Qarabaşaq (lat. Fagopyrum)[1] — qırxbuğumkimilər fəsiləsinə aid bitki cinsi.[2]
Qarabaşaq (lat. Fagopyrum) — qırxbuğumkimilər fəsiləsinə aid bitki cinsi.
Ur genad e kerentiad ar Polygonaceae eo ar Fagopyrum. Ennañ e kaver 15 pe 16 plantenn, en-o-zouez daou ed pouezus, Gwinizh-du (Fagopyrum esculentum) ha Gwinizh-du Tartaria (Fagopyrum tataricum).
Ur genad e kerentiad ar Polygonaceae eo ar Fagopyrum. Ennañ e kaver 15 pe 16 plantenn, en-o-zouez daou ed pouezus, Gwinizh-du (Fagopyrum esculentum) ha Gwinizh-du Tartaria (Fagopyrum tataricum).
Fagopyrum és un gènere de plantes amb flors de la família Polygonaceae; inclou dos importants cultius, el fajol (Fagopyrum sculentum), i el Fagopyrum tataricum. Tenen similars usos, i estan classificats com pseudocereals, això és, són usats de la mateixa manera que els cereals però no pertanyen a les pastures de la família Gramineae.
David P. Miller, de la Universitat de San Diego va ´publicar un escrit sobre l'ús correcte del fagopyrum, El Fagopyrm no és dolent.
Fagopyrum és un gènere de plantes amb flors de la família Polygonaceae; inclou dos importants cultius, el fajol (Fagopyrum sculentum), i el Fagopyrum tataricum. Tenen similars usos, i estan classificats com pseudocereals, això és, són usats de la mateixa manera que els cereals però no pertanyen a les pastures de la família Gramineae.
David P. Miller, de la Universitat de San Diego va ´publicar un escrit sobre l'ús correcte del fagopyrum, El Fagopyrm no és dolent.
Pohanka (Fagopyrum) je rod rostlin z čeledi rdesnovitých. Zahrnuje přibližně 15 druhů.
Pohanky jsou jednoleté a vytrvalé byliny. Mají bílé a růžové květy v hroznech a lichoklasech. Plodem je nažka. V českých zemích se začala pěstovat na přelomu 12. a 13. století, kdy sem byla přivezena z východu přes Rusko, a od 15. století se její užívání v kuchyni rozšířilo, zejména na Moravě.[1]
Potravina a zelené hnojení.
Pohanka je často užívanou surovinou ve zdravé výživě. Neobsahuje lepek, takže je na rozdíl od obilovin vhodná pro osoby trpící celiakií. Je významným zdrojem rutinu, který léčí problémy s cévami, hemoroidy i křečovými žilami. Vhodná je také pro psychicky a fyzicky namáhané osoby. Obecně je považována za velmi zdravou potravinu, její konzumace je stoupenci alternativních výživových směrů doporučována hlavně v zimním období.[2]
Obrázky, zvuky či videa k tématu pohanka ve Wikimedia Commons
Pohanka (Fagopyrum) je rod rostlin z čeledi rdesnovitých. Zahrnuje přibližně 15 druhů.
Slægten Boghvede (Fagopyrum) er udbredt med nogle få arter i Central- og Østasien. Det er enårige, urteagtige planter med hårløse stængler og spredte, spydformede blade med hel rand. Blomsterne sidder i tætte nøgler fra skudspidser og bladhjørner. Frugten er en trekantet nød, som ligner frugten fra et bøgetræ, bog – deraf navnet. Her nævnes de to arter, der er dyrkede eller vildtvoksende i Danmark.
Arter
Buchweizen (Fagopyrum) ist eine Pflanzengattung in der Familie der Knöterichgewächse (Polygonaceae). Die 15 bis 16 Arten sind in Eurasien und im östlichen Afrika verbreitet.
Trotz der Bezeichnung Buchweizen handelt es sich nicht um Getreide, sondern um ein Pseudogetreide, das sich vor allem zur Diversifizierung der Landwirtschaft anbietet, die sonst von den Süßgräsern Weizen, Gerste und Mais dominiert wird. Da die Früchte des Buchweizens glutenfrei sind,[1] spielt deren Mehl eine wichtige Rolle bei der Ernährung von Menschen mit Zöliakie. Die bekannteste Art der Gattung Fagopyrum ist der Echte Buchweizen (Fagopyrum esculentum).
Die Gattungsbezeichnung Fagopyrum wurde durch Philip Miller (1691–1771) eingeführt. Er leitet sich aus dem lateinischen Wort fagus ‚Buche‘ und dem griechischen Wort πυρός pyros, deutsch ‚Weizen‘ ab und bezieht sich auf die bucheckernförmigen Früchte.[2]
Die Buchweizen-Arten sind ein- oder mehrjährige krautige Pflanzen oder seltener Halb- bzw. Zwergsträucher. Sie bilden Pfahlwurzeln. Der Stängel ist aufrecht und kahl oder fein behaart.
Die wechselständig angeordneten Laubblätter sind in Blattstiel und Blattspreite gegliedert. Die einfachen, ganzrandigen Blattspreiten sind schief und dreieckig, breit oval, herzförmig, linealisch oder pfeilförmig mit spitzem oder gestutztem oberen Ende. Das Scheidchen ist häutig.
Die seiten- oder endständigen, traubigen oder schirmförmigen Blütenstände enthalten viele Blüten. Buchweizen-Arten sind einhäusig (monözisch); die Blüten sind meist alle zwittrig, selten sind einige Blüten männlich, dann sind aber beide Blütentypen an einer Pflanze.[2] Die Blütenhülle ist fünfzählig und haltbar. Die fünf Blütenhüllblätter sind nicht weiterwachsend. Es sind acht freie Staubblätter vorhanden. Die Staubbeutel sind weiß, rosafarben oder rot. Die drei zurückgebogenen Griffel sind verlängert. Die Narben sind kopfig.
Die Achänen sind dreieckig und an der Basis nicht gehörnt oder geflügelt.
Die fünfzehn bis sechzehn Fagopyrum-Arten kommen ursprünglich in Eurasien und im östlichen Afrika vor. In China kommen zehn Arten vor, sechs davon nur dort.[3] In vielen Teilen der Welt sind Fagopyrum esculentum und Fagopyrum tataricum verwildert (Neophyten).
