Perception Channels: tactile ; chemical
Other Physical Features: endothermic ; bilateral symmetry
Key Reproductive Features: gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual
Los taquiglósidos o equidnes (Tachyglossidae) son la única familia conocida del suborde Tachyglossa, onde se clasifiquen a les equidnes actuales y los sos ancestros estinguíos. Estos mamíferos, similares n'apariencia a los corpuspinos, habiten nes islles de Nueva Guinea, Salawati, Australia, Tasmania y otres islles menores próximes a les mariñes d'estes. Amás de ser bien difíciles d'atopar, la so rareza mora en que son los únicos mamíferos, xuntu colos ornitorrincos, que ponen güevos.[1]
Les equidnes deben el so nome a la ninfa mitolóxica madre de toles llexendaries bisarmes de la Grecia Clásica. Tienen el cuerpu cubiertu d'escayos, lo que xuníu a la dieta que lleven, mayoritariamente insectívora, y en dellos casos con predilección poles formigues y termites (mirmecofagia), valió-yos el nome de formigueros espinosos».
Na actualidá reconocen dos xéneros vivientes, con solu cuatro especies:[2]
Son animales de cuerpu compactu, cubiertu d'un mestu pelame del que sobresalen llargues escayos emplegaes como métodu de defensa. De normal miden ente 35 y 45 centímetros de llargu, con una cola de 10 centímetros, y un pesu promediu de 2 a 7 kilogramos. Los machos son por regla xeneral de mayor tamañu que les femes.
El craniu ye llargu y arrondáu, la cara llarga cola quexal inferior pocu desenvuelta, constituyida por dos delgaos y llongures güesus. La so dieta, constituyida por inseutos y merucos, determina un aparatu bucal tubular d'estrecha abertura, provistu d'una llarga llingua pegañosa que puede algamar 20 centímetros de llargor, cola qu'atrapen l'alimentu, que, al escarecer de dientes, va ser esmagayáu con unos escayos córnees asitiaes nel cielu la boca a la fin de la boca. P'alcontrar los alimentos, amás d'un apináu sentíu del olfatu, tán dotaos d'electrorreceptores táctil nel cara colos que-yos resulta fácil topar les colonies de formigues y termites.
Son poderosos escavadores qu'empleguen pies y manes pa construyir galeríes y oquedades o escargatar na tierra en busca d'alimentu. Pa ello les sos estremidaes tienen manes y pies cavadores dotaos de poderoses uñes. El segundu deu de les estremidaes posteriores ye más llargu y emplegar pa tascase y llimpiase el pelo y la piel.
Los machos y delles femes, tienen espolones tres l'articulación de la rodía, pero a diferencia de Ornithorhynchus sp., esti animal nun sintetiza nenguna sustanza tóxico, polo que se desconoz la función real de los mesmos.
Les femes desenvuelven un marsupiu temporal mientres dura la incubación y la lactancia. El pene de los machos tien cuatro cabeces, daqué común ente reptiles pero raru en mamíferos. A pesar de ser mamíferu, la cría de la equidna naz a partir de güevos yá que ye unu de los dos mamíferos ovíparos, xuntu al ornitorrincu (Ornithorhynchus anatinus), qu'esisten na Tierra.
A diferencia de lo que se cree, les equidnes non enviernen como respuesta al fríu. L'estáu de torpor al que se ven sometíos dellos exemplares aisllaos, paez tar rellacionáu más bien con un procesu dixestivu anómalu.
Al contrariu de lo primeramente investigao, les equidnes sí entren en suañu REM,[3] anque namái cuando la temperatura del ambiente ta alredor de los 25 °C. A temperatures de 15 °C y 28 °C, el suañu REM suprímese.[4]
La fema pon un solu güevu. La incubación tardienta diez díes; la equidna nueva zuca la lleche de los poros de los dos glándules mamaries (los monotremas nun tienen tetos) y permanecen na bolsa mientres cuarenta y cinco a cincuenta díes,[5] en dichu tiempu empiecen a desenvolver los escayos. La madre cava una lluriga y deposita al pequeñu, retornando cada cinco díes pa dar# de mamar hasta'l treslleche, que ye a los siete meses.
Les equidnes machos tienen un pene tetracapitado, pero namái dos de les cabeces usar mientres el apareamiento. Les otres dos cabeces "ciérrense" y nun crecer en tamañu. Les cabeces usaes intercámbiense cada vez que'l mamíferu copula.[6]
Los taquiglósidos o equidnes (Tachyglossidae) son la única familia conocida del suborde Tachyglossa, onde se clasifiquen a les equidnes actuales y los sos ancestros estinguíos. Estos mamíferos, similares n'apariencia a los corpuspinos, habiten nes islles de Nueva Guinea, Salawati, Australia, Tasmania y otres islles menores próximes a les mariñes d'estes. Amás de ser bien difíciles d'atopar, la so rareza mora en que son los únicos mamíferos, xuntu colos ornitorrincos, que ponen güevos.
Les equidnes deben el so nome a la ninfa mitolóxica madre de toles llexendaries bisarmes de la Grecia Clásica. Tienen el cuerpu cubiertu d'escayos, lo que xuníu a la dieta que lleven, mayoritariamente insectívora, y en dellos casos con predilección poles formigues y termites (mirmecofagia), valió-yos el nome de formigueros espinosos».
Yexidnalar (lat. Tachyglossidae) - birdəliklilər dəstəsinə aid heyvan fəsiləsi.
Yexidnalar (lat. Tachyglossidae) - birdəliklilər dəstəsinə aid heyvan fəsiləsi.
An ekidneed eo ar bronneged a ya d'ober ar c'herentiad Tachyglossidae. Asambles gant an ornitorink int ar bronneged nemeto a zozv vioù.
2 c'henad ha 3 spesad ekidneed a zo hiziv an deiz :
An ekidneed eo ar bronneged a ya d'ober ar c'herentiad Tachyglossidae. Asambles gant an ornitorink int ar bronneged nemeto a zozv vioù.
Els equidnes (Tachyglossidae) són, juntament amb els ornitorincs, els únics supervivents de l'ordre Monotremata (mamífers que ponen ous). El nom d'equidna prové d'un monstre de la mitologia grega.
Són animals amb un musell allargat en forma de bec, sense dents i amb una llengua allargada i retràctil. El cos, d'uns 30 a 90 centímetres, segons l'espècie, està cobert per una barreja de dos tipus de pèls, essent un d'ells més llarg i rígid, a manera d'espines. Només tenen un orifici corporal pels aparells urinari, reproductiu i digestiu. Ponen ous, tot i ser classificats com a mamífers. L'orella i l'ull comparteixen una mateixa obertura.
El francés Étienne Geoffroy Saint-Hilaire va treballar sense èxit per tal d'establir l'equidna i l'ornitorinc com a nova classe de vertebrats, separats a la vegada de mamífers i rèptils i no simplement inferiors als placentaris. Existeixen dos gèneres d'equidnes amb tres espècies:
A més a més s'han trobat tres espècies més en el registre fòssil australià.
Els equidnes viuen en tot el continent australià (i s'estenen a Papua-Nova Guinea); són l'únic animal nadiu amb una distribució tan extensa. Hivernen soterrats. Són grans excavadors amb el seu bec. Són molt longeus, poden arribar a viure 50 anys.
Amb el seu agut sentit de l'olfacte, l'equidna utilitza el seu llarg musell per buscar menjar, detectar el perill i localitzar a altres equidnes. Els tèrmits són l'aliment predilecte, és per això que els equidnes són sovint anomenades «formiguers espinosos». Una vegada trobat el menjar, atrapa la presa amb la seva llarga i enganxifosa llengua.
Tradicionalment se'ls ha atribuït un alt grau de primitivisme a causa de les seves característiques híbrides entre rèptil i mamífer però res més lluny de la realitat. El cervell és l'òrgan que desmenteix en major mesura aquesta afirmació: presenta un còrtex gruixut i també un neocòrtex amb nombrosos replecs. El còrtex cerebral de les equidnes és comprable al dels euteris. Al cervell també s'observen els lòbuls frontals molt desenvolupats i no hi ha presència de cos callós, tot i que els dos hemisferis cerebrals estan comunicats per la comissura anterior igual que en la resta de monotremes.[1]
Els equidnes (Tachyglossidae) són, juntament amb els ornitorincs, els únics supervivents de l'ordre Monotremata (mamífers que ponen ous). El nom d'equidna prové d'un monstre de la mitologia grega.
Monotremiad yw'r ecidna (lluosog: ecidnaod)[1] neu'r rugarth bigog (lluosog: grugeirth pigog).[1] Y pedair rhywogaeth o ecidna a'r hwyatbig yw'r unig mamaliaid mewn bod sy'n dodwy.[2] Maent yn byw yn Awstralia a Gini Newydd.
|date= (help) Monotremiad yw'r ecidna (lluosog: ecidnaod) neu'r rugarth bigog (lluosog: grugeirth pigog). Y pedair rhywogaeth o ecidna a'r hwyatbig yw'r unig mamaliaid mewn bod sy'n dodwy. Maent yn byw yn Awstralia a Gini Newydd.
Ježurovití (Tachyglossidae) patří do řádu ptakořitných, jednoho ze dvou v podtřídě vejcorodých savců. Tělo má pokryté bodlinami. Nejbližší příbuzní žijí v čeledi ptakopyskovitých s kterými se vyvinuli z neznámého předka během paleogénu před 65,5 až 23 mil. lety.
Pocházejí z Austrálie kterou vyjma pouští téměř celou obývají a rozšířili se i na nedalekou Novou Guineu. Jsou to zvířata žijící od buše až po horské lesy, loví převážně ve dne, pouze v létě kdy se vyhýbají teplu vycházejí z úkrytu až k večeru nebo v noci. Snášejí nízké teploty ale v zimním období mohou za chladného počasí upadat do letargie.
Dospělá zvířata jsou dlouhá asi 45 cm a váží 4 až 5 kg, tělo bez znatelného ohraničení hlavy (bez krku) je pokryto srstí; její některé chlupy jsou na svrchní straně přeměněny v ostré bodliny až 5 cm dlouhé a mezi nimi je normální srst chránící před chladem. Úzký štíhlý čenich je prodloužen až na 7,5 cm, vypadá jako zobák, je pokrytý měkkou kůží a obsahuje mechanické a tepelné receptory nutné k lovu. Nemají zuby, jen rohovité lišty a dlouhý červovitý jazyk (až 18 cm dlouhý) je vytažitelný ven z čenichu. Nozdry jsou na horním konci čenichu a zajišťují velmi dobrý čich. Ústa s otvorem jen okolo 0,5 cm velkým jsou na spodním konci čenichu. Oči umístěné po stranách kořene čenichu jsou malá, jen do 1 cm v průměru a směřují dopředu. Uši vnímající i nízké frekvence jsou po stranách a nemají boltce. Obě pohlaví mají na břichu zárodek vaku který se zcela vyvine březím samicím ve kterém nosí oplodněné vajíčko i potomka. Samice mají dva vaječníky, samci nemají šourek a varlata jsou uvnitř těla. Ježurovití mají jeden společný otvor, kloaku, pro výkaly, moč i vajíčko, na konci těla pak mají malý ostnatý ocas. Samcům vyrůstá na zadní noze dutý osten (ostruhu) který je bez jedu.
Končetiny vyvinuté pro hrabání jsou krátké a silné s pěti prsty, mají silné drápy účinné při hrabání. Na prvém prstu je dráp krátký, na druhém dlouhý, na třetím dlouhý nebo krátký (poznávací znamení poddruhů) a na čtvrtém a pátém krátký, prsty s dlouhými zahnutými drápy na zadních končetinách slouží k úpravě srstí. Jejich kostra je velmi pevná, mají 7 obratlů krčních, 16 hrudních, 3 bederní, 3 křížové a 12 ocasních. Pod kůží mají mohutný sval, panniculus carnosus, který jim umožňuje stočit se v případě nebezpečí do klubíčka a chránit si tak břicho prosté ostnů.
Jejich potravou jsou hlavně mravenci, termiti, červi a různí bezobratlí které vyhrabávají ze země nebo z padlých stromů a lapají na tenký, lepkavý, rychle se vysunující jazyk (až 100krát za minutu). Odtud i vědecké pojmenování, "tachyglossus" v překladu značí "rychlý jazyk".
Ježurovití žijí samotářským způsobem, nemají svá teritoria ani trvalé hnízdiště, potulují se po velkém území. Před případným nebezpečím je chrání bodlinatý kožich nebo úkryt v noře. Žijí v zalesněných územích s dostatkem padlých stromů hojných na termity a mravence. Objevují se také často v hustých houštinách v zemědělsky obhospodařovaných oblastech. Pohybují se celkem pomalu.
Zvířata mají nízkou tělesnou teplotu 30 až 32 °C, pomalý metabolismus a nerychlé pohyby. V zimním období upadají do strnulosti nebo spánku a hibernují v norách až po dobu 30 dnů, tehdy jim může teplota klesnou i na 5 °C. Za horka nemají žádnou možnost snížit si tělesnou teplotu a proto v tuto dobu přebývají v chladných norách.
V období páření (jednou ročně) vydávají samci i samice silný zápach, po až několikatýdenních námluvách se páří břichem k sobě, výsledkem je jedno oplodněné vajíčko, k oplodnění dojde ve vejcovodu. Březím samicím se na břichu vyvine dopředu otevřený vak a samice vyhrabe asi metr dlouhou noru s prostorem na konci který vystele listím a trávou. Březost trvá tři až čtyři týdny, během ní vloží do vaku kožnaté vajíčko asi 1,5 cm velké, přibližně deset dnů nato se za pomoci vaječného zubu vylíhne 1,5 cm velké mládě které saje mléko z tzv. mléčných polí na bocích břicha (samice nemají bradavky). Období laktace trvá asi sedm až osm měsíců, po dvou až třech měsících je mládě pro počínající růst ostnů matkou z vaku vypuzeno a přebývá ukryto v noře; matka se k němu vrací krmit. Samci samici po kopulaci opouštějí.
Ježurovití dosahují pohlavní dospělosti mezi pátým a dvanáctým rokem, jedno mládě mívají za dva až šest let. Ve volné přírodě se dožívají průměrně 45 roků, přirozených nepřátel mnoho nemají, pouze nedospělá mláďata v norách mohou být napadena divokými prasaty nebo psy dingo. Na Nové Guineji jsou ježurovití loveni domorodci, ostrov je ale jen málo zalidněn, v Austrálii jich zase hodně zajedou automobily.
