников суслики страдают в основном в летнее время, хотя хорьки выкапывают спящих сусликов и из зимних нор. Продолжительность жизни в природе редко превышает 4 года.
Численность крапчатого суслика за последние десятилетия сократилась по причине распашки целинных земель и проводившихся (вплоть до 1980-х гг.) истребительных мероприятий с применением химических средств. На большей части ареала из-за низкой численности, серьёзного вреда сельскому хозяйству суслик не наносит. Иногда вредит хлебным, огородным и садовым культурам, пастбищам, лесным насаждениям. Способствует разрушению почвенного слоя. В настоящее время промыслового значения не имеет.
Природный носитель возбудителя туляремии, некоторых глистных инвазий.
На Украине в связи с резким сокращением численности и угрозой полного исчезновения в 2009 году крапчатый суслик был включен в Красную книгу.
Кра́пчатый су́слик (Spermophilus suslicus) — вид рода сусликов.
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 哺乳綱 Mammalia 目 : ネズミ目（齧歯目） Rodentia 亜目 : リス亜目 Sciuromorpha 科 : リス科 Sciuridae 亜科 : Xerinae 族 : Marmotini 属 : Spermophilus 種 : ホシハタリス S. suslicus 学名 Spermophilus suslicusホシハタリス (Spermophilus suslicus) は、哺乳綱ネズミ目（齧歯目）リス科に分類されるジリス（ハタリス）の1種[2][3]。生息地の減少に脅かされている。
ポーランド（ルブリン県）、ウクライナ、ロシア（北はオカ川、東はヴォルガ川まで）、モルドバ、ベラルーシ西部[2]
頭胴長180-260ミリメートル、尾長36-57ミリメートル、体重は、180-220グラム[2]。 他のSpermophilus属のジリスよりも体が小さい[5]。 被毛は茶褐色で、背中に白い斑点があり、短く細い尾を持つ。 歯式は、 1.0.2.3 1.0.1.3 {displaystyle { frac {1.0.2.3}{1.0.1.3}}} 
ステップや牧草地のような開けた短茎草原に生息し、耕作地やその周辺にも見られる[2]。 生息地の減少と断片化に脅かされている。 生息地の減少の原因は、農業および林業の拡大、牧草地の減少、町の開発と成長、そして工業開発である。 また、いくつかの地域では、農業の害獣として狩られている[1][6]。
ポーランドおよびロシア南部の生息域は、著しく減少しており、現在残っているのは、20世紀半ばの10パーセントに過ぎない。 現在の生息域の縮小率では、今後20-30年でポーランドから絶滅する[1]。
昼行性で、8-9月から2-3月まで冬眠する[2]。太陽がわずかに地域を温める午前中に活動的になり、日中の暑い時間帯は地下の巣穴を手入れし、夕方になると再び地上に現れ、もう一度食事をする。 主に草や穀物を食べるが、小型の脊椎動物と節足動物も食べることがある[7]。
他のSpermophilus属の種に比べて、活動期には視界を遮る背の高い草に覆われる、比較的閉鎖的な生息地に暮らしている[5]。 大きなコロニーを形成し、個体は別々の巣穴に住む。コロニーは、1ヘクタールあたり最大で160頭以上になる。 繁殖は4月から5月にかけて行い、妊娠期間は23-26日、1回の出産で4-8頭の子を産む[8]。 同所性のヒメハタリスやヨーロッパハタリスと不定期な交配が起こる[4]。
捕食者には、イタチ、キツネ、猛禽類がいる[2]。 イタチ科のイイズナが巣穴に入ってきて、ホシハタリスの子どもを食べることが知られているが、大人は襲わない[9]。 また、子殺しがあることが知られており[2]、子どもを殺すのは、オス、メス、またはその両方で、子どもを食べることもあれば、襲って殺すだけのこともある[9]。
警戒鳴きは、弱い調子、高音、力強い音など、音を様々に変えることができる[2]。警戒鳴きは、主に同種の仲間に捕食者を発見したことを知らせるために使う[5]。
얼룩땅다람쥐(Spermophilus suslicus)는 다람쥐과에 속하는 설치류의 일종이다.[2] 3종의 아종을 포함하고 있으며, 서식지 감소로 위협을 받고 있다.
얼룩땅다람쥐는 짙은 갈색 털을 갖고 있으며, 등에 흰 반점이 나 있고, 꼬리는 짧고 얇다. 몸길이는 25cm이고, 몸무게는 280g이다. 치열은 1.0.2.31.0.1.3이다. 땅다람쥐속의 다른 종들보다 작고, 군집 활동은 덜하다.[3]
벨라루스와 몰도바, 폴란드, 러시아, 우크라이나에서 발견된다. 자연 서식지는 온대 초원이며, 경작지에서도 서식한다. 서식지 감소와 서식지 파편화로 위협을 받고 있다. 서식지 감소의 원인은 농업과 임업의 확대, 목초지의 감소, 도시의 발전과 성장, 공업화다. 일부 지역에서는 농업에 방해가 되는 해충으로 간주되어 사냥이 된다.[1][4] 얼룩땅다람쥐의 폴란드와 러시아 남부 지역 분포 지역은 현재 남아 있는 지역이 20세기 중반에 비해 겨우 10%에 불과할 정도로 현저히 감소했다. 현재의 감소 추세가 유지될 경우, 향후 수십 년 이내에 폴란드에서 멸종될 것으로 추정된다.[1]
다음은 2009년 헬겐(Helgen) 등의 연구에 기초한 계통 분류이다.[5]
마멋족 땅다람쥐속
.jpg)
_ground_squirrel,_spotted_suslik_fur_skin.jpg)
.jpg)
_ground_squirrel,_spotted_suslik_fur_skin.jpg)
_ground_squirrel,_spotted_suslik_fur_skin.jpg)
.jpg)