Es gibt ungefähr 15 bis 16 Arten:[3][4]
Fagopyrum esculentum und Fagopyrum tataricum werden in den gemäßigten Gebieten der Welt angebaut. Buchweizen wird in China seit 4600 Jahren und in Japan seit 3500 Jahren kultiviert.[2]
In Österreich stammen unter anderem aus dem Jauntal Erwähnungen aus dem Jahr 1442. In diesem Gebiet wird der Buchweizen auch heute noch kultiviert. Aus diesem Grund zählt er in Österreich als Jauntaler Hadn zu den Traditionellen Lebensmitteln.[1]
2020 wurden laut der Ernährungs- und Landwirtschaftsorganisation FAO weltweit 1.810.816 t Buchweizen geerntet.
Folgende Tabelle gibt eine Übersicht über die fünf größten Produzenten von Buchweizen weltweit, die insgesamt 90,9 % der Erntemenge produzierten.
Buchweizenkörner müssen geschält und von der Schale getrennt werden, da die Schale, und zwar vor allem die Fruchtschale, den roten Farbstoff Fagopyrin enthält, der gesundheitsschädlich ist (siehe nächster Abschnitt).
Die Körner werden zu Graupen, Grütze, Grieß oder Mehl, das landschaftlich Heidemehl oder Heidenmehl genannt wird, verarbeitet. Im Gegensatz zu Getreide hat das Korn keine unterschiedlichen Bestandteile, die man wahlweise weglassen oder mitmahlen kann; insoweit gibt es keinen Ausmahlungsgrad, und jedes Buchweizenmehl ist ein „Vollkornmehl“, selbst wenn dies nicht auf der Verpackung steht.
Mit Buchweizenmehl werden in erster Linie Breigerichte, aber auch Suppen, Fladen und Nudeln hergestellt. Ab einer Beimischung von 20 % zu Weizen- oder Roggenmehl darf das Brot als Buchweizenbrot bezeichnet werden. Buchweizenmehl ist mangels Gluten nicht eigenbackfähig. Buchweizengrütze wirkt aufgrund ihrer hohen Quellfähigkeit ähnlich stark sättigend wie Hirse.[7]
In Nordamerika sind Buchweizenpfannkuchen, serviert mit Ahornsirup, eine beliebte Spezialität. Auch die bretonische Galette (Bretonisch Krampouezhenn) besteht aus Buchweizenmehl; sie ist die herzhafte Variante der im deutschen Sprachraum bekannteren Crêpe. In der japanischen Küche haben Buchweizennudeln (Soba) und Buchweizen-Tee (Sobacha) einen festen Platz.
In Russland und Polen ist Buchweizengrütze als Frühstücks- und Süßspeise Kascha populär.
Aus gerösteten Samen des Tartarischen Buchweizens (Fagopyrum tartaricum) wird Tatarischer Buchweizentee hergestellt, der zu den traditionellen Heilmitteln gehört.
Insbesondere in der veganen Ernährung wird Buchweizen zu Buchweizendrink/Buchweizenmilch verarbeitet (siehe Milchersatz).[8]
Inzwischen wird der Buchweizen auch als Energiepflanze für Biogasanlagen getestet. Da er eine so kurze Vegetationszeit hat, lässt er sich noch nach der Getreideernte anbauen und blüht bis in den Spätherbst.[9]
Das rotfarbige Häutchen, das die Körner umgibt, kann nach dem Verzehr Allergien auslösen (Fagopyrismus), welche durch Einwirkung von Sonnenlicht zu Hautekzemen führen können. Daher ist vor dem Verzehr von ungeschälten Buchweizenkörnern zu warnen. Ungeschälter Buchweizen sollte daher vor dem Verzehr heiß gewaschen oder gekocht werden. Der rote Schleim sollte abgeschöpft werden.[7]
Buchweizen (Fagopyrum) ist eine Pflanzengattung in der Familie der Knöterichgewächse (Polygonaceae). Die 15 bis 16 Arten sind in Eurasien und im östlichen Afrika verbreitet.
Trotz der Bezeichnung Buchweizen handelt es sich nicht um Getreide, sondern um ein Pseudogetreide, das sich vor allem zur Diversifizierung der Landwirtschaft anbietet, die sonst von den Süßgräsern Weizen, Gerste und Mais dominiert wird. Da die Früchte des Buchweizens glutenfrei sind, spielt deren Mehl eine wichtige Rolle bei der Ernährung von Menschen mit Zöliakie. Die bekannteste Art der Gattung Fagopyrum ist der Echte Buchweizen (Fagopyrum esculentum).
Fagopyrum esculentum
Fagopyrum tataricum
Li djinre Fagopyrum est on djinre di plantes a fleurs del famile des poligonacêyes, ki les especes les pus conoxhowes sont li boûkete eyet l' boûkete di Tatareye.
Li djinre Fagopyrum est on djinre di plantes a fleurs del famile des poligonacêyes, ki les especes les pus conoxhowes sont li boûkete eyet l' boûkete di Tatareye.
Hoadn oda Heiden, aa Buachwoaz (lat. Fagopyrum, dt. Buchweizen, engl. buckwheat) is a Scheindroad, wei de Keandln wia Droad ausschaugn und teiweis aa so gnuzzt wean. Es is a Pflanznagoddung aus da Famij vo de Knetarichgwächs (Polygonaceae).
Da Hoadnsteaz woa friacha in da Oipnregion oane vo de wichtigstn Schpeisn ibahapts.
D'Wëllkar (Fagopyrum) ass eng Planzegattung aus der Famill vun de Polygonaceae. D'Wëllkar ass domat Famill mat dem Rubarb an dem Sauerampel.
D'Wëllkar gëtt dacks als Fruucht[1] ugesinn, well et grad sou ugebaut gëtt, mat dem Méidrescher geméint a gedresch, zu Miel gemuelen an als Grondlag fir d'Preparatioun vun Deegwueren a Brout oder Schmull respektiv Gruau geholl gëtt. Mä d'Wëllkar gehéiert net wéi déi aner Fruuchtaarten zu de Grieser. Seng dräieckeg Friichte gesinn aus wéi d'Friichte vun der Buch, dofir heesche si hei an do "Bochaker"[2].