Obrázky, zvuky či videa k tématu Tachyglossidae ve Wikimedia Commons
Ježurovití (Tachyglossidae) patří do řádu ptakořitných, jednoho ze dvou v podtřídě vejcorodých savců. Tělo má pokryté bodlinami. Nejbližší příbuzní žijí v čeledi ptakopyskovitých s kterými se vyvinuli z neznámého předka během paleogénu před 65,5 až 23 mil. lety.
Myrepindsvin er en familie af kloakdyr.
Der er to slægter af myrepindsvin:
Familie: Tachyglossidae
Myrepindsvin er en familie af kloakdyr.
Der er to slægter af myrepindsvin:
Det kortnæbbede myrepindsvin (Tachyglossus aculeatus) De langnæbede myrepindsvin (Zaglossus)Die Ameisenigel (Tachyglossidae), auch als Schnabeligel oder Echidna bezeichnet, sind eine Familie eierlegender Säugetiere. Sie bilden mit dem Schnabeltier die Ordnung der Kloakentiere (Monotremata). Die Kloakentiere sind die einzigen verbliebenen Säugetiere, die ihre Nachkommen nicht lebend gebären. Die Familie wird in zwei rezenten Gattungen mit insgesamt vier Arten unterteilt, den Kurzschnabeligel (Tachyglossus aculeatus) und die drei Arten der Langschnabeligel (Zaglossus).
Ameisenigel kommen in Australien, auf Tasmanien und auf Neuguinea vor. Der Kurzschnabeligel ist dabei über weite Teile Australiens einschließlich seiner vorgelagerten Inseln und Neuguineas verbreitet. Die Langschnabeligel hingegen sind auf Neuguinea endemisch.
Mit dem gedrungenen Körper sowie den Stacheln auf dem Rücken und an der Seite ähneln die Ameisenigel den Igeln, mit denen sie aber nicht näher verwandt sind. Sie haben sich zu jenen lediglich konvergent entwickelt. Die Stacheln sind hohl und bis zu 6 Zentimeter lang. Sie sind meist gelblich gefärbt, wobei die Spitze schwarz sein kann. Das übrige Fell ist bräunlich oder schwarz gefärbt. Manchmal sind die Haare so lang, dass die Stacheln darunter verborgen sind. Die Länge der Haare hängt mit dem Klima im jeweiligen Lebensraum der Tiere zusammen. In kälterer Umgebung sind sie länger und dichter als in wärmerer Umgebung. Bei den Langschnabeligeln sind die Stacheln generell kürzer, stumpfer und schütterer verteilt.
Mit einer Kopf-Rumpf-Länge von 35 bis 53 Zentimetern und einem Gewicht von 2,5 bis 7 Kilogramm ist der Kurzschnabeligel die kleinere Art, während die Langschnabeligel eine Kopf-Rumpf-Länge von 45 bis 77 Zentimetern und ein Gewicht von bis zu 16 Kilogramm erreichen können. Männchen sind in der Regel etwas größer und schwerer als Weibchen. Der kurze, stummelförmige Schwanz ist an der Oberseite mit Stacheln bedeckt, an der Unterseite nackt. Wie bei allen Kloakentieren münden die Ausscheidungs- und Geschlechtsorgane in einer gemeinsamen Öffnung, der Kloake.
Die Körpertemperatur beträgt durchschnittlich 31 bis 33 °C, vergleichbar der des Schnabeltieres, und ist damit deutlich niedriger als bei den meisten anderen Säugetierarten. Auch können Ameisenigel ihre Körpertemperatur nicht in dem Ausmaß regulieren wie andere Säuger.
Ameisenigel haben kurze, stämmige Gliedmaßen. Diese enden jeweils in fünf Zehen, von denen – je nach Gattung – entweder alle fünf (beim Kurzschnabeligel) oder nur die mittleren drei (beim Langschnabeligel) Grabkrallen tragen. Die zweite Zehe der Hinterfüße ist verlängert und dient der Fellpflege. Ähnlich dem Schnabeltier haben die meisten männlichen Ameisenigel am Knöchel der Hinterbeine einen Stachel. Während noch alle neugeborenen Tiere diesen Stachel haben, verlieren ihn die meisten Weibchen, aber auch einige Männchen, im Zuge ihrer Entwicklung. Im Gegensatz zu den Schnabeltieren enthält dieser Stachel jedoch kein Gift. Während der Paarungszeit sondern die Stachel der Männchen ein Sekret ab, dessen Funktion noch nicht bekannt ist.
Der kleine Kopf des Ameisenigels sitzt auf einem sehr kurzen Nacken und mündet in einer langen, röhrenförmigen Schnauze. Bei den Langschnabeligeln ist diese länger und nach unten gebogen, bei den Kurzschnabeligeln gerade. Die Mundöffnung ist sehr klein, gerade groß genug, um die bis zu 18 Zentimeter lange klebrige Zunge herausstrecken zu können. Ameisenigel haben keine Zähne; stattdessen verfügen sie über Hornplatten am hinteren Teil der Zunge und am Gaumen, mit denen die Nahrung zerkleinert wird. Ihr Geruchssinn ist gut entwickelt. Die Nasenlöcher sind an der Spitze der Schnauze knapp über dem Mund platziert. Eine Gemeinsamkeit mit dem Schnabeltier ist ein spezielles Wahrnehmungssystem in der Schnauze. Feinfühlige Elektrorezeptoren reagieren auf die schwachen Signale, welche die Muskelbewegungen ihrer Beutetiere erzeugen, und dienen dazu, die Beute zu lokalisieren und zu fangen. Langschnabel-Ameisenigel haben kleine Ohrmuscheln, Kurzschnabel-Ameisenigel dagegen keine.[1] Die Augen sind klein und sitzen relativ weit vorne am Kopf.
Als weitere Besonderheit gegenüber den meisten Säugern (Theria) kann die chromosomale Geschlechterdifferenzierung erwähnt werden, die regelmäßig dem Schema 64,X1X1X2X2X3X3X4X4X5X5 für Weibchen, jedoch 63,X1Y1X2Y2X3Y3X4Y4X5 für Männchen folgt.
Im Januar 2021 wurde erstmals das Genom eines männlichen Schnabeltiers veröffentlicht. Es wurden hier im Unterschied zum Schnabeligel geschlechtsunabhängig zehn Geschlechtschromosomen gefunden. Das Gen für das Gift der Schnabeltier-Männchen, das homolog zu einem der Gene des Immunsystems anderer Säuger (Theria) ist, ging offenbar im Laufe der stammesgeschichtlichen Entwicklung verloren.[2]
Viele der nachfolgenden Angaben sind lediglich vom Kurzschnabeligel bekannt, der weitaus besser erforscht ist als die Langschnabeligel Neuguineas. Man nimmt aber an, dass deren Lebensweise in den meisten Fällen mit ihren australischen Verwandten übereinstimmt.
Ameisenigel stellen keine besonderen Ansprüche an ihren Lebensraum. Sie können überall zu finden sein, wo es genügend Nahrung für sie gibt. So leben sie sowohl in den Wüstenregionen im Inneren Australiens als auch in Waldgebieten und Parklandschaften. In den Gebirgsregionen Neuguineas sind sie bis in 4000 Metern Höhe ebenso anzutreffen wie auf Seehöhe. Ameisenigel benötigen nicht unbedingt Bäume in ihrem Lebensraum; als Ruheplätze können ihnen neben hohlen Baumstämmen auch Felsspalten oder kleine Erdhöhlen dienen.
Ameisenigel sind Bodenbewohner. Ihre Fortbewegung ist normalerweise durch eine langsame, schleppende Gangart gekennzeichnet. Die Füße sind beim Gehen durchgestreckt, sodass der Bauch relativ weit vom Boden entfernt ist. Die Zehen der Hinterbeine sind dabei nach außen gedreht. Mit ihrer Gangart kommen sie auch in zerklüftetem, felsigem Gelände gut zurecht. Darüber hinaus können sie sehr gut schwimmen.
Die Aktivitätszeiten der Ameisenigel hängen zu einem gewissen Grad vom Lebensraum sowie von der Jahreszeit ab. Für gewöhnlich sind sie dämmerungsaktive Tiere, die vorwiegend am frühen Morgen und am frühen Abend auf Nahrungssuche gehen. In heißen Regionen und im Sommer verlagert sich ihre Aktivität mehr in Richtung Nacht, in kühleren Gegenden sowie im Winter mehr Richtung Tag. Aufgrund der mangelnden Fähigkeit, die Körpertemperatur zu regulieren, sind sie nur bis maximal 32 °C Außentemperatur aktiv. Bei sehr kühlen Temperaturen verfallen sie in einen Torpor, eine Kältestarre. Das Eintreten des Torpors hängt dabei weniger von der Außentemperatur als vom vorhandenen Nahrungsangebot ab. Sofern es genügend Beutetiere gibt, tritt dieser nicht ein. In den Bergen des südlichen Australiens verfallen Ameisenigel in einen winterschlafähnlichen Zustand, bei dem die Körpertemperatur auf knapp 4 °C sinkt. Sie verlieren dabei pro Monat zwei bis drei Prozent ihres Gewichtes.
Ameisenigel leben außerhalb der Paarungszeit einzelgängerisch, sind standorttreu, kennen aber kein Revierverhalten. Sie bewohnen Gebiete, die zwischen 25 und 200 Hektar groß sind und sich des Öfteren überlappen.
Die Ameisenigel sind Fleischfresser, wobei die Größe ihrer Beutetiere durch die kleine Mundöffnung limitiert wird. Kurzschnabeligel verzehren in erster Linie Ameisen und Termiten, während die Nahrung der Langschnabeligel sich zum überwiegenden Teil aus Regenwürmern zusammensetzt.
Mit ihrer Schnauze brechen sie morsches Holz auf, durchwühlen gefallenes Laub und anderes Pflanzenmaterial am Boden oder stochern in Felsspalten. Die oben erwähnten Elektrorezeptoren dienen zur Lokalisierung der Beute, wobei deren genaue Funktionsweise noch nicht bekannt ist. Manchmal brechen sie mit ihren Krallen auch Termitenbauten auf, um an Beute zu gelangen. Mit ihrer langen klebrigen Zunge werden die Beutetiere in den Mund befördert und dann zerkaut.
Sofern sie sich bedroht fühlen, graben sie sich sehr schnell in die Erde ein. Sie verkeilen sich anschließend mit den kräftigen Gliedmaßen und lassen nur die stachelige Oberseite aus dem Boden ragen. Für den Fall, dass der Boden zu hart ist, können sie sich wie die Stacheligel auch zu einer Stachelkugel zusammenrollen. Diese Verteidigungstaktik funktioniert so gut, dass Ameisenigel wenig natürliche Feinde haben. Jungtiere fallen manchmal Buntwaranen zum Opfer, ausgewachsene Tiere werden dagegen manchmal von eingeschleppten Arten wie dem Dingo oder dem Rotfuchs gejagt.
Die Paarungszeit liegt meist im Juli und August. In dieser Zeit kommt es zu einem merkwürdigen Verhalten: die sonst einzelgängerischen Tiere bilden Karawanen, wobei das vorderste Tier ein Weibchen ist, dem dahinter bis zu zehn Männchen folgen. Auf diese Weise gehen die Männchen dem Weibchen nach und stupsen es immer wieder mit der Schnauze an. Vom Weibchen ausgesandte Pheromone sind dabei den Männchen Signal für dessen Fruchtbarkeit. Manchmal kommt es aber auch vor, dass Männchen einem nicht paarungsbereiten Weibchen nachgehen. In diesem Fall ignoriert es die Männchen oder rollt sich bei hartnäckigen Verfolgern sogar zu einer Stachelkugel zusammen, sodass die Männchen sich schließlich eine andere Partnerin suchen müssen, der sie nachlaufen können. Diese Verfolgung kann sich über Tage, manchmal sogar Wochen hinziehen. Sie ist sehr anstrengend für die Männchen, die dabei bis zu 25 % ihres Körpergewichtes verlieren können.
Ist das Weibchen paarungsbereit, legt es sich flach auf den Bauch, den Kopf oft im Gebüsch verborgen. Die Männchen beginnen, hinter dem Weibchen beziehungsweise links und rechts von ihm zu graben. Dieser „Paarungsgraben“ kann, wenn viele Männchen beteiligt sind, einen regelrechten Ring um das Weibchen bilden. Danach beginnen die Männchen, sich gegenseitig mit den Köpfen aus dem Graben zu drängen, bis nur mehr eines übrig bleibt. Dieses legt sich dann seitlich hinter das Weibchen in den Paarungsgraben. Es streichelt nun Stacheln und Fell des Weibchens und versucht dessen Schwanz mit den Hinterbeinen anzuheben. Dieses Vorspiel kann bis zu vier Stunden dauern. Lässt sich das Weibchen schließlich hochheben, führt das Männchen seinen Penis in die Kloake ein. Der Geschlechtsakt kann bis zu 180 Minuten dauern. Unmittelbar danach gehen beide Tiere wieder getrennte Wege. Während das Weibchen sich nur einmal in der Saison paart, schließt sich das Männchen mitunter wieder einer Karawane hinter einem anderen Weibchen an.
Rund drei bis vier Wochen nach der Paarung legt das Weibchen meist ein Ei, selten auch zwei oder drei. Beim Langschnabeligel gibt es unterschiedliche Berichte, während manche Quellen von meist einem Ei sprechen, berichten andere von vier bis sechs. Die Eier der Ameisenigel sind ungefähr weintraubengroß und cremefarben, sie haben eine ledrige Schale und einen großen Dotter. Bevor es das Ei legt, bildet das Weibchen einen Beutel auf seinem Bauch aus. Unmittelbar nach dem Legen befördert es das Ei in die Bauchtasche, wo es zehn Tage bebrütet wird. Mit Hilfe eines Eizahnes durchbricht der Schlüpfling die Schale. Jungtiere sind beim Schlüpfen rund 15 Millimeter lang, nackt und blind und ähneln in ihrem embryoartigen Zustand neugeborenen Beuteltieren. Im Beutel befinden sich Milchdrüsen, an denen das Jungtier saugt bzw. leckt, denn das Muttertier hat keine Zitzen, sondern ein Milchfeld, aus dem die Milch austritt, sobald das Junge leckt. Es bleibt rund acht Wochen im Beutel, danach wachsen seine Stacheln und es muss diesen verlassen. Zu diesem Zeitpunkt ist es rund 15 bis 21 Zentimeter groß. Die Mutter legt es in einem gut verborgenen Bau ab, z. B. unter einer Wurzel, und kehrt nur alle fünf bis zehn Tage zurück, um es zu säugen. Nach zehn Wochen öffnen sich die Augen, nach fünf bis sechs Monaten unternimmt das Jungtier erste Ausflüge aus dem Bau. Mit sieben Monaten wird es entwöhnt, und mit rund einem Jahr verlässt es seine Mutter. Die Geschlechtsreife tritt mit rund ein bis zwei Jahren ein. Die Mutter ist zwei Jahre nach der Geburt erneut paarungsbereit.
