Ареалом їх розповсюдження є Сибір, Східна Європа і Північна Америка. До 19 століття включно в степовій і лісостеповій зонах України водилася пискуха степова (Ochotona pusilla).[1]
Довжина тіла 12 — 28 см, маса 170–240 г. У пискух короткі вуха, а довжина задніх і передніх ніг майже однакова. Зовні вони більше схожі на хом'яків.
Шкіра пискух тонка, неміцна і як хутровина використовуватися не може, через що господарського інтересу тварина не представляє.
Живуть пискухи в норах та між камінням. Тримаються колоніями.
Свист. Пискуха названа через свій характерний свист. Чекалки територіальні, і звуки є способом маркування індивідуальних територій.
«Стіжки сіна». На зиму запасають корми, складаючи їх у стіжки, звідси друга назва пискух, якою їх називають у сибіру, а інколи і в україномовній літературі, калькуючи російські назви: «сіноставець», або «сіноставка».[1]
«Мумійо». Однією з найвідоміших особливостей пискух є продукування ними високо збагаченого рештками лікарських рослин посліду. Цей послід, витримуючи численні видозміни внаслідок дії екстремальних температур та опромінення ультрафіолетом, з роками перетворюється на смолоподібну масу, відому широкому загалу як «мумійо»[3].
Пискухи споріднені із зайцями і разом з ними формують ряд зайцеподібних (Leporiformes), що є сестринською групою до мишоподібних гризунів (Muriformes).
На початках таксономії охотон відносили до роду Lepus (заєць). Одна з поширених назв роду у працях 19-20 ст. — Lagomys.
У складі роду близько 30 сучасних видів, які поділяють на три підроди:
В Україні в історичні часи мешкала пискуха степова, або земляний заєць (Ochotona pusilla). Вважаться, що її останні знахідки в Україні (Полтавщина) були до середини 18 ст. (публікації І. Підоплічки та ін.).