D'Wëllkar ass eng vun de Gattungen, déi a ville Sproochen eng helle Wull vun Nimm verpasst kruten:
00Dëst Kapitel ass nach eidel oder onvollstänneg. Hëlleft wgl. mat, fir et ze komplettéieren. D'Gattung besteet aus fofzéng Aarten, vun deenen der véier ugebaut ginn:
00Dëst Kapitel ass nach eidel oder onvollstänneg. Hëlleft wgl. mat, fir et ze komplettéieren. Zu Lëtzebuerg ginn dat gewéinlecht Wëllkar (Fagopyrum esculentum) an d'tatarescht Wëllkar (Fagopyrum tataricum) vun 10 Bauerebetriber op zirka 20 ha am Éislek (Stand 2011) ugebaut[3]. D'Dieschbourg-Mille bei Iechternach huet eng separat Anlag fir Wëllkar ze muelen.[3]
00Dëst Kapitel ass nach eidel oder onvollstänneg. Hëlleft wgl. mat, fir et ze komplettéieren. 00Dëst Kapitel ass nach eidel oder onvollstänneg. Hëlleft wgl. mat, fir et ze komplettéieren. D'Wëllkar (Fagopyrum) ass eng Planzegattung aus der Famill vun de Polygonaceae. D'Wëllkar ass domat Famill mat dem Rubarb an dem Sauerampel.
D'Wëllkar gëtt dacks als Fruucht ugesinn, well et grad sou ugebaut gëtt, mat dem Méidrescher geméint a gedresch, zu Miel gemuelen an als Grondlag fir d'Preparatioun vun Deegwueren a Brout oder Schmull respektiv Gruau geholl gëtt. Mä d'Wëllkar gehéiert net wéi déi aner Fruuchtaarten zu de Grieser. Seng dräieckeg Friichte gesinn aus wéi d'Friichte vun der Buch, dofir heesche si hei an do "Bochaker".
Карабодай (лат. Fagópyrum) — карабодайлылар гаиләсеннән булган үсемлек. Аксымга, Р һәм В витаминнарына бай. Шулай ук составында кальций, фосфор, тимер кебек микроэлементлар, алма һәм лимун кислоталары бар. Андагы фолий кислотасы исә организмның каршы торучанлыгын арттыра.
Һиндстанның таулы районнарында барлыкка килгән карабодайны чама тойгысын белми торган культура дияргә мөмкин. Ул көзнең соңгы көннәренә кадәр тармаклана һәм, тәүге бөртекләрнең җитлегүен кайгыртмыйча, чәчкә ата. Шуңа күрә галимнәр аның мондый холкын үзгәртү юлларын эзли. Башкортстанның Авыл хуҗалыгы фәнни-тикшеренү институты галимнәре аның тары кебек бер чуклы сортын чыгару өстендә зур эш башкарды.
Күбрәк диетик ризык буларак билгеле. Шуңа да суга пешерелгән карабодай боткасын шикәр чиреннән, артык юанлыктан интегүчеләргә киңәш ителә. Мондый ботка кан тамырларын ныгыта, организмнан шлакларны, башка төр зарарлы матдәләрне, шул исәптән артык суны чыгара. Шуны да әйтергә кирәк: карабодайда минераль матдәләр күп, әмма витаминнар аз.
Карабодай гадәттә июнь-июль айларында чәчәк ата.
Карабодай (лат. Fagópyrum) — карабодайлылар гаиләсеннән булган үсемлек. Аксымга, Р һәм В витаминнарына бай. Шулай ук составында кальций, фосфор, тимер кебек микроэлементлар, алма һәм лимун кислоталары бар. Андагы фолий кислотасы исә организмның каршы торучанлыгын арттыра.
Һиндстанның таулы районнарында барлыкка килгән карабодайны чама тойгысын белми торган культура дияргә мөмкин. Ул көзнең соңгы көннәренә кадәр тармаклана һәм, тәүге бөртекләрнең җитлегүен кайгыртмыйча, чәчкә ата. Шуңа күрә галимнәр аның мондый холкын үзгәртү юлларын эзли. Башкортстанның Авыл хуҗалыгы фәнни-тикшеренү институты галимнәре аның тары кебек бер чуклы сортын чыгару өстендә зур эш башкарды.
Күбрәк диетик ризык буларак билгеле. Шуңа да суга пешерелгән карабодай боткасын шикәр чиреннән, артык юанлыктан интегүчеләргә киңәш ителә. Мондый ботка кан тамырларын ныгыта, организмнан шлакларны, башка төр зарарлы матдәләрне, шул исәптән артык суны чыгара. Шуны да әйтергә кирәк: карабодайда минераль матдәләр күп, әмма витаминнар аз.
Марҷумак (форсӣ: مرجومک) навъи ғалла аз ҷинси лӯбиё, адас.[1] Дар таркиби дони марҷумак (марҷу) қанд, равғанҳои гуногун, сафедаҳо, крахмал, витаминҳо, кислотаҳои органикии лимӯ, себ, рабо, ҳамчунин намакҳои минералӣ мавҷуданд, ки барои барқарор намудани қобилияти кори инсон аҳамияти калон доранд. Аз орди марҷумак (марҷу) шоколад, чалпакҳои гуногун ва кулчаҳои қандин тайёр мекунанд. Марҷумак барои истеҳсоли асал низ василаи беҳтарин мебошад. Аз як гектари кишти он 80 - 100 кг асал гирифтан мумкин аст. Пас аз тоза карданаш, партови марҷумакро чун хӯроки пурқимати парандагон, бахусус чӯҷа, мурғ, мурғобӣ ва мурғи марҷон метавон истифода кард. Ба сабаби аз витамини Р (рутин) саршор буданаш, он рагҳои хунгузарро тақвият дода, касалиҳои қанд, диққи нафас ва бемориҳоеро, ки бар асари нурҳои ренгенӣ ва дигар нурҳо ба вуҷуд меоянд, даво мебахшад. Дар шароити иқлими Тоҷикистон марҷумак дар як мавсим ду бор ҳосил медиҳад. Агар онро пас аз ҷамъоварии ҳосили гандуми тирамоҳӣ коранд, боз ҳам беҳтар аст. Барои ба кишт омода кардан, тухмии онро аввал дар об меандозанд. Донҳои пучро, ки рӯйи об мебароянд, як тараф кашида, донҳои пурмағзро дар даруни об мемонанд. Дар киштбоб намудани тухмӣ ба муддати 2 шабонарӯз офтоб додани он аҳамияти калон дорад, зеро ин амал нешзании майсаро якчанд маротиба метезонад. Марҷумак зироати