Ameisenigel sind relativ langlebige Tiere, freilebende Exemplare können über 20 Jahre alt werden. Das höchste bekannte Alter eines Tieres in menschlicher Obhut betrug über 50 Jahre.
Ameisenigel und ihre Verwandten, die Schnabeltiere, werden den Säugetieren zugeordnet, da Säugetiere nicht über ihre Gebärweise, sondern über ihre gemeinsame Abstammung definiert werden. Alle Säuger haben zudem einige Merkmale gemeinsam, die auch die Ameisenigel aufweisen. Dazu gehören zum Beispiel die drei Gehörknöchelchen (Hammer, Amboss und Steigbügel), das Vorhandensein von Haaren und das Säugen des Nachwuchses mit Milch. Obwohl die frühesten Säugetiere wahrscheinlich eierlegend waren, sind die Kloakentiere nicht die Vorfahren der Beutel- oder Plazentatiere, sondern stellen einen Seitenzweig dar, der sich spezialisiert weiterentwickelte und das ursprüngliche Merkmal des Eierlegens beibehalten hat.
Das Wissen über die fossile Geschichte der Vorfahren der Ameisenigel ist sehr dürftig. Die ältesten bekannten Fossilienfunde stammen aus dem Zeitalter des Pliozän aus Australien und ähneln im Körperbau bereits den rezenten Arten. Die Entwicklungsgeschichte der Tiere ist jedoch zweifelsohne älter. Man vermutet, dass sie sich in der Kreidezeit entwickelten. Schädelüberreste der Art Zaglossus ramsayi, die manchmal in die Gattung Megalibgwilia eingeordnet wird, stammen aus dem Pliozän aus New South Wales. Man schätzt die Länge des Tieres auf rund 75 Zentimeter. Murrayglossus hacketti war der bislang größte gefundene Ameisenigel. Er wurde rund einen Meter lang und 30 Kilogramm schwer und lebte im Pleistozän in West-Australien bis vor etwa 15.000 Jahren.[3] Außerhalb Australiens und Neuguineas gibt es keine Belege für die Existenz von Ameisenigeln.
Die Familie der Ameisenigel wird in zwei Gattungen unterteilt: die Kurzschnabeligel (Tachyglossus) und die Langschnabeligel (Zaglossus). Früher unterteilte man beide Gattungen in mehrere Arten, später fasste man diese als Unterarten jeweils einer Art zusammen. Mittlerweile werden drei Arten der Langschnabeligel unterschieden, darunter die 1998 im Bergland von Neuguinea neuentdeckte Art Z. attenboroughi, womit heute vier Arten von Ameisenigeln bekannt sind. Manche Forscher gehen allerdings von noch mehr Arten aus – näheres siehe in den jeweiligen Gattungsartikeln.
Die Ureinwohner Australiens und Neuguineas jagten die Ameisenigel ihres Fleisches wegen, wobei insbesondere der Langschnabeligel in Neuguinea als Delikatesse gilt. In manchen Regionen Australiens haben die Aborigines die Stacheln als Zierde verwendet, beispielsweise auf Speeren. Mehrere Geschichten der Traumzeit der Aborigines erzählen, wie das Tier zu seinen Stacheln gekommen ist. In einer Geschichte wurde es von den anderen Tieren als Strafe für das Verheimlichen eines Wasserloches während der Trockenzeit in ein Dornengestrüpp geworfen. Die Dornen blieben in seinem Rücken und sorgten für das Stachelkleid des Tieres.
William Bligh, der bekannte Kapitän der Bounty und spätere Gouverneur von New South Wales, fertigte um 1790 eine akribische Zeichnung eines Tieres an, bevor er es verspeiste. Diese gilt als die früheste europäische Darstellung eines Ameisenigels. Die erste detaillierte Beschreibung des Kurzschnabeligels erschien 1792 in Großbritannien. Von George Shaw stammt die wissenschaftliche Erstbeschreibung des Kurzschnabeligels (wie auch die des Schnabeltieres), sein vorgeschlagener Name Myrmecophaga aculeata ist ein Anzeichen dafür, dass er das Tier noch den Ameisenbären (Myrmecophagidae) zuordnete. Echidna, der englische Name der Tiere, geht zurück auf die griechische Sagenfigur Echidna, die halb Mensch und halb Schlange war. Wie die Sagenfigur erweckt auch der Ameisenigel mit der aus Europa vertrauten Gestalt des Igels und seiner merkwürdigen Schnauze den Eindruck eines zusammengesetzten Wesens. Erst Ende des 19. Jahrhunderts entdeckte man die außergewöhnliche Fortpflanzungsweise dieser Tiere. Viele Details über das Paarungsverhalten wurden erst in den 1980er und 1990er Jahren entdeckt.
Als nationales Symboltier Australiens spielt der Ameisenigel im Gegensatz etwa zu Kängurus oder dem Koala eine untergeordnete Rolle. Allerdings war bei den Olympischen Sommerspielen 2000 in Sydney Millie der Ameisenigel eines der drei Maskottchen und ist auf der Fünf-Cent-Münze Australiens wiederzufinden.
In Australien zählt der Kurzschnabeligel heute zu den am weitesten verbreiteten einheimischen Säugetieren. Die Gründe dafür liegen einerseits in ihrer Anspruchslosigkeit an den Lebensraum, an der reichlich vorhandenen Nahrung und der Eigenschaft, zu Zeiten des Nahrungsmangels in einen Torpor verfallen zu können. Andere Gründe sind die gute Verteidigungstaktik gegenüber Fressfeinden und die Tatsache, dass sie nie von den Europäern kommerziell gejagt oder verfolgt wurden. Zwar fällt, ähnlich wie bei den Igeln in Europa, eine erhebliche Anzahl dem Straßenverkehr zum Opfer, dennoch sind sie häufig und nicht bedroht.
Besorgniserregender ist die Situation der Arten auf Neuguinea. Durch Waldrodungen wird ihr Lebensraum immer weiter eingeschränkt. Hinzu kommt, dass das Fleisch des Langschnabeligels als Delikatesse gilt. Speziell trainierte Hunde jagen die Tiere und bringen sie zur Strecke. Die International Union for Conservation of Nature listet den Langschnabeligel als bedroht (endangered).
Die Ameisenigel (Tachyglossidae), auch als Schnabeligel oder Echidna bezeichnet, sind eine Familie eierlegender Säugetiere. Sie bilden mit dem Schnabeltier die Ordnung der Kloakentiere (Monotremata). Die Kloakentiere sind die einzigen verbliebenen Säugetiere, die ihre Nachkommen nicht lebend gebären. Die Familie wird in zwei rezenten Gattungen mit insgesamt vier Arten unterteilt, den Kurzschnabeligel (Tachyglossus aculeatus) und die drei Arten der Langschnabeligel (Zaglossus).
'S e teaghlach mhamal a tha ann an echidna (iolra: echidnathan) [1] Canar itheadair-sheangan deiligneach riutha sa Gàidhlig.[2] (Beurla: spiny anteater, Laideann: Tachyglossidae). Tha iad a' fuireach ann an Astràilia is Gini Nuadh. Tha iad mì-àbhaisteach anns a bheil iad a’ cur nan uighean. Cha dèan mamal eile sin ach am platapas gob-tunnaige. Tha iad coltach ri eun sna dòighean annasach. Nam measg tha:
Tachyglossus aculeatus
Tachyglossus aculeatus
Tachyglossus aculeatus
Tachyglossus aculeatus
Tachyglossus aculeatus
Zaglossus
Zaglossus
Zaglossus
Zaglossus bruijnii
Zaglossus bruijnii
Zaglossus bruijnii
Zaglossus bruijnii
Zaglossus bruijnii
Echidnas /ᵻˈkɪdnə/, sometimes kent as spiny anteaters,[1] belang tae the faimily Tachyglossidae in the monotreme order o egg-layin mammals.
_in_Hall_of_Bones.jpg)
.jpg)
_-_ZooKeys-255-103-g006.jpeg)
_-_ZooKeys-255-103-g005.jpeg)
_-_ZooKeys-255-103-g004.jpeg)
_at_G%C3%B6teborgs_Naturhistoriska_Museum_7397.jpg)
|accessdate= (help) Echidnas /ᵻˈkɪdnə/, sometimes kent as spiny anteaters, belang tae the faimily Tachyglossidae in the monotreme order o egg-layin mammals.
'S e teaghlach mhamal a tha ann an echidna (iolra: echidnathan) Canar itheadair-sheangan deiligneach riutha sa Gàidhlig. (Beurla: spiny anteater, Laideann: Tachyglossidae). Tha iad a' fuireach ann an Astràilia is Gini Nuadh. Tha iad mì-àbhaisteach anns a bheil iad a’ cur nan uighean. Cha dèan mamal eile sin ach am platapas gob-tunnaige. Tha iad coltach ri eun sna dòighean annasach. Nam measg tha:
Tachyglossus aculeatus Zaglossus attenboroughi Zaglossus bartoni Zaglossus bruijniiEcidnas parteni a la familia Tacigloside de mamales ci pone ovos. La cuatro spesies esistente de ecidnas e ornitorincos, es la sola membros survivente de la ordina Monotremato. Ecidnas abita en Australia e Gine Nova. Cuando matur, un fema pote pesa asta 4.5 kg, e un mas asta 5 kg. La longia de vive de un ecidna savaje es estimada como 14 a 16 anios. A sirca 33º C, la ecidnas ave un temperatur de corpo ativa plu basa ca la ornitorincos, ci ave la temperatur plu basa de tota mamales.
Ecidnas ia evolui entre 20 e 50 milion anios a ante, desendente de un monotremato plu simil a un ornitorinco. Esta asendente ia es acual, ma la ramo cual produi la ecidnas ia ajusta a vive sur tera. La ecidnas es nomida per Ecidna, un carater mitolojial ci ia es dui fem e dui serpente, car la animal ia es persepida como ave la cualia de mamales e retiles.
Los ave gamas corta e forte con garas grande, e los es cavores potiosa. Sua garas a sua gamas posterior es longida e curvida a retro per aida en escava. Ecidnas ave bocas peti e mandibulas sin dentes. Los come par rompe abrida troncos mol, montones de formicas, etc, e donce usa sua lingua longa e aderente, cual protende de sua beco, per colie la preda. La ecidna de beco corta come xef formicas e termitas, e la spesies de beco longa come tipal vermes e larvas de insetos. Ambos spesies no ave dentes e rompe sua comedas par mole los entre sua lingua e la fondo de sua bocas.
La saison de reprodui comensa en junio tarda e estende tra setembre. La mases crea linias de asta 10 individuas, la plu joven a la fini, cual segue la fema e atenta copula, un ativia nomida la sistem de "tren". Mases ave 4 penises, e usa du a un ves, cambiante cual es usada cada atenta. La femas ave du dutos de reprodui, e ovuli es stimulada par la spinos peti de la penises de la mas.
La fema pone sola un ovo cuorin, con un casca mol, 22 dias pos copula, e pone lo direta en sua pox. Cuando lo emerji, la bebe abri la casca con un "dente de ovo", simil a lo de retiles. Los emerji pos sirca 10 dias de jesta. La bebe nase en un forma larvin e fetin, e el suca lete de la pores de la du pesos de lete (monotrematos no ave tetas), e resta en la pox per 45 a 55 dias, cuando lo comensa developa un spino dorsal. La madre escava un tunel "enfanteria" e pone la joven, reveni cada 5 dias per teti lo asta sirca 7 menses. La enfante resta con sua madre asta un anio ante parti.
Ekidna (Echidna) ya iku siji-sijiné kéwan saka ordho Monotremata kang isih bisa urip nganti saiki saliyané platipus. Ekidna kalebu famili Tachyglossidae lan minangka kéwan asli saka Papua lan Australia.
Ekidna ya iku mamalia cilik kang awaké ditutupi rambut kasar lan eri.[2] Ekidna mèmper kaya kéwan kang memangsan semut ing Amérika Kidul, duwé moncong kang fungsiné dadi lambé lan irung.[2] Moncongé dawa lan krèmpèng, déné sikilé cendhèk lan kuat kanthi kuku gedhé.[2]
Ekidna diklompokaké dadi rong génus, ya iku génus Zaglossus lan génus Tachyglossus. Genus Zaglossus ana telung spésies kang isih urip lan ana rong spesiès kang wis cures (dimangertèni mung lumantara fosil). Déné génus Tachyglossus mung ana spesiès siji kang dikenal.
Ana telung spésies saka génus Zaglossus kang isih urip. Spesies telu iku ditemoni ing Papua. Genus iki langka lan diburu kanggo dipangan. Ekidna saka génus iki nggolèk pangan ing sampah gegodhongan ing alas, ya iku cacing lemah lan gegremet.
Spesies kang wis cures ya iku:
Ekidna moncong cendhak (Tachyglossus aculeatus) tinemu ing pérangan tenggara Papua lan uga ana ing kabèh lingkungan Australia, saka salju Alpen Australia nganti ara-ara jero ing laladan njero mligi ing laladan endi waé kang ana semut lan rayap. Ukurané luwih cilik tinimbang spésies Zaglossus lan nduwé rambut kang luwih dawa.
Ekidna ya iku mamalia cilik kang awaké ditutupi rambut kasar lan eri.[3] Eri kang ana ing awak Ekidna cacahé nganti 5000 lan ana 2000 sensor medan listrik ing awaké, iki kang ndadèkaké Ekidna nduwé pertahanan kang kuwat lan angèl ditembus.[3] Ekidna nduwé moncong kang fungsiné minangka lambé lan irung. Moncongé dawa lan ramping. Lambéné cilik lan rahangé ora ana untuné, sikilé cendhak lan kuwat lan kuku kang gedhé. Ekidna uga kawentar minangka kéwang kang pinter ndhudhuk. Ekidna mangan kanthi cara mbuka gagang kayu kang empuk, omah semut, lan sajenisé. Kanthi nggunakaké ilat kang dawa lan lèngkèt kang ndawa saka moncongé, Ekidna ngumpulaké mangsané. Ekidnamoncong cendhak padatan mangan semut lan rayap kang akèh, déné spésies Zaglossus padatan mangan cacing lemah lan gegremet]].