намталаб аст, бинобар ин, пеш аз кишти он сатҳи заминро пурра ҳамвор кардан лозим аст. Чуқурии шудгори замин бояд 27-30 см бошад. Агар намии замин 40 дарсад бошад, кишт комилан бомуваффақият анҷом меёбад. Киштбоб шудани заминро чунин муайян мекунанд: Як мушт хокро фишурда, аз баландии як метр ба замин мепартоянд. Агар хок пош нахӯрад, пас нами замин зиёд буда, вақти шудгораш ҳоло нарасидааст; агар хок ба замин расида пош хӯрад, замин ба кишт омодааст. Барои ба даст овардани ҳосили фаровони марҷумак ин панҷ усулро ҳатман бояд ба кор бурд: мола кашидани шудгор, коркарди байниқатории киштзор, хишова, озуқадиҳии хок ва озуқадиҳии иловагӣ, гардолудкунӣ тавассути занбӯри асал (дар ҳар гектар шинондани 2-3 қуттӣ) ва гардолудкунии сунъӣ. Агар занбӯри асал набошад, гардолудкунии сунъиро ба ин тариқ ташкил мекунанд: канаберо, ки ба он латта баста шудааст, дар сатҳи ниҳол маҳкам мекунанд ва пагоҳии барвақт онро ҷунбонда, гардашро меафшонанд. Вақте 2-3 қисми хӯшаҳои марҷумак ранги хокистарӣ мегиранд, онро дарав кардан лозим аст. Набояд интизор шуд, ки хӯшаҳои дигар пухта расанд. Чанд муддат хӯшаҳоро намебанданд, вақте ки хушк шуд, ҳарчи зудтар дарза мебанданд ва дар хирмангоҳ кӯфта, тоза карда, мехушконанд. Барои беосеб мондани ҳосил, марҷумак дар анбор бояд бо оксиген таъмин бошад. Агар ба он ба миқдори ночизе гармӣ расад, барои хӯрдан нобоб мегардад. Барои тоза кардани дони марҷумак аз пӯчоқ механизми махсуси муосир ихтироъ карда шудааст, ки он кори деҳқононро бағоят сабук мекунад.[2]
Марҷумак (форсӣ: مرجومک) навъи ғалла аз ҷинси лӯбиё, адас. Дар таркиби дони марҷумак (марҷу) қанд, равғанҳои гуногун, сафедаҳо, крахмал, витаминҳо, кислотаҳои органикии лимӯ, себ, рабо, ҳамчунин намакҳои минералӣ мавҷуданд, ки барои барқарор намудани қобилияти кори инсон аҳамияти калон доранд. Аз орди марҷумак (марҷу) шоколад, чалпакҳои гуногун ва кулчаҳои қандин тайёр мекунанд. Марҷумак барои истеҳсоли асал низ василаи беҳтарин мебошад. Аз як гектари кишти он 80 - 100 кг асал гирифтан мумкин аст. Пас аз тоза карданаш, партови марҷумакро чун хӯроки пурқимати парандагон, бахусус чӯҷа, мурғ, мурғобӣ ва мурғи марҷон метавон истифода кард. Ба сабаби аз витамини Р (рутин) саршор буданаш, он рагҳои хунгузарро тақвият дода, касалиҳои қанд, диққи нафас ва бемориҳоеро, ки бар асари нурҳои ренгенӣ ва дигар нурҳо ба вуҷуд меоянд, даво мебахшад. Дар шароити иқлими Тоҷикистон марҷумак дар як мавсим ду бор ҳосил медиҳад. Агар онро пас аз ҷамъоварии ҳосили гандуми тирамоҳӣ коранд, боз ҳам беҳтар аст. Барои ба кишт омода кардан, тухмии онро аввал дар об меандозанд. Донҳои пучро, ки рӯйи об мебароянд, як тараф кашида, донҳои пурмағзро дар даруни об мемонанд. Дар киштбоб намудани тухмӣ ба муддати 2 шабонарӯз офтоб додани он аҳамияти калон дорад, зеро ин амал нешзании майсаро якчанд маротиба метезонад. Марҷумак зироати намталаб аст, бинобар ин, пеш аз кишти он сатҳи заминро пурра ҳамвор кардан лозим аст. Чуқурии шудгори замин бояд 27-30 см бошад. Агар намии замин 40 дарсад бошад, кишт комилан бомуваффақият анҷом меёбад. Киштбоб шудани заминро чунин муайян мекунанд: Як мушт хокро фишурда, аз баландии як метр ба замин мепартоянд. Агар хок пош нахӯрад, пас нами замин зиёд буда, вақти шудгораш ҳоло нарасидааст; агар хок ба замин расида пош хӯрад, замин ба кишт омодааст. Барои ба даст овардани ҳосили фаровони марҷумак ин панҷ усулро ҳатман бояд ба кор бурд: мола кашидани шудгор, коркарди байниқатории киштзор, хишова, озуқадиҳии хок ва озуқадиҳии иловагӣ, гардолудкунӣ тавассути занбӯри асал (дар ҳар гектар шинондани 2-3 қуттӣ) ва гардолудкунии сунъӣ. Агар занбӯри асал набошад, гардолудкунии сунъиро ба ин тариқ ташкил мекунанд: канаберо, ки ба он латта баста шудааст, дар сатҳи ниҳол маҳкам мекунанд ва пагоҳии барвақт онро ҷунбонда, гардашро меафшонанд. Вақте 2-3 қисми хӯшаҳои марҷумак ранги хокистарӣ мегиранд, онро дарав кардан лозим аст. Набояд интизор шуд, ки хӯшаҳои дигар пухта расанд. Чанд муддат хӯшаҳоро намебанданд, вақте ки хушк шуд, ҳарчи зудтар дарза мебанданд ва дар хирмангоҳ кӯфта, тоза карда, мехушконанд. Барои беосеб мондани ҳосил, марҷумак дар анбор бояд бо оксиген таъмин бошад. Агар ба он ба миқдори ночизе гармӣ расад, барои хӯрдан нобоб мегардад. Барои тоза кардани дони марҷумак аз пӯчоқ механизми махсуси муосир ихтироъ карда шудааст, ки он кори деҳқононро бағоят сабук мекунад.
Хелда (науч. Fagopyrum) — род цветни растенија од семејството на троскотите (Polygonaceae).
Родот хелда опфаќа 15-16 видови растенија, меѓу кои два претставуваат важни земјоделски култури: обичната хелда (Fagopyrum esculentum) и татарската хелда (Fagopyrum tataricum). Имаат слична употреба и се категоризирани како псевдожитарки бидејќи се користат за иста намена како житарките, но не му припаѓаат на семејството треви (Poaceae).