Kejaba platipus, patang spésies Ekidna ya iku siji-sijiné mamalia kang ngendhog. Betina ngendhog siji kang duwé wulu lan thothok empuk 22 dina sawisé kawin lan nyèlèhaké langsung ing kanthongé. Endhog bakal netes sawisé 20 dina. Ekidna enom banjur ngisep susu saka pori-pori klanjer susu loro (sabab monotremata ora duwé puting susu lan tetep manggon ing njero kanthong baboné kanggo 40 dina nganti 50 dina. Sasuwéné iku, ing aak Ekidna wiwit thukul eriné. Baboné ndhudhuk luwangan kanggo ngrumati anaké lan nyèlèhaké anaké ig njero luwangan mau. Baboné bali saben 5 dina kanggo nyusoni nganti mandheg nyusoni ing sasi kang kaping pitu.
Ekidna (Echidna) ya iku siji-sijiné kéwan saka ordho Monotremata kang isih bisa urip nganti saiki saliyané platipus. Ekidna kalebu famili Tachyglossidae lan minangka kéwan asli saka Papua lan Australia.
Ekidna ya iku mamalia cilik kang awaké ditutupi rambut kasar lan eri. Ekidna mèmper kaya kéwan kang memangsan semut ing Amérika Kidul, duwé moncong kang fungsiné dadi lambé lan irung. Moncongé dawa lan krèmpèng, déné sikilé cendhèk lan kuat kanthi kuku gedhé.
Gêrejûj, (bi latînî: Tachyglossidae), famîlêya ajalek şîrmêjên hêkkirin in. Bi Pozmişk re koma kûnza diafirînin. Famîlê bi du zayendiyan û ji çar cureyan pêk tê. Zayendiyek ji Jûjiyê kurtenikil (Tachyglossus) û sê cureyên beşên Jûjiyê dirêjnikil (Zaglossus) in. Tenê li Awistralya û Gîneya Nû ve zêfindar e.
Wahanganungu au ekidna ni wanyama wa familia Tachyglossidae katika oda Monotremata wanaofanana na kalunguyeye. Wanatokea Australia na Nyugini. Wanyama hawa pamoja na kinyamadege ni mamalia pekee wanaobaki ambao bado wanataga mayai. Lakini kinyume na wanyama wengine wanaotaga mayai, wananyonyesha watoto wao.
Makala hii kuhusu mnyama fulani bado ni mbegu. Wahanganungu au ekidna ni wanyama wa familia Tachyglossidae katika oda Monotremata wanaofanana na kalunguyeye. Wanatokea Australia na Nyugini. Wanyama hawa pamoja na kinyamadege ni mamalia pekee wanaobaki ambao bado wanataga mayai. Lakini kinyume na wanyama wengine wanaotaga mayai, wananyonyesha watoto wao.
Tachyglossidae es un familia de Monotremata.
Los equidnas (del latin echidna, del grèc ancian ἔχιδνα / ékhidna, « vipèra ») partejan amb los ornitorincs l'òrdre dels monotrèmas e una mescla de caractèrs reptilians e mamifèrs tipics.
Se ne coneis 3 espècias, l'equidna del nas cort (Tachyglossus aculeatus (Shaw, 1792)) (3 a 6 kg) en Austràlia e Tasmania e los equidnas del nas long (Zaglossus bruijni (Peters and Doria, 1876)) (5 a 10 kg) e Zaglossus attenboroughi en Nòva Guinèa.
Los equidnas an un còrs robuste cobèrt d'una mescla de forradura e de ponchons, an de membres amb una adaptacion escavaira, an una boca pichona, amb una maissa fina, an pas de dents mas una lenga longa pegosa, qu'amb ela atrapan de termitas e de pichons artropòdes.
Los equidnas vivon generalament en solitaris.
Pendent la sason de reproduccion, la femèla pond un uòu (rarament mai) que transferís directament del fangàs dins una pòcha ventrala temporària per una incubacion d'una desena de jorns. Nut a la naissença, lo jove i demòra de 6 a 8 setmanas, chucant lo lach que s'escor de las glandas mamàrias que desbocan dins la pòcha.
Se recensa quatre espècias d'equidnas actualament vivas :
Lo sit Mikko's Phylogeny Archive[2], cita mantuna espècia atudadas del genre Zaglossus :
Ang mga echidna o ekidna[2] (bigkas: /ɨˈkɪdnə/), kilala rin bilang mga spiny anteaters, mga "may tulis na kumakain ng langgam"[3] ay ang apat na mga nabubuhay pang uri ng mga mamalyang kabilang sa pamilya ng mga Tachyglossidae ng mga monotremata. Kasama ng platypus, sila lamang ang mga nabubuhay pang mga kasapi ng ordenng ito. Bagaman kumakain lamang sila ng mga langgam at anay, hindi talaga sila kaugnay sa mga uri ng mga hayop na kumakain ng langgam (mga anteater). Matatagpuan sila sa New Guinea at Australia. Pinangalanan ang mga echidna mula sa isang halimaw na nabanggit sa mitolohiya ng Sinaunang Gresya. Ilan sa mga halimbawa ng mga ekidna ang albinong ekidna, ekidnang may maikling ilong, ekidnang may mahabang ilong, at may-tulis na tagakain ng langgam.
Ang lathalaing ito na tungkol sa Agham ay isang usbong. Makatutulong ka sa Wikipedia sa nito.
Ang mga echidna o ekidna (bigkas: /ɨˈkɪdnə/), kilala rin bilang mga spiny anteaters, mga "may tulis na kumakain ng langgam" ay ang apat na mga nabubuhay pang uri ng mga mamalyang kabilang sa pamilya ng mga Tachyglossidae ng mga monotremata. Kasama ng platypus, sila lamang ang mga nabubuhay pang mga kasapi ng ordenng ito. Bagaman kumakain lamang sila ng mga langgam at anay, hindi talaga sila kaugnay sa mga uri ng mga hayop na kumakain ng langgam (mga anteater). Matatagpuan sila sa New Guinea at Australia. Pinangalanan ang mga echidna mula sa isang halimaw na nabanggit sa mitolohiya ng Sinaunang Gresya. Ilan sa mga halimbawa ng mga ekidna ang albinong ekidna, ekidnang may maikling ilong, ekidnang may mahabang ilong, at may-tulis na tagakain ng langgam.
Los equidnas (del latin echidna, del grèc ancian ἔχιδνα / ékhidna, « vipèra ») partejan amb los ornitorincs l'òrdre dels monotrèmas e una mescla de caractèrs reptilians e mamifèrs tipics.
Se ne coneis 3 espècias, l'equidna del nas cort (Tachyglossus aculeatus (Shaw, 1792)) (3 a 6 kg) en Austràlia e Tasmania e los equidnas del nas long (Zaglossus bruijni (Peters and Doria, 1876)) (5 a 10 kg) e Zaglossus attenboroughi en Nòva Guinèa.
Los equidnas an un còrs robuste cobèrt d'una mescla de forradura e de ponchons, an de membres amb una adaptacion escavaira, an una boca pichona, amb una maissa fina, an pas de dents mas una lenga longa pegosa, qu'amb ela atrapan de termitas e de pichons artropòdes.
Los equidnas vivon generalament en solitaris.
Pendent la sason de reproduccion, la femèla pond un uòu (rarament mai) que transferís directament del fangàs dins una pòcha ventrala temporària per una incubacion d'una desena de jorns. Nut a la naissença, lo jove i demòra de 6 a 8 setmanas, chucant lo lach que s'escor de las glandas mamàrias que desbocan dins la pòcha.
Οι Ταχυγλωσσίδες (Tachyglossidae) γνωστές και ως έχιδνες είναι οικογένεια της τάξης των μονοτρημάτων, τάξη ωοτόκων θηλαστικών. Υπάρχουν τέσσερα επιζώντα είδη, τα οποία, μαζί με τον πλατύποδα, είναι τα μόνα επιζώντα είδη της τάξης και τα μόνα επιζώντα ωοτόκα θηλαστικά.[2] Παρόλο που η δίαιτά τους αποτελείται κατά κύριο λόγο από μυρμήγκια και τερμίτες, δεν έχουν κοντινή συγγένεια με τους μυρμηγκοφάγους της Αμερικής. Ζουν στη Νέα Γουινέα και την Αυστραλία. Το κοινό τους όνομα «έχιδνα» προέρχεται από το μυθικό τέρας της ελληνικής μυθολογίας, έχιδνα (μυθολογία).
Οι έχιδνες είναι μικρά θηλαστικά που είναι καλυμμένα με τραχύ τρίχωμα και αγκάθια. Εκ πρώτης όψεως μοιάζουν με τους μυρμηγκοφάγους της Νότιας Αμερικής καθώς και άλλα αγκαθοφόρα θηλαστικά όπως οι σκαντζόχοιροι και τα υστρικόμορφα, εξαιτίας της εξελικτικής σύγκλισης. Το ρύγχος τους έχει την λειτουργία και του στόματος και της μύτης, και είναι επίμηκες και λεπτό. Έχουν πολύ κοντά, άκρα με μεγάλα νύχια και είναι πολύ ικανές στο σκάψιμο. Έχουν μικροσκοπικό στόμα και ένα σαγόνι χωρίς δόντια. Τρέφονται ανοίγοντας μαλακούς κορμούς ή μυρμηγκοφωλιές, χρησιμοποιώντας μετά την μακρυά, κολλώδη γλώσσα τους για την συλλογή της λείας. Η κοντόρυγχη έχιδνα (Tachyglossus aculeatus) τρέφεται κυρίως με μυρμήγκια και τερμίτες, ενώ τα είδη του γένους Zaglossus τρέφονται κυρίως με σκουλήκια και προνύμφες εντόμων.[3] Οι μακρόρυγχες έχιδνες έχουν πολύ μικρά αγκάθια στη γλώσσα τους που τις βοηθούν να συλλαμβάνουν τη λεία τους.[3]
Οι έχιδνες και οι πλατύποδες είναι τα μόνα ωοτόκα θηλαστικά, γνωστά και ως μονοτρήματα. Το θηλυκό κάνει ένα δερματώδες με μαλακό κέλυφος αυγό εικοσιδύο μέρες μετά το ζευγάρωμα και το αποθέτει κατευθείαν στον μάρσιπο της. Η εκκόλαψη γίνεται δέκα μέρες μετά. Το μικρό ρουφά γάλα από πόρους των δύο γαλακτοφόρων αδένων (τα μονοτρήματα δεν έχουν θηλές) και παραμένουν στον μάρσιπο για σαράντα πέντε με πενήντα πέντε ημέρες,[4] καθώς μετά αρχίζει να αναπτύσσει αγκάθια. Η μητέρα σκάβει μια φωλιά και αφήνει εκεί το μικρό, επιστρέφοντας κάθε πέντε μέρες για να το γαλουχήσει μέχρι να γίνει επτά μηνών.
Οι αρσενικές έχιδνες έχουν τετρακέφαλο πέος. Κατά την διάρκεια του ζευγαρώματος τα κεφάλια της μίας πλευράς παύουν να λειτουργούν και δεν μεγαλώνουν ενώ τα άλλα δύο χρησιμοποιούνται για την εκσπερμάτωση. Τα χρησιμοποιούμενα κεφάλια εναλλάσσονται σε κάθε ζευγάρωμα.[5]
Αντίθετα με προηγούμενη έρευνα, οι έχιδνες δεν περνούν σε ύπνο REM, παρά μόνο όταν η θερμοκρασία περιβάλλοντος είναι γύρω στους 25°C. Σε θερμοκρασίες 15°C και 28°C δεν εμφανίζεται ύπνος REM.[6]
Το μοριακό ρολόι και η χρονολόγηση απολιθωμάτων υποδεικνύουν ότι οι έχιδνες διαχωρίστηκαν από τους πλατύποδες πριν 19-48 εκατομμύρια χρόνια. Οι έχιδνες εξελίχθηκαν από υδρόβιους προγόνους οι οποίοι επέστρεψαν πλήρως στην ξηρά παρά τον ανταγωνισμό με τα μαρσιποφόρα.[7] Εξαιτίας αυτού έχει υποτεθεί ότι η ωοτόκος αναπαραγωγή των μονοτρημάτων τους προσφέρει πλεονεκτήματα έναντι των μαρσιποφόρων, άποψη συνεπής με την τρέχουσα οικολογική κατανομή μονοτρημάτων και μαρσιποφόρων.[7]
Οι έχιδνες ταξινομούνται σε τρία γένη. Το γένος Zaglossus περιέχει τρία επιζώντα είδη και δύο είδη γνωστά από απολιθώματα, ενώ είναι γνωστό μόνο ένα είδος του γένους Tachyglossus. Το τρίτο γένος, Megalibgwilia, είναι γνωστό μόνο από απολιθώματα.
Τα τρία επιζώντα είδη του γένους Zaglossus είναι ενδημικά στη Νέα Γουινέα. Είναι σπάνια και κυνηγιούνται για τροφή. Αναζητούν την τροφή τους στο στρώμα φύλλων στο έδαφος του δάσους, τρώγοντας σκουλήκια και έντομα. Τα είδη είναι:
Τα δύο είδη γνωστά από απολιθώματα είναι:
Το είδος Tachyglossus aculeatus συναντάται στην νοτιοανατολική Νέα Γουινέα και σχεδόν σε όλα τα περιβάλλοντα της Αυστραλίας, από τις χιονισμένες Αυστραλιανές Άλπεις μέχρι τις βαθιές ερήμους του Άουτμπακ (Outback), ουσιαστικά οπουδήποτε υπάρχουν μυρμήγκια και τερμίτες. Είναι μικρότερο από τα είδη του γένους Zaglossus και έχει μακριές τρίχες.
Το γένος Megalibgwilia είναι γνωστό μόνο από τα απολιθώματα:
|work= (βοήθεια) Οι Ταχυγλωσσίδες (Tachyglossidae) γνωστές και ως έχιδνες είναι οικογένεια της τάξης των μονοτρημάτων, τάξη ωοτόκων θηλαστικών. Υπάρχουν τέσσερα επιζώντα είδη, τα οποία, μαζί με τον πλατύποδα, είναι τα μόνα επιζώντα είδη της τάξης και τα μόνα επιζώντα ωοτόκα θηλαστικά. Παρόλο που η δίαιτά τους αποτελείται κατά κύριο λόγο από μυρμήγκια και τερμίτες, δεν έχουν κοντινή συγγένεια με τους μυρμηγκοφάγους της Αμερικής. Ζουν στη Νέα Γουινέα και την Αυστραλία. Το κοινό τους όνομα «έχιδνα» προέρχεται από το μυθικό τέρας της ελληνικής μυθολογίας, έχιδνα (μυθολογία).