Во рамките на родот се наоѓаат и следниве питоми видови: повеќегодишната хелда Fagopyrum dibotrys (порано Fagopyrum cymosum),[2] Fagopyrum giganteum и Fagopyrum homotropicum.[3]
Растенијата имаат петливчени цветови распоредени во сложен грозд што даваат снопчиња со странични цветови на врвот од гранчето.[4]
Хелда (науч. Fagopyrum) — род цветни растенија од семејството на троскотите (Polygonaceae).
Ҡарабойҙа́й (рус. Гречи́ха, лат. Fagópyrum) — Ҡарабойҙай һымаҡтар (Polygonaceae) ғаиләһенән бер йыллыҡ үлән үҫемлек, бейеклеге 1,5 м-ға тиклем етә. Июль айында аҡ йә алһыу сәскә ата, августа орлоғо өлгөрә.
Тәбиғәт шарттарында осрамай. Төп ярма культураһы булараҡ сәсеп үҫтерелә. Ҡарабойҙайҙың тыуған иле — төньяҡ Һиндостан.
Ҡарабойҙа́й (рус. Гречи́ха, лат. Fagópyrum) — Ҡарабойҙай һымаҡтар (Polygonaceae) ғаиләһенән бер йыллыҡ үлән үҫемлек, бейеклеге 1,5 м-ға тиклем етә. Июль айында аҡ йә алһыу сәскә ата, августа орлоғо өлгөрә.
Al genere Fagopyrum de la fameja de le Polygonaceae; al include do inportante cultivažion, al Fagopyrum esculentum, e al Fagopyrum tataricum. I à an uso similar, e i è classificadi come pseudocereal, parchè i gnen doperadi te la medesima maniera de i cereai però no i fa parte de la fameja Gramineae.
Al Dr. David P. Miller, de la Università de San Diego al à parecià an scrito sora al uso coreto de 'l fagopyrum, da 'l titolo El Fagopyrm No es Malo.
The genus Fagopyrum is in the flowering plant family Polygonaceae. It includes some important food plants, such as F. esculentum (buckwheat) and F. tataricum (Tartary buckwheat). The genus is native to the Indian subcontinent, much of Indochina, and central and southeastern China. Species have been widely introduced elsewhere, throughout the Holarctic and parts of Africa and South America.[2]
Fagopyrum contains 15 to 16 species of plants, including two important crop plants, buckwheat (Fagopyrum esculentum), and Fagopyrum tataricum (Tartary buckwheat). The two have similar uses, and are classed as pseudocereals, because they are used in the same way as cereals but do not belong to the grass family Poaceae.
Within Fagopyrum, the cultivated species are in the Cymosum group, including Fagopyrum cymosum or perennial buckwheat,[3] the artificial hybrid Fagopyrum × giganteum,[4] and Fagopyrum homotropicum.[5]
This genus has five-petaled flowers arranged in a compound raceme that produces laterally flowered cymose clusters.[6]
The genus Fagopyrum was first published by Philip Miller in 1754.[1] It is placed in the tribe Fagopyreae (as the only genus) in the subfamily Polygonoideae.[7]
As of March 2019, Plants of the World Online accepted the following species:[2]
The genus Fagopyrum is in the flowering plant family Polygonaceae. It includes some important food plants, such as F. esculentum (buckwheat) and F. tataricum (Tartary buckwheat). The genus is native to the Indian subcontinent, much of Indochina, and central and southeastern China. Species have been widely introduced elsewhere, throughout the Holarctic and parts of Africa and South America.
La fagopiro (Fagopyrum) estas genro de unujaraj, rapide kreskantaj herboj kun triangule korformaj folioj kaj kun triangulaj nuksoj, kiuj estas prilaborataj por elfarado de grio. Tiu greno kultivatas sur plej malriĉaj kaj acidaj grundoj, ekzemple en Bretonio.
En Japanio oni farunigas fagopiran nukson, kaj faras vermiĉelon. La vermiĉelo estas fagopiraĵo, nomata soba: pri tio vidu artikolon sobao. Fagopira grio estas grio produktata el fagopiraj grenoj. Ĝi estas populara en la orientslavaj kaj pola kuirartoj kaj tie estas servata sola, ofte kun salo kaj butero, aŭ kiel almanĝaĵo.
Semoj de fagopiro
La fagopiro (Fagopyrum) estas genro de unujaraj, rapide kreskantaj herboj kun triangule korformaj folioj kaj kun triangulaj nuksoj, kiuj estas prilaborataj por elfarado de grio. Tiu greno kultivatas sur plej malriĉaj kaj acidaj grundoj, ekzemple en Bretonio.
En Japanio oni farunigas fagopiran nukson, kaj faras vermiĉelon. La vermiĉelo estas fagopiraĵo, nomata soba: pri tio vidu artikolon sobao. Fagopira grio estas grio produktata el fagopiraj grenoj. Ĝi estas populara en la orientslavaj kaj pola kuirartoj kaj tie estas servata sola, ofte kun salo kaj butero, aŭ kiel almanĝaĵo.
Semoj de fagopiro
El género Fagopyrum es una plantas con flores de la familia Polygonaceae, incluye dos importantes cultivos: Fagopyrum esculentum (conocido como "alforfón" o "trigo sarraceno") y Fagopyrum tataricum. Tienen similares usos y ambos están clasificados como pseudocereales, es decir, que son usados de la misma manera que los cereales pero no pertenecen a la familia Gramineae.
El Dr. David P. Miller, de la Universidad de San Diego preparó un escrito sobre el uso correcto del fagopyrum, su título, El Fagopyrum No es Malo.
Comprende 102 especies descritas y de estas solo 26 son aceptadas.[2]
El género fue descrito por Mill. y publicado en The Gardeners Dictionary Abridged, fourth edition vol. 1. 1754.[3] La especie tipo es: Fagopyrum esculentum Moench.
A continuación se brinda un listado de las especies del género Fagopyrum aceptadas hasta abril de 2015, ordenadas alfabéticamente. Para cada una se indica el nombre binomial seguido del autor, abreviado según las convenciones y usos.
El género Fagopyrum es una plantas con flores de la familia Polygonaceae, incluye dos importantes cultivos: Fagopyrum esculentum (conocido como "alforfón" o "trigo sarraceno") y Fagopyrum tataricum. Tienen similares usos y ambos están clasificados como pseudocereales, es decir, que son usados de la misma manera que los cereales pero no pertenecen a la familia Gramineae.
El Dr. David P. Miller, de la Universidad de San Diego preparó un escrito sobre el uso correcto del fagopyrum, su título, El Fagopyrum No es Malo.
Comprende 102 especies descritas y de estas solo 26 son aceptadas.
Tatar (Fagopyrum Mill.) on taimeperekond tatraliste sugukonnas.
Perekonda kuulub 15–16 liiki.
Eestis kasvatatakse teraviljana harilikku tatart (Fagopyrum esculentum). Samuti esineb tulnukana idatatar (Fagopyrum tataricum).
Tatrataim pärineb Kesk-Aasiast, tema kodumaaks peetakse Tiibetit. Tatart on kasvatatud Hiinas ja mujal idamaades alates 10.–13. sajandist, kust ta Venemaa ja Türgi kaudu jõudis Mandri-Euroopasse. Tänapäeval kasvatatakse tatart Euroopas (k.a Eestis), Indias, Lõuna-Aafrikas, Lõuna-Ameerikas, Venemaal ja Jaapanis (Harilik tatar, 2017).
Euroopasse toodi tatar 13. sajandil. Eestisse toodi tatar 18. sajandil Siberist, kus seda kasvatasid tatarlased. Sealt tuleb ka nimetus "tatar". Tatar ei ole teravili tavalises mõistes, ta kuulub tatarlaste sugukonda, tema vili on tegelikult pähkel. 2011. aastal kasvas tatar Eestis 300 hektaril, mille kogusaak oli 100 tonni, saagikus 500 kg/ha kohta. Eestis on tatar rohkem levinud Lõuna-Eestis. Tatar on sobiv mahepõllumajanduse kultuur.
Tatar on suurepärane nektari- ja õietolmutaim, teraviljakultuur ja ravimtaim. Tatratangu peetakse “tangude kuningannaks”. Toitude valmistamisel kasutatakse tatratangu riisi asendajana. Tatart kasutatakse laialdaselt rahvameditsiinis, üha rohkem arste soovitab ravikuuri määramisel seda tarvitada. Teadlased peavad tatart üheks tuleviku perspektiivikamaks ravivahendiks. Tiibeti meditsiinis kasutatakse tatart juba ammu ravimina (Mihkelsoo, 2008).
Tatar ei sisalda gluteeni (teraviljavalk) ja sobib kasutamiseks dieettoiduna gluteenitalumatuse korral. Tatratoidud seedivad kergesti, on toitvad ja taastavad jõuvarusid.
Tatar oma toime tõttu on eriti vajalik suurtes tööstusrajoonides ja linnades halbades keskkonnatingimustes elavatele inimestele. Tatar puhastab organismi, vähendab ja blokeerib kantserogeenide toimet ja taastab nende tekitatud mõjude eelse olukorra rakkudes.
Tatart kasutatakse laialdaselt rahvameditsiinis. Teda on hakatud kasutama just eriti viimasel ajal. Kõikides tervisliku toitumise programmides on tatra kasutamine lausa kohustuslik. Tatar aitab hästi ravida köha, depressiooni, organismisiseseid verejookse, mao- ja soolestikuhaigusi, allergiat, astmat, suhkurtõbe, reumat jne.[viide?]
Tatar (Fagopyrum Mill.) on taimeperekond tatraliste sugukonnas.
Perekonda kuulub 15–16 liiki.
Eestis kasvatatakse teraviljana harilikku tatart (Fagopyrum esculentum). Samuti esineb tulnukana idatatar (Fagopyrum tataricum).
Artobeltza (Fagopyrum) Polygonaceae familiako genero bat da, Eurasian hazten dena. Ipar Amerikan badago oso antzekoa den beste genero bat, Eriogonum generoa. Nekazaritzan erabiltzen den espeziea, artobeltz arrunta alegia, Fagopyrum esculentum da. Zenbait tokitan Fagopyrum tataricum ere landatzen da, baina askoz bakanagoa da. Bere izen arruntak kontrakoa adieraz lezakeen arren, espezie hauek ez dira belarrak eta ez daukate artoarekin zerikusirik.
Artobeltza (Fagopyrum) Polygonaceae familiako genero bat da, Eurasian hazten dena. Ipar Amerikan badago oso antzekoa den beste genero bat, Eriogonum generoa. Nekazaritzan erabiltzen den espeziea, artobeltz arrunta alegia, Fagopyrum esculentum da. Zenbait tokitan Fagopyrum tataricum ere landatzen da, baina askoz bakanagoa da. Bere izen arruntak kontrakoa adieraz lezakeen arren, espezie hauek ez dira belarrak eta ez daukate artoarekin zerikusirik.
Fagopyrum est un genre de plantes herbacées de la famille des Polygonacées, comprenant notamment Fagopyrum esculentum, espèce cultivée sous le nom de sarrasin pour ses graines assimilées à des céréales.
Selon Catalogue of Life (15 janvier 2020)[2] :
Selon The Plant List (15 janvier 2020)[3] :
Selon Tropicos (15 janvier 2020)[1] (Attention liste brute contenant possiblement des synonymes) :
Fagopyrum est un genre de plantes herbacées de la famille des Polygonacées, comprenant notamment Fagopyrum esculentum, espèce cultivée sous le nom de sarrasin pour ses graines assimilées à des céréales.
Fagopyrum Mill., 1754 è un genere di piante angiosperme appartenenti alla famiglia delle Polygonaceae.[1]
Il nome generico Fagopyrum deriva dalla combinazione del latino fagus («faggio»), per via degli acheni triangolari simili a quelli delle faggiole (frutti del faggio), e dal greco antico: πυρός, pyrós («frumento»).
Fagopyrum Mill., 1754 è un genere di piante angiosperme appartenenti alla famiglia delle Polygonaceae.
Šis straipsnis apie augalų gentį. Apie ežerą Varėnos rajone skaitykite straipsnyje Grikis (ežeras).
Grikis (lot. Fagopyrum, vok. Buchweizen) – rūgtinių (Polygonaceae) augalų gentis, kuriai priklauso vienmetės žolės. Stiebas status, sultingas. Lapai širdiški, blizgantys. Žiedai sukrauti kekėse, išaugusiose viršutinių lapų pažastyse. Vaisiai tribriauniai riešutėliai.
Tai vidutinio klimato augalas, kurį apdulkina vabzdžiai. Grikis kilęs iš Pietų Sibiro. Laukiniai grikiai auga Kazachstane, Kinijoje. Kultūrinti pradėti viduramžiais ir ilgainiui įsitvirtino žemės ūkyje.