Ехидна йышшисем (лат. Tachyglossidae) — пĕр тăрăхлисен (лат. Monotremata) ушкăнĕн сĕтпе ӳсекенсен йышĕ. Ку ушкăна ехиднапа пĕрле кăвакал-сăмса та кĕрет. Çакă йыша виçĕ йăх кĕрет, вĕсенчен пĕри — пĕтнĕ йăх. Вĕсен пурăнакан хальхи ареалĕ ку: Австрали, Çĕнĕ Гвинея тата Басса тинĕс пырĕн утравĕсем.
Ехидна йышшисем (лат. Tachyglossidae) — пĕр тăрăхлисен (лат. Monotremata) ушкăнĕн сĕтпе ӳсекенсен йышĕ. Ку ушкăна ехиднапа пĕрле кăвакал-сăмса та кĕрет. Çакă йыша виçĕ йăх кĕрет, вĕсенчен пĕри — пĕтнĕ йăх. Вĕсен пурăнакан хальхи ареалĕ ку: Австрали, Çĕнĕ Гвинея тата Басса тинĕс пырĕн утравĕсем.
एकिडना (Echidna) ऑस्ट्रेलिया और नया गिनी में रहने वाले मोनोट्रीम गण के प्राणी हैं। इनकी चार ज्ञात जातियाँ हैं, और इनके अलावा केवल एक प्लैटीपुस की जाति ही मोनोट्रीम गण की पाँच अस्तित्ववान जातियाँ हैं। पूरे स्तनधारी वर्ग में केवल यह पाँच ही हैं जो अण्डे देते हैं। चारों एकिडना जातियाँ टैकीग्लोसिडाए (Tachyglossidae) नामक कुल में सम्मिलित हैं।[1]
क्रमविकास (इवोल्यूशन) की दृष्टि से एकिडना की उत्पत्ति लगभग २ से ५ करोड़ वर्ष पूर्व एक प्लैटीपुस-जैसी पूर्वज जाति से हुई। वह जाति तो जलीय थी लेकिन एकिडना जातियों में भूमि पर जीवन बसर करने के लिए अनुकूलन विकसित हो गया।[2]
एकिडना (Echidna) ऑस्ट्रेलिया और नया गिनी में रहने वाले मोनोट्रीम गण के प्राणी हैं। इनकी चार ज्ञात जातियाँ हैं, और इनके अलावा केवल एक प्लैटीपुस की जाति ही मोनोट्रीम गण की पाँच अस्तित्ववान जातियाँ हैं। पूरे स्तनधारी वर्ग में केवल यह पाँच ही हैं जो अण्डे देते हैं। चारों एकिडना जातियाँ टैकीग्लोसिडाए (Tachyglossidae) नामक कुल में सम्मिलित हैं।
क्रमविकास (इवोल्यूशन) की दृष्टि से एकिडना की उत्पत्ति लगभग २ से ५ करोड़ वर्ष पूर्व एक प्लैटीपुस-जैसी पूर्वज जाति से हुई। वह जाति तो जलीय थी लेकिन एकिडना जातियों में भूमि पर जीवन बसर करने के लिए अनुकूलन विकसित हो गया।
ఎకిడ్నా లేదా ఎఖిడ్నా (ఆంగ్లం: Echidnas), also known as spiny anteaters, [2] టాకీగ్లాసిడే (Tachyglossidae) కుటుంబానికి చెందిన జీవులు. ఇవి ప్లాటిపస్ వలె మోనోట్రిమేటా క్రమానికి చెందిన గుడ్లు పెట్టే క్షీరదాలు. ఇవి న్యూ గినియా, ఆస్ట్రేలియా దేశాలలో జీవిస్తున్నాయి.
వీని ప్రధానమైన ఆహారం చీమలు, చెదపురుగులు. వీటి నోటిలో పళ్ళు ఉండవు. సుమారు 15 సెం.మీ. పొడవైన నాలుక ఉంటుంది. నాలుకపై ఉన్న జిగట పదార్థం వల్ల చీమలు మొదలైన చిన్న క్రిములు దానికి అంటుకుంటాయి. వెంటనే నోటిలోపలికి తీసుకొని వాటిని చప్పరించి మింగేస్తుంది.
వీటిని చిన్న పాదాలు ఉంటాయి. వాటితో పరిగెత్తలేదు కాని గోతులు మాత్రం తవ్వుతుంది. ఏదైన ఆపద ఎదురైతే గుండ్రంగా బంతిలా చుట్టుకుపోయి ముఖాన్ని, పాదాల్ని దాచేసుకుంటుంది. వేగంగా పరుగెత్తలేకపోయినా ఇవి నీటిలో ఈదగలవు.
ఆడ ఎఖిడ్నా ఏడాదికి ఒక చిన్న గుడ్డును మాత్రమే పెడుతుంది. కంగారు మాదిరిగా ఈ గుడ్డు ఓ సంచిలాంటి దానిలో ఉంచుకుని పొదుగుతుంది. పదిరోజుల తరువాత గుడ్డు నుండి పిల్ల బయటకు వస్తుంది. పిల్ల కేవలం 2 సెం.మీ. పొడవుంటుంది. సంచిలోని ప్రత్యేకమైన గ్రంథుల ద్వారా ఇది తల్లి పాలు తాగుతుంది. ఇలా సంచిలోనే 53 రోజులుంటుంది. తరువాత తల్లి దానిని బయటకు తీసి గొయ్యిలో ఉంచుతుంది. పదిరోజులకొకసారి వచ్చి ఆహారం పెడుతుంది. ఇలా ఏడు నెలను పెంచాక పిల్ల గొయ్యిని వదిలి సొంతంగా ఆహారాన్ని సంపాదించుకోవడం ప్రారంభిస్తుంది.
ఎకిడ్నా లేదా ఎఖిడ్నా (ఆంగ్లం: Echidnas), also known as spiny anteaters, టాకీగ్లాసిడే (Tachyglossidae) కుటుంబానికి చెందిన జీవులు. ఇవి ప్లాటిపస్ వలె మోనోట్రిమేటా క్రమానికి చెందిన గుడ్లు పెట్టే క్షీరదాలు. ఇవి న్యూ గినియా, ఆస్ట్రేలియా దేశాలలో జీవిస్తున్నాయి.
ಮ್ಯಾಮೇಲಿಯ ವರ್ಗದಲ್ಲಿನ ತೀರ ಕೆಳಗಿನ ವರ್ಗವಾದ ಮಾನೊಟ್ರೆಮೇಟಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಸ್ತನಿಗಳು. ಮೊಟ್ಟೆ ಇಡುವುದೇ ಇವುಗಳ ವೈಶಿಷ್ಟ್ಯ. ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯ, ಟಾಸ್ಮೇನಿಯ ಮತ್ತು ನ್ಯೂಗಿನಿಗಳು ಇಂಥ ಪ್ರಾಣಿಗಳ ಮೂಲಸ್ಥಾನ. ಇವುಗಳ ದೇಹ ಬಲು ಭಾರ, ಬಾಲ ಮೋಟು. ಕೂಗು ನೀಳವಾಗಿ ಚುರುಕಾಗಿರುತ್ತದೆ. ಹಲ್ಲಿಲ್ಲ, ಹುಳುಗಳೇ ಇವುಗಳ ಆಹಾರ. ನಾಲಗೆ ನೀಳವಾದ ಕೊಳವೆಯಂತಿದ್ದು ಅಂಟಾಗಿರುವುದರಿಂದ ಹುಳುಗಳ ಬೇಟೆಗೆ ಅನುಕೂಲವಾಗಿದೆ. ಕಾಲುಗಳು ಮೋಟು, ದಪ್ಪ ಪಾದದ ಬೆರಳುಗಳು ಉದ್ದವಾಗಿದ್ದು ನೆಲ ಅಗೆಯಲು ಅನುಕೂಲವಾಗಿವೆ. ಮೈಮೇಲೆ ಮುಳ್ಳುಹಂದಿಗಿರುವಂತೆ ಮುಳ್ಳುಗಳಿವೆ.[೧]
ಬೆಟ್ಟಗುಡ್ಡಗಳ ಮರಳು ಮತ್ತು ಕಲ್ಲು ನೆಲದಲ್ಲಿ ಇವುಗಳ ವಾಸ. ಭಯವಾದಾಗ ಚೆಂಡಿನಂತೆ ಸುರುಳಿಯಾಗಿ, ಮುಳ್ಳು ಮೇಲಾಗಿ ಕೂಡುತ್ತವೆ. ಅಥವಾ ಹುಡಿನೆಲವನ್ನು ಅಗೆದು ಒಳಸೇರುತ್ತವೆ. ಇವುಗಳ ದೃಷ್ಟಿ ಮಂದವಾದರೂ ಕಿವಿ, ಮೂಗುಗಳು ಸುಟಿಯಾಗಿವೆ. ರಾತ್ರಿ ಬೇಟೆಯಾಡುವುದೇ ಸಾಮಾನ್ಯ. ತನ್ನ ಹೊಟ್ಟೆಯ ಹೊರಭಾಗದಲ್ಲಿರುವ ಚೀಲಗಳಲ್ಲಿ ಮೊಟ್ಟೆಗಳನ್ನು ಇಟ್ಟುಕೊಂಡು ಕಾಪಾಡುತ್ತವೆ. ಮೊಲೆ ಹಾಲು ಚೀಲದಲ್ಲಿರುವ ಮರಿಗಳಿಗೆ ನೇರ ಒದಗುತ್ತದೆ. ನೇರ ಮೂತಿಯ, ಐದು ಕಾಲುಬೆರಳಿನ ಎಕಿಡ್ನ ಪೂರ್ವ ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯ, ಟಾಸ್ಮೇನಿಯ, ದಕ್ಷಿಣ ನ್ಯೂಗಿನಿಗಳಲ್ಲೂ ಡೊಂಕು ಮೂತಿಯ ಮೂರು ಕಾಲುಬೆರಳಿನ ಎಕಿಡ್ನ ನ್ಯೂಗಿನಿಯಲ್ಲೂ ವಾಸಿಸುತ್ತವೆ.
ಮ್ಯಾಮೇಲಿಯ ವರ್ಗದಲ್ಲಿನ ತೀರ ಕೆಳಗಿನ ವರ್ಗವಾದ ಮಾನೊಟ್ರೆಮೇಟಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಸ್ತನಿಗಳು. ಮೊಟ್ಟೆ ಇಡುವುದೇ ಇವುಗಳ ವೈಶಿಷ್ಟ್ಯ. ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯ, ಟಾಸ್ಮೇನಿಯ ಮತ್ತು ನ್ಯೂಗಿನಿಗಳು ಇಂಥ ಪ್ರಾಣಿಗಳ ಮೂಲಸ್ಥಾನ. ಇವುಗಳ ದೇಹ ಬಲು ಭಾರ, ಬಾಲ ಮೋಟು. ಕೂಗು ನೀಳವಾಗಿ ಚುರುಕಾಗಿರುತ್ತದೆ. ಹಲ್ಲಿಲ್ಲ, ಹುಳುಗಳೇ ಇವುಗಳ ಆಹಾರ. ನಾಲಗೆ ನೀಳವಾದ ಕೊಳವೆಯಂತಿದ್ದು ಅಂಟಾಗಿರುವುದರಿಂದ ಹುಳುಗಳ ಬೇಟೆಗೆ ಅನುಕೂಲವಾಗಿದೆ. ಕಾಲುಗಳು ಮೋಟು, ದಪ್ಪ ಪಾದದ ಬೆರಳುಗಳು ಉದ್ದವಾಗಿದ್ದು ನೆಲ ಅಗೆಯಲು ಅನುಕೂಲವಾಗಿವೆ. ಮೈಮೇಲೆ ಮುಳ್ಳುಹಂದಿಗಿರುವಂತೆ ಮುಳ್ಳುಗಳಿವೆ.
ಬೆಟ್ಟಗುಡ್ಡಗಳ ಮರಳು ಮತ್ತು ಕಲ್ಲು ನೆಲದಲ್ಲಿ ಇವುಗಳ ವಾಸ. ಭಯವಾದಾಗ ಚೆಂಡಿನಂತೆ ಸುರುಳಿಯಾಗಿ, ಮುಳ್ಳು ಮೇಲಾಗಿ ಕೂಡುತ್ತವೆ. ಅಥವಾ ಹುಡಿನೆಲವನ್ನು ಅಗೆದು ಒಳಸೇರುತ್ತವೆ. ಇವುಗಳ ದೃಷ್ಟಿ ಮಂದವಾದರೂ ಕಿವಿ, ಮೂಗುಗಳು ಸುಟಿಯಾಗಿವೆ. ರಾತ್ರಿ ಬೇಟೆಯಾಡುವುದೇ ಸಾಮಾನ್ಯ. ತನ್ನ ಹೊಟ್ಟೆಯ ಹೊರಭಾಗದಲ್ಲಿರುವ ಚೀಲಗಳಲ್ಲಿ ಮೊಟ್ಟೆಗಳನ್ನು ಇಟ್ಟುಕೊಂಡು ಕಾಪಾಡುತ್ತವೆ. ಮೊಲೆ ಹಾಲು ಚೀಲದಲ್ಲಿರುವ ಮರಿಗಳಿಗೆ ನೇರ ಒದಗುತ್ತದೆ. ನೇರ ಮೂತಿಯ, ಐದು ಕಾಲುಬೆರಳಿನ ಎಕಿಡ್ನ ಪೂರ್ವ ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯ, ಟಾಸ್ಮೇನಿಯ, ದಕ್ಷಿಣ ನ್ಯೂಗಿನಿಗಳಲ್ಲೂ ಡೊಂಕು ಮೂತಿಯ ಮೂರು ಕಾಲುಬೆರಳಿನ ಎಕಿಡ್ನ ನ್ಯೂಗಿನಿಯಲ್ಲೂ ವಾಸಿಸುತ್ತವೆ.
Echidnas (/ɪˈkɪdnəz/), sometimes known as spiny anteaters,[1] are quill-covered[2] monotremes (egg-laying mammals) belonging to the family Tachyglossidae /tækiˈɡlɒsɪdiː/. The four extant species of echidnas and the platypus are the only living mammals that lay eggs and the only surviving members of the order Monotremata.[3] The diet of some species consists of ants and termites, but they are not closely related to the true anteaters of the Americas, which (along with sloths and armadillos) are xenarthrans. Echidnas live in Australia and New Guinea.
Echidnas evolved between 20 and 50 million years ago, descending from a platypus-like monotreme.[4] This ancestor was aquatic, but echidnas adapted to life on land.[4]
Echidnas are possibly named after Echidna, a creature from Greek mythology who was half-woman, half-snake, as the animal was perceived to have qualities of both mammals and reptiles. An alternative explanation is a confusion with Ancient Greek: ἐχῖνος, romanized: ekhînos, lit. 'hedgehog, sea urchin'.[5]
Echidnas are medium-sized, solitary mammals covered with coarse hair and spines.[6] The spines are modified hairs and are made of keratin, the same fibrous protein that makes up fur, claws, nails, and horn sheaths in animals.[2]
Superficially, they resemble the anteaters of South America and other spiny mammals such as hedgehogs and porcupines. They are usually black or brown in coloration. There have been several reports of albino echidnas, their eyes pink and their spines white.[6] They have elongated and slender snouts that function as both mouth and nose. Like the platypus, they are equipped with electrosensors, but while the platypus has 40,000 electroreceptors on its bill, the long-beaked echidna has only 2,000. The short-beaked echidna, which lives in a drier environment, has no more than 400 at the tip of its snout.[7] Echidnas use their electroreceptive beaks to sense earthworms, termites, ants, and other burrowing prey.[8]
Echidnas have short, strong limbs with large claws, and are powerful diggers. Their claws on their hind limbs are elongated and curved backwards to aid in digging. Echidnas have tiny mouths and toothless jaws. The echidna feeds by tearing open soft logs, anthills and the like, and using its long, sticky tongue, which protrudes from its snout, to collect prey. The ears are slits on the sides of their heads that are usually unseen, as they are blanketed by their spines. The external ear is created by a large cartilaginous funnel, deep in the muscle.[6] At 33 °C (91.4 °F), the echidna also possesses the second-lowest active body temperature of all mammals, behind the platypus.
Despite their appearance, echidnas are capable swimmers, as they evolved from platypus-like ancestors. When swimming, they expose their snout and some of their spines, and are known to journey to water in order to groom and bathe themselves.[9]
The first European drawing of an echidna was made in Adventure Bay, Tasmania by HMS Providence's third lieutenant George Tobin during William Bligh's second breadfruit voyage.[10]
The short-beaked echidna's diet consists mostly of ants and termites, while the Zaglossus (long-beaked) species typically eat worms and insect larvae.[11] The tongues of long-beaked echidnas have sharp, tiny spines that help them capture their prey.[11] They have no teeth, so they break down their food by grinding it between the bottoms of their mouths and their tongues.[12] Echidnas' faeces are 7 cm (3 in) long and are cylindrical in shape; they are usually broken and unrounded, and composed largely of dirt and ant-hill material.[12]
Echidnas do not tolerate extreme temperatures; they use caves and rock crevices to shelter from harsh weather conditions. Echidnas are found in forests and woodlands, hiding under vegetation, roots or piles of debris. They sometimes use the burrows (both abandoned and in use) of animals such as rabbits and wombats. Individual echidnas have large, mutually overlapping territories.[12]
Echidnas and the platypus are the only egg-laying mammals, known as monotremes. The average lifespan of an echidna in the wild is estimated at 14–16 years. When fully grown, a female can weigh up to 4.5 kilograms (9.9 lb), and a male can weigh up to 6 kilograms (13 lb).[12] An echidna's sex can be inferred from its size, as males are 25% larger than females on average. The reproductive organs also differ, but both sexes have a single opening called a cloaca, which they use to urinate, release their faeces, and to mate.[6]
Male echidnas have non-venomous spurs on the hind feet.[13]
The neocortex makes up half of the echidna's brain,[14] compared to 80% of a human brain.[15][16] Due to their low metabolism and accompanying stress resistance, echidnas are long-lived for their size; the longest recorded lifespan for a captive echidna is 50 years, with anecdotal accounts of wild individuals reaching 45 years.[17] Contrary to previous research, the echidna does enter REM sleep, but only when the ambient temperature is around 25 °C (77 °F). At temperatures of 15 °C (59 °F) and 28 °C (82 °F), REM sleep is suppressed.[18]
The female lays a single soft-shelled, leathery egg 22 days after mating, and deposits it directly into her pouch. An egg weighs 1.5 to 2 grams (0.05 to 0.07 oz)[19] and is about 1.4 centimetres (0.55 in) long. While hatching, the baby echidna opens the leather shell with a reptile-like egg tooth.[20] Hatching takes place after 10 days of gestation; the young echidna, called a puggle,[21][22] born larval and fetus-like, then sucks milk from the pores of the two milk patches (monotremes have no nipples) and remains in the pouch for 45 to 55 days,[23] at which time it starts to develop spines. The mother digs a nursery burrow and deposits the young, returning every five days to suckle it until it is weaned at seven months. Puggles will stay within their mother's den for up to a year before leaving.[12]
Male echidnas have a four-headed penis.[24] During mating, the heads on one side "shut down" and do not grow in size; the other two are used to release semen into the female's two-branched reproductive tract. Each time it copulates, it alternates heads in sets of two.[25][26] When not in use, the penis is retracted inside a preputial sac in the cloaca. The male echidna's penis is 7 centimetres (2.8 in) long when erect, and its shaft is covered with penile spines.[27] These may be used to induce ovulation in the female.[28]
It is a challenge to study the echidna in its natural habitat and they show no interest in mating while in captivity. Prior to 2007, no one had ever seen an echidna ejaculate. There have been previous attempts, trying to force the echidna to ejaculate through the use of electrically stimulated ejaculation in order to obtain semen samples but this has only resulted in the penis swelling.[26]
Breeding season begins in late June and extends through September. Males will form lines up to ten individuals long, the youngest echidna trailing last, that follow the female and attempt to mate. During a mating season an echidna may switch between lines. This is known as the "train" system.[12]
Echidnas are very timid animals. When they feel endangered they attempt to bury themselves or if exposed they will curl into a ball similar to that of a hedgehog, both methods using their spines to shield them. Strong front arms allow echidnas to continue to dig themselves in whilst holding fast against a predator attempting to remove them from the hole.
Although they have a way to protect themselves, the echidnas still face many dangers. Predators include feral cats, foxes, domestic dogs, and goannas. Snakes pose a large threat to the echidna species because they slither into their burrows and prey on the young spineless puggles.
Some precautions that can be taken include keeping the environment clean by picking up litter and causing less pollution, planting vegetation for echidnas to use as shelter, supervising pets, reporting hurt echidnas, and leaving them undisturbed. Merely grabbing them may cause stress, while picking them up improperly may result in injury.[12]
The first divergence between oviparous (egg-laying) and viviparous (offspring develop internally) mammals is believed to have occurred during the Triassic period.[29] However, there is still some disagreement on this estimated time of divergence. Though most findings from genetics studies (especially those concerning nuclear genes) are in agreement with the paleontological findings, some results from other techniques and sources, like mitochondrial DNA, are in slight disagreement with findings from fossils.[30]
Molecular clock data suggest echidnas split from platypuses between 19 and 48 million years ago, and that platypus-like fossils dating back to over 112.5 million years ago, therefore, represent basal forms, rather than close relatives of the modern platypus.[4] This would imply that echidnas evolved from water-foraging ancestors that returned to living completely on the land, even though this put them in competition with marsupials. Although extant monotremes lack adult teeth (platypus have teeth only as a juvenile), many extinct monotreme species have been identified based on the morphology of their teeth.[8] Of the eight genes involved in tooth development, four have been lost in both platypus and echidna, indicating that the loss of teeth occurred before the echidna-platypus split.[20]
Further evidence of possible water-foraging ancestors can be found in some of the echidna's phenotypic traits as well. These traits include hydrodynamic streamlining, dorsally projecting hind limbs acting as rudders, and locomotion founded on hypertrophied humeral long-axis rotation, which provides a very efficient swimming stroke.[4] Consequently, oviparous reproduction in monotremes may have given them an advantage over marsupials, a view consistent with present ecological partitioning between the two groups.[4] This advantage could as well be in part responsible for the observed associated adaptive radiation of echidnas and expansion of the niche space, which together contradict the fairly common assumption of halted morphological and molecular evolution that continues to be associated with monotremes.
It has been suggested that echidnas evolved in isolation in New Guinea when it was isolated from Australia. This would explain both their rarity in the fossil record, their local abundance in present times there and their acquisition of terrestrial niches, presumably without competition from marsupials.[31]
Echidnas are classified into three genera.[32] The genus Zaglossus includes three extant species and two species known only from fossils, while only one extant species from the genus Tachyglossus is known. The third genus, Megalibgwilia, is known only from fossils.
The three living Zaglossus species are endemic to New Guinea.[32] They are rare and are hunted for food. They forage in leaf litter on the forest floor, eating earthworms and insects. The species are
The one fossil species is:
The short-beaked echidna (Tachyglossus aculeatus) is found in southern, southeast and northeast New Guinea, and also occurs in almost all Australian environments, from the snow-clad Australian Alps to the deep deserts of the Outback, essentially anywhere ants and termites are available. It is smaller than the Zaglossus species, and it has longer hair.
Despite the similar dietary habits and methods of consumption to those of an anteater, there is no evidence supporting the idea that echidna-like monotremes have been myrmecophagic (ant or termite-eating) since the Cretaceous. The fossil evidence of invertebrate-feeding bandicoots and rat-kangaroos, from around the time of the platypus–echidna divergence and pre-dating Tachyglossus, show evidence that echidnas expanded into new ecospace despite competition from marsupials.[33]
The genus Megalibgwilia is known only from fossils:
The genus Murrayglossus is known only from fossils:[34]
The Kunwinjku people of Western Arnhem Land call the echidna ngarrbek,[35] and regard it as a prized food and "good medicine" (Reverend Peterson Nganjmirra, personal comment[36]). The echidna is hunted at night and, after being gutted, it is filled with hot stones and mandak (Persoonia falcata) leaves.[37] According to Larrakia elders, Una Thompson and Stephanie Thompson Nganjmirra, when captured, an echidna is carried attached to the wrist like a thick bangle.
Echidnas (/ɪˈkɪdnəz/), sometimes known as spiny anteaters, are quill-covered monotremes (egg-laying mammals) belonging to the family Tachyglossidae /tækiˈɡlɒsɪdiː/. The four extant species of echidnas and the platypus are the only living mammals that lay eggs and the only surviving members of the order Monotremata. The diet of some species consists of ants and termites, but they are not closely related to the true anteaters of the Americas, which (along with sloths and armadillos) are xenarthrans. Echidnas live in Australia and New Guinea.
Echidnas evolved between 20 and 50 million years ago, descending from a platypus-like monotreme. This ancestor was aquatic, but echidnas adapted to life on land.
La ekidnoj, nomeblaj ankaŭ poŝ-erinacoj, estas la solaj ankoraŭ vivantaj monotremoj krom la ornitorinko. La vivantaj specioj apartenas al la familio Tachyglossidae. Ekidnoj aspektas kiel malgrandaj histrikoj. Plej stranga kaj karaktera eco estas, ke la ino demetas ovon, poste la ido naskiĝas kaj loĝas ĉe la patrino dum ĉirkaŭ 50 tagoj, poste loĝas ĝis 7 monatojn en nestotruo. Kelkaj el la haroj, kutimaj en alitipaj mamuloj, ĉe ekidno konvertiĝas en pikiloj.
La ekidnoj, nomeblaj ankaŭ poŝ-erinacoj, estas la solaj ankoraŭ vivantaj monotremoj krom la ornitorinko. La vivantaj specioj apartenas al la familio Tachyglossidae. Ekidnoj aspektas kiel malgrandaj histrikoj. Plej stranga kaj karaktera eco estas, ke la ino demetas ovon, poste la ido naskiĝas kaj loĝas ĉe la patrino dum ĉirkaŭ 50 tagoj, poste loĝas ĝis 7 monatojn en nestotruo. Kelkaj el la haroj, kutimaj en alitipaj mamuloj, ĉe ekidno konvertiĝas en pikiloj.
Los taquiglósidos o equidnas (Tachyglossidae) son la única familia conocida del suborden Tachyglossa, donde se clasifican a los equidnas actuales y sus ancestros extintos. Estos mamíferos, similares en apariencia a los erizos, habitan en las islas de Nueva Guinea, Salawati, Australia, Tasmania y otras islas menores próximas a las costas de estas. Además de ser muy difíciles de encontrar, su rareza reside en que son los únicos mamíferos, junto con los ornitorrincos, que ponen huevos.[1]
Los equidnas deben su nombre a la ninfa mitológica madre de todos los legendarios monstruos de la Grecia Clásica. Tienen el cuerpo cubierto de espinas, lo que unido a la dieta que llevan, mayoritariamente insectívora, y en algunos casos con predilección por las hormigas y termitas (mirmecofagia), les ha valido el nombre de «hormigueros espinosos».
En la actualidad se reconocen dos géneros vivientes, con solo cuatro especies:[2]
Son animales de cuerpo compacto, cubierto de un denso pelaje del que sobresalen largas púas empleadas como método de defensa. Normalmente, miden entre 35 y 45 centímetros de largo, con una cola de 10 centímetros, y un peso promedio de 2 a 7 kilogramos. Los machos son por regla general de mayor tamaño que las hembras.
El cráneo es largo y redondeado, la cara larga con la mandíbula inferior poco desarrollada, constituida por dos delgados y largos huesos. Su dieta, constituida por insectos y lombrices, determina un aparato bucal tubular de estrecha abertura, provisto de una larga lengua pegajosa que puede alcanzar 20 centímetros de longitud, con la que atrapan el alimento, que, al carecer de dientes, será triturado con unas espinas córneas situadas en el paladar al final de la boca. Para localizar los alimentos, además de un agudizado sentido del olfato, están dotados de electrorreceptores táctiles en el rostro con los que les resulta fácil hallar las colonias de hormigas y termitas.
Son poderosos excavadores que emplean pies y manos para construir galerías y oquedades o escarbar en la tierra en busca de alimento. Para ello sus extremidades poseen manos y pies cavadores dotados de poderosas uñas. El segundo dedo de las extremidades posteriores es más largo y lo emplean para rascarse y limpiarse el pelo y la piel.
Los machos y algunas hembras, poseen espolones tras la articulación de la rodilla, pero a diferencia de Ornithorhynchus sp., este animal no sintetiza ninguna sustancia tóxica, por lo que se desconoce la función real de los mismos.