Lietuvoje auga dvi rūšys:
Lietuviai žodį perėmė iš slavų kalbų. Slavai savo ruožtu šį augalą pavadino graikiškomis kruopomis (pvz., rus. греческая крупа, vėliau tiesiog гречка),[1] kadangi kruopos slavų kraštuose paplito nuo VII a. jas atvežus iš Graikijos ir Bizantijos,[2] nors gali būti, kad ir ir dėl to, jog graikų vienuoliai augino grikius savo vienuolynuose.[3]
Grikis (lot. Fagopyrum, vok. Buchweizen) – rūgtinių (Polygonaceae) augalų gentis, kuriai priklauso vienmetės žolės. Stiebas status, sultingas. Lapai širdiški, blizgantys. Žiedai sukrauti kekėse, išaugusiose viršutinių lapų pažastyse. Vaisiai tribriauniai riešutėliai.
Tai vidutinio klimato augalas, kurį apdulkina vabzdžiai. Grikis kilęs iš Pietų Sibiro. Laukiniai grikiai auga Kazachstane, Kinijoje. Kultūrinti pradėti viduramžiais ir ilgainiui įsitvirtino žemės ūkyje.
Lietuvoje auga dvi rūšys:
Sėjamasis grikis (Fagopyrum esculentum). Auginamas kaip medingas, maistinis ir vaistinis augalas. Totorinis grikis (Fagopyrum tataricum). Piktžolė.Gryka (Fagopyrum Mill.) – rodzaj roślin z rodziny rdestowatych. Należy do niego 15 gatunków rosnących w klimacie umiarkowanym Europy i Azji. Centrum zróżnicowania znajduje się w Azji środkowej i wschodniej – w Chinach występuje 10 gatunków z czego 6 to endemity[3]. Góry Azji wskazywane są jako miejsce pochodzenia rodzaju. Długą tradycję uprawy ma gryka zwyczajna uprawiana na różnych kontynentach jako roślina jadalna (wyrabia się z niej m.in. kaszę gryczaną, mąkę i płatki). Nie jest znana ze stanu dzikiego, prawdopodobnie pochodzi od F. dibotrys. Występujące w naturze gatunki rosną na górskich łąkach lub na nagiej ziemi, także jako chwasty[4].
Tradycja wiąże wprowadzenie gryki na ziemiach polskich z najazdami tatarskimi – stąd nazwa „tatarka”[5]. W rzeczywistości gryka na tych terenach pojawiła się później, rozpowszechniając się dopiero na początku XV wieku[5]. Stosowanie w dawnej Polsce zamiennie nazw „tatarka” i „hreczka” wynikało z nierozróżniania podobnych do siebie, osobnych gatunków gryki[5]. Obecnie polską kaszę gryczaną produkuje się tylko z gryki zwyczajnej (hreczki). Gryka tatarka traktowana jest natomiast jako chwast[6].
Należy do podrodziny Polygonoideae, rodziny rdestowatych (Polygonaceae), rzędu goździkowców (Caryophyllales) w obrębie dwuliściennych właściwych.
Gromada okrytonasienne (Magnoliophyta Cronquist), podgromada Magnoliophytina Frohne & U. Jensen ex Reveal, klasa Rosopsida Batsch, podklasa goździkowe (Caryophyllidae Takht.), nadrząd Polygonanae Takht. ex Reveal, rząd rdestowce (Polygonales Dumort.), rodzina rdestowate (Polygonaceae Juss.), rodzaj gryka (Fagopyrum Mill.)[7].
Jako roślina jadalna wykorzystywana jest gryka zwyczajna (Fagopyrum esculentum). Ten sam gatunek ma zastosowanie w ziołolecznictwie i pszczelarstwie. Rzadziej uprawiana jest także gryka tatarka (F. tataricum). W ziołolecznictwie wykorzystuje się poza tym Fagopyrum dibotrys[3].
Gryka (Fagopyrum Mill.) – rodzaj roślin z rodziny rdestowatych. Należy do niego 15 gatunków rosnących w klimacie umiarkowanym Europy i Azji. Centrum zróżnicowania znajduje się w Azji środkowej i wschodniej – w Chinach występuje 10 gatunków z czego 6 to endemity. Góry Azji wskazywane są jako miejsce pochodzenia rodzaju. Długą tradycję uprawy ma gryka zwyczajna uprawiana na różnych kontynentach jako roślina jadalna (wyrabia się z niej m.in. kaszę gryczaną, mąkę i płatki). Nie jest znana ze stanu dzikiego, prawdopodobnie pochodzi od F. dibotrys. Występujące w naturze gatunki rosną na górskich łąkach lub na nagiej ziemi, także jako chwasty.
Fagopyrum é um gênero botânico da família polygonaceae.[1] Também conhecida como Trigo.
Contém duas espécies:[1]
Fagopyrum é um gênero botânico da família polygonaceae. Também conhecida como Trigo.
Гречка, як і просо, рис, належить до найважливіших круп'яних культур і є єдиною незлаковою рослиною в групі зернових культур. Крупа з неї має високі споживчі, смакові й дієтичні якості.
У зерні гречки міститься від 10% до 15% (у середньому 13,1%) білка, 67,8% вуглеводів, 3,1% олії, 2,8% золи, 13,1% клітковини. У складі білка гречки переважають легкорозчинні глобуліни та глютеніни, тому він краще засвоюється і поживніший за білок злакових культур (наближається за якістю до білків зернобобових культур). Містить багато незамінних амінокислот: аргінін (12,7%), лізин (7,9%), цистин (1%), гістидин (0,59%) та ін. У золі гречки багато фосфорної кислоти (48,7%), оксиду калію (23,1%) та оксиду магнію (12,4%). За вмістом заліза (1,7%) вона переважає інші круп'яні культури, а також багата на мідь.
У зерні гречки містяться органічні кислоти (лимонна, яблучна, малеїнова, щавлева), які сприяють кращому засвоєнню не тільки гречаної каші, а й інших страв, які вживаються після неї. До складу зерна гречки входять такі цінні вітаміни, як B1, В1, В6, Р (рутин), необхідні для нормальної фізіологічної діяльності людського організму. Цим визначається цінність гречки як лікувально-дієтичного продукту харчування.
Гречана крупа швидко розварюється, відзначається високою калорійністю.
Хімічний склад зерна характеризує гречану крупу як важливий продукт харчування, особливо для дітей, літніх людей, а також осіб, хворих на діабет, гіпертонію, склероз, виразкову хворобу шлунка, розлад нервової системи.
Кашу з гречаної крупи вважають національною українською стравою.
Із зерна гречки виробляють гречане борошно, придатне для виготовлення млинців, галушок, вареників, здавна відомих українських "гречаників", печива, макаронів, деяких сортів шоколаду. У хлібопеченні це борошно не використовують через брак у зерні клейковини.
В Україні з районованих селекційних сортів гречки найбільш поширені: Дев'ятка, Надійна, Оранта, Ольга, Руслана, Син-3/02, Софія та ін.
Квіти гречки
Рослина гречки
Стигле насіння на росліні
Стигле насіння
Чищена гречка
Гречана каша
Гречаний суп
Chi Kiều mạch (danh pháp: Fagopyrum) là một chi thực vật có hoa thuộc họ Rau răm (Polygonaceae). Chi này gồm 15-16 loài, trong đó có hai loài cung cấp lương thực có tầm quan trọng đáng kể là kiều mạch hay kiều mạch Nhật Bản (danh pháp hai phần: Fagopyrum esculentum) và kiều mạch Tartar (danh pháp hai phần: Fagopyrum tataricum). Các loài cây này có công dụng tương tự nhau và được phân vào loại giả ngũ cốc, tức là chúng được sử dụng như là ngũ cốc nhưng lại không thuộc về họ Hòa thảo (Poaceae hay Gramineae). Lưu ý là hai loại kiều mạch này còn có tên gọi là lúa mạch hay lúa mạch đen, nhưng chúng không phải là lúa thực thụ.
Phương tiện liên quan tới Fagopyrum tại Wikimedia Commons
Chi Kiều mạch (danh pháp: Fagopyrum) là một chi thực vật có hoa thuộc họ Rau răm (Polygonaceae). Chi này gồm 15-16 loài, trong đó có hai loài cung cấp lương thực có tầm quan trọng đáng kể là kiều mạch hay kiều mạch Nhật Bản (danh pháp hai phần: Fagopyrum esculentum) và kiều mạch Tartar (danh pháp hai phần: Fagopyrum tataricum). Các loài cây này có công dụng tương tự nhau và được phân vào loại giả ngũ cốc, tức là chúng được sử dụng như là ngũ cốc nhưng lại không thuộc về họ Hòa thảo (Poaceae hay Gramineae). Lưu ý là hai loại kiều mạch này còn có tên gọi là lúa mạch hay lúa mạch đen, nhưng chúng không phải là lúa thực thụ.
Fagopyrum Mill. (1754), nom. cons.
Синонимы
Гречи́ха (лат. Fagopýrum) — род травянистых растений семейства Гречишные (Polygonaceae), в котором образует монотипную трибу Fagopyreae.
Возможно, гречиха была одомашнена на юго-западе Китая, а затем распространилась на север и адаптировалась к аридной среде, став общеевразийской культурой примерно 3 тыс. лет назад[3][4].
Однолетние или многолетние травянистые растения, 10—80(100) см высотой. Стебли голые, прямостоячие, ветвистые, равномерно облиственные. Листья очередные, стреловидно-треугольные или стреловидно-яйцевидные, 2,5—9 см длиной, верхушка оттянутая.
Цветки обоеполые, диморфные, гетеростильные. Околоцветник пятираздельный, желтовато-зелёный, белый или светло-розовый, 1,3—4 мм длиной. Тычинок 8, пестик с 3 столбиками, рыльца головчатые, завязь трёхгранная. Плоды — трёхгранные, матовые орешки, 4,5—6,5 мм длиной.
Естественная область распространения — умеренно тёплые и субтропические области Восточной и Юго-Восточной Азии[5].
В практическом отношении важнейшим растением рода является гречиха посевная (Fagopyrum esculentum) — ценная крупяная культура[6].
Род Гречиха включает 26 видов[7]:
Гречи́ха (лат. Fagopýrum) — род травянистых растений семейства Гречишные (Polygonaceae), в котором образует монотипную трибу Fagopyreae.
Возможно, гречиха была одомашнена на юго-западе Китая, а затем распространилась на север и адаптировалась к аридной среде, став общеевразийской культурой примерно 3 тыс. лет назад.
荞麦属（学名：Fagopyrum）是蓼科下的一个属，为一年生或多年生草本植物。该属共有15种，分布于欧亚温带地区。[1]
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
分類 界 : 植物界 Plantae 階級なし : 被子植物 Angiosperms 階級なし : 真正双子葉類 Eudicots 階級なし : コア真正双子葉類 Core eudicots 目 : ナデシコ目 Caryophyllales 科 : タデ科 Polygonaceae 連 : Fagopyreae 属 : ソバ属 Fagopyrum 学名 Fagopyrum Mill.[1] タイプ種 Fagopyrum esculentum 和名 ソバ（広義） 英名 buckwheet[1]（広義） 節[1] ソバ属（ソバぞく、Fagopyrum）は、タデ科の1属である。
かつてはタデ属 Polygonum s.l. に含められていた。
ソバとはこの属の模式種 Fagopyrum esculentum の標準和名であるが、ソバ属をソバと総称し、Fagopyrum esculentum は「普通ソバ」と呼ぶこともある。英語の buckwheat と common buckwheat にも同様の語法がある[2]。
Eskemukerjea 、Harpagocarpus 、Pteroxygonum （いずれも単型）を加えた4属は、Fagopyreae（直訳：ソバ連）にまとめられた[1]。
ただし、このうち Pteroxygonum は、以前は遠縁と思われたいくつかの属と共に新連 Calligoneae に移された[3]。Eskemukerjea もおそらくソバ属に最も近縁ではない[4]。
これら4属を「広義のソバ属」Fagopyrum s.l. にまとめる説もある[1]が、これらの理由で系統的ではない。
なお、「広義のソバ属」（おそらく多系統）に加わる種は以下のとおり：
ソバが主に日本、ロシア、中国、アメリカ、カナダ、ミャンマーで、ダッタンソバが主に中国、ネパール、ブータンで栽培される[5]。種子を穀物と同様に利用し、擬穀 (pseudocereal) に分類される。
イネやコムギに比べ脱粒（種子が植物本体から脱落すること）を起こしやすい欠点がある。無限花序のため、一本の穂の中で結実時期に差があるのがその一因である[2]。
.jpg)
(Aw58).JPG)