Las hembras desarrollan un marsupio temporal mientras dura la incubación y la lactancia. El pene de los machos tiene cuatro cabezas, algo común entre reptiles pero raro en mamíferos. A pesar de ser mamífero, la cría del equidna nace a partir de huevos, ya que es uno de los dos mamíferos ovíparos, junto al ornitorrinco (Ornithorhynchus anatinus), que existen en la Tierra.
A diferencia de lo que se cree, los equidnas no hibernan como respuesta al frío. El estado de torpor al que se ven sometidos algunos ejemplares aislados, parece estar relacionado más bien con un proceso digestivo anómalo.
Al contrario de lo previamente investigado, los equidnas sí entran en sueño REM,[3] aunque sólo cuando la temperatura del ambiente está alrededor de los 25 °C. A temperaturas de 15 °C y 28 °C, el sueño REM se suprime.[4]
La hembra pone un solo huevo. La incubación tarda diez días; el equidna joven succiona la leche de los poros de las dos glándulas mamarias (los monotremas no tienen pezones) y permanecen en la bolsa durante cuarenta y cinco a cincuenta días,[5] en dicho tiempo comienzan a desarrollar las espinas. La madre cava una madriguera y deposita al pequeño, retornando cada cinco días para amamantarlo hasta el destete, que es a los siete meses.
Los equidnas machos tienen un pene tetracapitado, pero solo dos de las cabezas se usan durante el apareamiento. Las otras dos cabezas "se cierran" y no crecen en tamaño. Las cabezas usadas se intercambian cada vez que el mamífero copula.[6]
Los taquiglósidos o equidnas (Tachyglossidae) son la única familia conocida del suborden Tachyglossa, donde se clasifican a los equidnas actuales y sus ancestros extintos. Estos mamíferos, similares en apariencia a los erizos, habitan en las islas de Nueva Guinea, Salawati, Australia, Tasmania y otras islas menores próximas a las costas de estas. Además de ser muy difíciles de encontrar, su rareza reside en que son los únicos mamíferos, junto con los ornitorrincos, que ponen huevos.
Los equidnas deben su nombre a la ninfa mitológica madre de todos los legendarios monstruos de la Grecia Clásica. Tienen el cuerpo cubierto de espinas, lo que unido a la dieta que llevan, mayoritariamente insectívora, y en algunos casos con predilección por las hormigas y termitas (mirmecofagia), les ha valido el nombre de «hormigueros espinosos».
Sipelgasiillased (Tachyglossidae) on ürgimetajate sugukond ainupiluliste seltsist.
Tänapäeval eksisteerib kaks perekonda:
Sipelgasiillased (Tachyglossidae) on ürgimetajate sugukond ainupiluliste seltsist.
Tänapäeval eksisteerib kaks perekonda:
sipelgasiil (Tachyglossus) nokissiil (Zaglossus)Ekidnak (Tachyglossidae) Tachyglossa azpiordenaren barnean ezagutzen den familia bakarra da. Ekidnak ugaztuna erruleak dira, munduko familia bakarra Ornitorrinkoekin batera. Australian eta Ginea Berrian bizi dira.
Gaur egun, hiru genero onartzen dira, baina horietatik bik baino ez dituzte espezie biziak.
Ekidnek, bere izena, greziar mitologiako Ekidna lamiatik hartzen dute, munstro mitologiko guztien ama izan zena.
Gorputza arantzaz beteta dute, eta horrek, daramaten elikadurari lotuta, gehienbat intsektujalea, eta intsektu kolonialak gustukoago ditu, "arantzadun inurrijale" izena balio izan die.
Gorputz trinkoko animaliak dira, ilaje trinko batez estalia, nondik, defentsa modu bezala erabiltzen dituzten arantzak irteten zaizkien. Ohi, 35 eta 50 zentimetroko luzera dute, 10 zentimetroko isats batekin eta 2 eta 7 kilo arteko batez besteko pisuarekin.
Oro har, arrak emeak baino handiagoak dira.
Burezurra, luzea eta biribildua da, aurpegia luzanga, beheko baraila askorik garatu gabea, bi hezur mehe eta luzeek eratua. Euren elikadura, intsektu eta zizareek osatzen dutena, hodi formako aho bat adierazten du, irekidura estukoa, 20 zentimetroko luzera har dezakeen mihi itsaskor batekin, zeinekin elikagaia harrapatzen duten, hortzik ez dutenez, ahosabaian, ahoaren amaieran aurkitzen diren arantza korneo batzuekin xehatua izango dena. Elikagaiak aurkitzeko, usaimen zentzu oso garatu batez gain, ukimen elektrohartzaileak ere badituzte aurpegian. Hauekin, erraz egiten zaie inurri eta termita koloniak aurkitzea.
Zulatzaile indartsuak dira, hankak eta eskuak, galeriak eta zuloak egiteko erabiltzen dituztenak edo lurrean aztarka egiteko, elikagai bila. Horretarako, gorputz adarrek, atzazal atzeragarriz hornitutako hanka eta oin zulatzaileak dituzte. Atzeko gorputz adarren bigarren hatza luzeagoa da eta hazka egiteko eta ilea eta larruazala garbitzeko erabiltzen dute.
Harrek eta eme batzuek, belauneko artikulazioaren atzean ezproi bat dute, baina, ornitorrinkoak ez bezala, animalia honek ez du substantzia toxikorik sintetizatzen, eta, horregatik, ez da ezagutzen ezproi horren benetako funtzioa.
Emeek, denbora baterako martsupio bat garatzen dute, inkubazioak eta esne emateak irauten duen bitartean. Arren zakilak lau buru ditu, nahiko ohikoa narrastien artean, baina ez hainbeste ugaztunen artean.
Esaten denaren aurka, ekidnek ez dute hibernatzen hotzarekiko erantzun bezala. Trauskiltze egoera jasaten duten ale bakan batzuk, dirudienez, lotuago dago gaizki egindako liseriketa batekin.
Ekidnak (Tachyglossidae) Tachyglossa azpiordenaren barnean ezagutzen den familia bakarra da. Ekidnak ugaztuna erruleak dira, munduko familia bakarra Ornitorrinkoekin batera. Australian eta Ginea Berrian bizi dira.
Gaur egun, hiru genero onartzen dira, baina horietatik bik baino ez dituzte espezie biziak.
Tachyglossus generoa: Mutur laburreko ekidnak edo australiarrak Tachyglossus aculeatus Mutur laburreko ekidna edo arrunta. Zaglossus generoa: Mutur luzeko ekidnak edo Ginea Berrikoak Zaglossus attenboroughi Attenborougheko zaglosoa Zaglossus bartoni Bartoneko zaglosoa Zaglossus brujini Zagloso arrunta edo Brujinekoa.
Nokkasiilit (Tachyglossidae) ovat Australiassa ja Uudessa-Guineassa eläviä nokkaeläimiä. Nokkasiilien heimoon kuuluu neljä elossa olevaa lajia. Nokkasiilit ja vesinokkaeläin ovat ainoita munivia nisäkkäitä. Nokkasiileillä on piikikäs selkä ja pitkänomainen nokka. Ne syövät pääasiassa muurahaisia ja termiittejä, mutta myös muita hyönteisiä. Nokkasiilit ovat erakkoluonteisia ja liikkuvat pääosin öiseen aikaan.
Nokkasiileihin kuuluu kaksi elossa olevaa sukua: Tachyglossus ja Zaglossus. Ulkonäöltään niiden lajit eroavat toisistaan erityisesti nokan pituudessa: edeltävällä se on lyhyempi kuin jälkimmäisen suvun lajeilla. Näiden kahden lisäksi on fossiililöytöjen perusteella tunnistettu kolmas suku, Megalibgwilia. Nokkasiiliä (Tachyglossus aculeatus) lukuun ottamatta kaikki nokkasiililajit ovat äärimmäisen uhanalaisia.
Nokkasiilien evoluutiosta tiedetään äärimmäisen vähän. Varhaisin fossiili kuuluu Zaglossus robusta -lajille, ja se on peräisin keskimioseenikaudelta 15 miljoonaa vuotta sitten. Tachyglossus -nokkasiilien fossiileja on löydetty noin 100 000 vuotta vanhasta kerrostumasta (pleistoseenikausi). Nykyään Australiassa elää ainoastaan yksi nokkasiililaji (T. aculeatus), mutta aiemmin siellä on elänyt myös pidempinokkaisia Zaglossus-suvun nokkasiilejä. Ne kuitenkin kuolivat sukupuuttoon Australiasta noin 20 000 vuotta sitten. Nykyään Zaglossus-suvun nokkasiilejä elää vain Uudessa-Guineassa.[3]
Varhaisten fossiililöytöjen puuttuessa ei tiedetä mistä ja milloin nokkasiilit ovat kehittyneet.
Ensimmäinen kirjallinen eurooppalaisen tekemä havainto nokkasiilien suvusta löytyy Tahitille Tasmanian kautta matkanneen Bounty-laivan kapteenin W. Bligh’n lokikirjasta päivättynä 9. helmikuuta 1792.[4] Laji oli nokkasiili. Tieteelle sen kuvasi ensimmäisen kerran George Shaw vuonna 1792 ilmestyneen Naturalist Miscellany -teoksen kolmannessa osassa. Shaw’lla ei ollut vielä minkäänlaista käsitystä lajin erityispiirteistä, vaan hän sijoitti sen samaan sukuun isomuurahaiskarhun kanssa ja antoi sille nimen Myrmecophaga aculeata.
Ensimmäisenä vesinokkaeläimen ja nokkasiilin väliset yhteneväisyydet havaitsi brittiläinen anatomi Everard Home vuonna 1802, ja hän luokitteli lajit samaan sukuun antaen nokkasiilille nimen Ornithorhynchus hystrix. Lajit poikkesivat selvästi toisistaan, joten nokkasiilin taksonomiaa jouduttiin vielä uudelleen korjaamaan, minkä jälkeen se sai nimekseen Echidna hystrix. Nimi juontuu kreikkalaisen mytologian Ekhidnasta, joka muistutti ylävartalostaan naista ja alavartalostaan käärmettä. Kuvauksessa yhdistyvät nokkasiilin toisaalta matelijamaiset ja toisaalta nisäkäsmäiset piirteet. Nimeäminen oli kuitenkin hieman huolimattomasti tehty, sillä Echidna oli jo varattu eräälle kalasuvulle. Vuonna 1811 nokkasiili sai lopulta nykyisen nimensä Tachyglossus aculeatus Illigerin ansiosta.[5] Tachyglossus tarkoittaa vikkeläkielistä.
Theodore Gillin saavutuksiin nokkasiilitutkimuksessa kuuluu Zaglossus-suvun (’suurkieliset’) kuvaaminen vuonna 1877 sen jälkeen, kun Wilhelm Peter ja Giacomo Doria olivat vuonna 1876 kuvanneet uuden nokkasiililajin (kärsänokkasiili) hollantilaisen A. A. Bruijnin löytämästä kallonkappaleesta. He nimesivät sen ensin samaan sukuun kuin nokkasiilikin, mutta Gill korjasi (monien muiden ohella) luokittelun seuraavana vuonna. Sittemmin uusia lajeja on löydetty kaksi kappaletta lisää: Z. bartoni, joka löytyi vuonna 1907 ja Z. attenboroughi vuonna 1998 (ensimmäiset havainnot vuodelta 1961).
1900-luvun alun vertailujen perusteella Zaglossus-suvun lajeja katsottiin olevan ainoastaan yksi. Z. attenboroughi -lajin kuvaamisen yhteydessä suvun ainoa laji hajotettiin kolmeksi lajiksi. Lajit erotetaan toisistansa etu- ja takajalkojen varpaiden lukumäärän perusteella.
Nokkasiilit eivät ole erityisen tarkkoja elinalueidensa olosuhteista, kunhan ravinnoksi kelpaavia muurahaisia, termiittejä, lieroja tai kovakuoriaisia löytyy tarpeeksi. Nokkasiilit ovat hyönteissyöjiä ja niillä on kaivamiseen erikoistuneet jalat. Nokkasiilin (T. aculeatus) ravinto koostuu mädäntyvästä puusta tai maasta löydetyistä hyönteisistä. Muille nokkasiileille kelpaavat ravinnoksi lähinnä lierot. Niiden syömistä helpottaa kielen rakenne, josta löytyy muutamia taaksepäin suuntautuneita keratiinipiikkejä. Nokkasiileillä ei ole hampaita. Nokkasiilejä elää niin Uuden-Guinean ja Salawatin sademetsissä kuin Australian kuivilla erämailla ja niitä on tavattu jopa 4,1 kilometrin korkeudella (Z. bartoni).[6] Nokkasiilien tehokkaan puolustautumiskeinon ansiosta niitä ei uhkaa elinalueilla juuri mikään muu kuin ihminen.
Z. attenboroughi -lajia ei ole nähty luonnossa sitten vuoden 1961, mutta vuonna 2007 tehdyn tutkimusretken tuloksena saatiin epäsuoria todisteita lajin olemassaolosta. Lajin elinalueen arvioidaan olevan enää vain 100 km².[7] Nokkasiilien reviirin suuruus on tyypillisesti noin 200 hehtaaria, mutta ne eivät ole erityisen tarkkoja reviirien rajoista. Reviirit saattavat mennä myös päällekkäin.[8]
Nokkasiilit ovat hämäräaktiivisia eläimiä, jotka liikkuvat ennen auringonnousua tai auringonlaskun jälkeen. Ne saattavat huonon ravintotilanteen tai viileän sään takia vaipua horrokseen vuodenajasta riippumatta. Nokkasiilit pyrkivät välttämään liiallista kuumuutta, koska ne eivät pysty viilentämään itseään hikoilemalla tai läähättämällä. Vastasyntyneille poikasille on erityisen tärkeää, etteivät ne joudu auringonpaahteeseen, sillä niiden hauras iho ei sitä kestä ja ne kuolevat nopeasti. Nokkasiilit eivät ole laumaeläimiä. Ne elävät koko elämänsä yksin lukuun ottamatta parittelukautta ja synnytyksen jälkeistä noin kuuden kuukauden jaksoa, jonka naaras viettää poikastensa kanssa. Koiraspuolinen nokkasiili ei osallistu poikasten hoitoon millään tavoin, vaan lähtee paikalta heti parittelun jälkeen.
Nokkasiileillä on käytössä kirjava joukko erilaisia puolustuskeinoja. Ne voivat käpertyä palloksi iholihaskerroksen lihaksien avulla kuten siilitkin. Nokkasiilit ehtivät minuutissa kaivaa itselleen matalan kuopan, jolloin pinnalle jää vain piikikäs selkä. Nokkasiilit ovat myös hyviä kiipeilijöitä, uimareita ja juoksijoita.[9]
Nokkasiilit eivät yleensä ääntele millään tavoin, mutta muutamien havaintojen mukaan ne pystyvät kujertamaan ja kehräämään.[8]
Nokkasiilit ovat vesinokkaeläimen ohella ainoita nykyään eläviä nisäkkäitä, jotka munivat. Naaraille muodostuu raskausaikana erityinen pussi, jota ne käyttävät hautomiseen sekä alle kolme kuukautta vanhojen poikasten suojeluun ja kuljettamiseen. Nokkasiilit tulevat lisääntymiskykyisiksi noin viisivuotiaina. Kiima-aika sijoittuu kesä-syyskuulle, ja soidinmenoihin kuuluu, että jopa kymmenen koirasta seuraa alle kuukauden verran naaraan jokaista liikettä. Koiraat tunnustelevat tänä aikana naarasta tönimällä sen kylkeä kuonoillaan. Naaraan tultua kiimaan se valitsee koiraista yhden ja parittelee sen kanssa. Parittelu tapahtuu yleensä suojaisessa paikassa ja kestää puolesta tunnista kahteen tuntiin.[10] Koiraan penis työntyy erektion aikana kloaakista ulos naaraan kloaakkiin. Nokkasiilin penis on nelipäinen, eikä siili käytä sitä muuhun kuin paritteluun.[11] Nokkasiilin ejakulaatio muistuttaa liskoja, joilla penis on kaksipäinen, mutta parittelun aikana toinen pää on toiminnassa. Nokkasiileillä kaksi päätä toimii parittelun yhteydessä ja ne siirtävät siemennesteen naaraan kahteen kohtuun.[12]
Kun parittelusta on kulunut noin kolme viikkoa, naaras munii munat ja hautoo niitä vatsapuolella olevassa pussissa. Samalla maitorauhaset alkavat tuottaa maitoa. Muniessaan naaras menee istuma-asentoon, jossa se synnyttää pienet, läpimitaltaan noin 1,5-senttiset munat suoraan pussiinsa. Kymmenen päivän hautomisajan jälkeen poikanen kuoriutuu. Se on täysin karvaton ja painaa vain 300 milligrammaa.[13] Poikaset juovat maitoa nännipihassa olevista karvoista, nännejä nokkasiileillä ei ole. Pussissa poikaset ovat muutaman kuukauden, joiden aikana niiden paino kasvaa 85 000 %.[13] Emo aloittaa vieroituksen, kun jälkeläiset ovat puolen vuoden ikäisiä. Naaras tulee uudelleen kiimaan kolmen tai viiden vuoden kuluttua.
Zaglossus-suvun lajien lisääntymisrituaalit ja -biologia on jäänyt tutkijoille hämäräksi, mutta he arvelevat etteivät ne poikkea paljoakaan nokkasiilistä.[13]
Nokkasiilit (Tachyglossidae) ovat Australiassa ja Uudessa-Guineassa eläviä nokkaeläimiä. Nokkasiilien heimoon kuuluu neljä elossa olevaa lajia. Nokkasiilit ja vesinokkaeläin ovat ainoita munivia nisäkkäitä. Nokkasiileillä on piikikäs selkä ja pitkänomainen nokka. Ne syövät pääasiassa muurahaisia ja termiittejä, mutta myös muita hyönteisiä. Nokkasiilit ovat erakkoluonteisia ja liikkuvat pääosin öiseen aikaan.
Nokkasiileihin kuuluu kaksi elossa olevaa sukua: Tachyglossus ja Zaglossus. Ulkonäöltään niiden lajit eroavat toisistaan erityisesti nokan pituudessa: edeltävällä se on lyhyempi kuin jälkimmäisen suvun lajeilla. Näiden kahden lisäksi on fossiililöytöjen perusteella tunnistettu kolmas suku, Megalibgwilia. Nokkasiiliä (Tachyglossus aculeatus) lukuun ottamatta kaikki nokkasiililajit ovat äärimmäisen uhanalaisia.
Les échidnés (du latin echidna, du grec ancien ἔχιδνα / ékhidna, « vipère » ; ou Tachyglossidae) sont des mammifères appartenant à l'ordre des monotrèmes (comme les ornithorynques) et à la famille de Tachyglossidae. Comme tous les monotrèmes, ils pondent des œufs, ce qui est un caractère ancestral perdu par les autres mammifères (les thériens). Il ne reste plus actuellement que quatre espèces vivantes : un échidné à nez court en Australie, et trois espèces de Nouvelle-Guinée, à long nez, qui sont en danger plus ou moins critique d'extinction.
Le nom échidné viendrait de Échidna (en grec ancien Ἔχιδνα / Ekhidna, « vipère »), une créature de la mythologie grecque moitié femme, moitié serpent, l'animal étant perçu comme ayant les caractéristiques à la fois des mammifères et des reptiles[3]. Toutefois, le terme pourrait également provenir du grec ancien ἐχῖνος (ekhinos) « hérisson » mais également « épine ».
Les échidnés ont un corps robuste couvert d'un mélange de fourrure et de piquants, des membres fouisseurs, possèdent une petite bouche, avec une fine mâchoire, n'ont pas de dents mais une longue langue collante avec laquelle ils attrapent des termites et d'autres arthropodes.
Les échidnés vivent généralement en solitaire.
Échidné à nez court (Tachyglossus aculeatus), en Australie.
Échidné à nez court roulé en boule (museau sur la droite).
Échidné à long nez (Zaglossus bruijni), en Nouvelle-Guinée.
Pendant la saison de reproduction, la femelle pond un œuf (rarement plus) qu'elle transfère directement du cloaque dans une poche ventrale temporaire pour une incubation d'une dizaine de jours. Nu à la naissance, le jeune reste à l'intérieur de celle-ci pendant six à huit semaines, léchant le lait qui s'écoule des glandes mammaires débouchant dans la poche.
Au début du XXIe siècle, seulement quatre espèces d'échidnés vivantes sont recensées.
Selon Mammal Species of the World (version 3, 2005) (25 janv. 2013)[4], ITIS (25 janv. 2013)[1], Catalogue of Life (25 janv. 2013)[5]
Le site Mikko's Phylogeny Archive[7], cite plusieurs espèces éteintes du genre Zaglossus :
L'échidné figure sur la pièce australienne de 5 cents. Par ailleurs, Knuckles, ancien rival de Sonic, est un héros du jeu vidéo du même nom.
Les échidnés (du latin echidna, du grec ancien ἔχιδνα / ékhidna, « vipère » ; ou Tachyglossidae) sont des mammifères appartenant à l'ordre des monotrèmes (comme les ornithorynques) et à la famille de Tachyglossidae. Comme tous les monotrèmes, ils pondent des œufs, ce qui est un caractère ancestral perdu par les autres mammifères (les thériens). Il ne reste plus actuellement que quatre espèces vivantes : un échidné à nez court en Australie, et trois espèces de Nouvelle-Guinée, à long nez, qui sont en danger plus ou moins critique d'extinction.
A dos taquiglósidos (Tachyglossidae) é unha familia de mamíferos da orde dos monotremas, a única da suborde dos taquiglosos (Tachyglossa), coñecidos vulgarmente como equidnas.
As catro especies existentes, xunto co ornitorrinco, son os únicos membros sobreviventes desta orde, e son os únicos mamíferos que poñen ovos. Malia que a súa dieta consiste en formigas e térmites, non están relacionados cos osos formigueiros de América máis que a calquera outro mamífero.
Viven en Australia e Nova Guinea.
Os equidnas reciben o seu nome do Equidna, personaxe da mitoloxía grega (en grego antigo, Εχιδνα Echidna "víbora"; en latín, Echidna) que era unha ninfa monstruosa.
A familia foi descrita en 1872 polo zoólogo estadounidense Theodore Nicholas Gill.
A dos taquiglósidos (Tachyglossidae) é unha familia de mamíferos da orde dos monotremas, a única da suborde dos taquiglosos (Tachyglossa), coñecidos vulgarmente como equidnas.
As catro especies existentes, xunto co ornitorrinco, son os únicos membros sobreviventes desta orde, e son os únicos mamíferos que poñen ovos. Malia que a súa dieta consiste en formigas e térmites, non están relacionados cos osos formigueiros de América máis que a calquera outro mamífero.
Viven en Australia e Nova Guinea.
Os equidnas reciben o seu nome do Equidna, personaxe da mitoloxía grega (en grego antigo, Εχιδνα Echidna "víbora"; en latín, Echidna) que era unha ninfa monstruosa.
Ješci (Tachyglossidae) su porodica životinja iz reda jednootvornih. Četiri vrste iz ovog reda su, uz čudnovatog kljunaša, jedine preostale vrste iz reda jednootvornih, te jedini preostali sisavci koji legu jaja. [1] Prehrana im se uglavnom sastoji od mrava i termita. Žive u Australiji i Papui Novoj Gvineji.
Nazvani su "Echidna" prema Majci čudovišta iz grčke mitologije.
Nedovršeni članak Ješci koji govori o životinjama treba dopuniti. Dopunite ga prema pravilima Wikipedije.
Ješci (Tachyglossidae) su porodica životinja iz reda jednootvornih. Četiri vrste iz ovog reda su, uz čudnovatog kljunaša, jedine preostale vrste iz reda jednootvornih, te jedini preostali sisavci koji legu jaja. Prehrana im se uglavnom sastoji od mrava i termita. Žive u Australiji i Papui Novoj Gvineji.
Nazvani su "Echidna" prema Majci čudovišta iz grčke mitologije.
Ekidna atau babi duri adalah satu-satunya hewan dari ordo Monotremata yang masih bertahan hidup selain platipus. Keempat spesies yang masih hidup, merupakan hewan asli Papua dan Australia, semuanya termasuk ke dalam famili Tachyglossidae. Ekidna dinamai berdasarkan nama monster dalam mitologi Yunani kuno.
Ekidna diklasifikasikan ke dalam dua genera. Genus Zaglossus meliputi tiga spesies yang masih bertahan hidup dan dua spesies yang sudah punah (diketahui hanya melalui fosil). Genus lainnya adalah Tachyglossus di mana hanya satu spesies yang dikenal.
Ada tiga spesies dari genus Zaglossus yang masih hidup. Ketiga spesies itu dapat ditemui di Papua. Mereka langka, dan diburu untuk dimakan. Mereka mencari makanan dalam sampah dedaunan di lantai hutan. Mereka memakan cacing tanah dan serangga.
Kedua spesies yang telah punah adalah:
Ekidna moncong pendek (Tachyglossus aculeatus) ditemukan di bagian tenggara Papua dan juga terdapat di hampir seluruh lingkungan Australia; dari salju Alpen Australia sampai gurun dalam di daerah pedalaman: utamanya di daerah manapun sejauh semut dan rayap ada. Ukurannya lebih kecil daripada spesies Zaglossus dan ia mempunyai rambut yang lebih panjang.
Ekidna adalah mammalia kecil yang tubuhnya ditutupi rambut kasar dan duri. Ekidna menyerupai pemakan semut Amerika Selatan dan mammalia berduri lainnya seperti hedgehog dan landak. Mereka memiliki moncong yang berfungsi sebagai mulut dan hidung. Moncong mereka panjang dan langsing. Mereka memiliki kaki yang pendek dan kuat dengan kuku besar. Ekidna juga adalah penggali yang handal. Mereka memiliki mulut yang mungil dan rahang tak bergigi. Mereka makan dengan cara membuka batang kayu yang lunak, sarang semut, dan semacamnya, dan menggunakan lidahnya yang panjang serta lengket yang memanjang dari moncongnya untuk mengumpulkan mangsanya. Ekidna moncong pendek terbiasa memakan semut dan rayap dalam jumlah besar, sedangkan spesies Zaglossus terbiasa memakan cacing tanah dan larva serangga.
Selain platipus, keempat spesies echidna adalah satu-satunya mammalia yang bertelur. Betina menelurkan satu telur berbulu bercangkang lunak dua puluh dua hari setelah kawin dan meletakkannya langsung dalam kantungnya. Telur akan menetas setelah sepuluh hari; ekidna muda (dalam bahasa Inggris disebut: puggle), kemudian akan menghisap susu dari pori-pori kedua kelenjar susu (sebab monotremata tidak memiliki puting) dan tetap tinggal di dalam kantung induknya untuk empat puluh lima hingga lima puluh lima hari, selama kurun waktu tersebut, mulai tumbuh duri. Sang ibu menggali lubang untuk merawat anaknya dan meletakkan anaknya di dalam lubang. Sang ibu kembali setiap lima hari untuk menyusui sampai berhenti menyusui pada bulan ketujuh.
Ekidna atau babi duri adalah satu-satunya hewan dari ordo Monotremata yang masih bertahan hidup selain platipus. Keempat spesies yang masih hidup, merupakan hewan asli Papua dan Australia, semuanya termasuk ke dalam famili Tachyglossidae. Ekidna dinamai berdasarkan nama monster dalam mitologi Yunani kuno.
I Tachiglossidi (Tachyglossidae Gill, 1872), comunemente chiamati echidne o "formichieri spinosi", sono una famiglia di mammiferi ovipari inclusi, assieme agli Ornitorinchidi, nell'ordine dei Monotremi.[1]
La famiglia è composta da tre generi, di cui uno conosciuto soltanto allo stato fossile, e da quattro specie viventi:
I tachiglossidi vivono essenzialmente in Nuova Guinea (genere Zaglossus), in Australia e Tasmania (genere Tachyglossus). Sono animali dalle caratteristiche molto singolari, basti dire che in inglese sono conosciuti anche come spiny anteaters, cioè formichieri spinosi. Si tratta di insettivori con il corpo ricoperto di peli e di aculei sul dorso che li fanno assomigliare a un riccio. Hanno una testa molto piccola e un lungo muso, stretto e appuntito. Le zampe sono molto corte ma portano potenti artigli, che conferiscono una grande abilità nello scavare. La bocca è priva di denti ma dotata di una lingua molto lunga che saetta fuori a caccia di piccoli animali: gli Zaglossus si nutrono principalmente di formiche e termiti, mentre l'altra specie, i Tachyglossus, distinguibili anche per avere il muso più corto, predilige vermi e larve di insetti. Le varie specie si differenziano principalmente per il colore del pelo e per la presenza di artigli e il loro numero. Inoltre i due generi differiscono per la forma del cranio e per le dimensioni, 40 - 50 cm circa per i Tachiglossi e 55 - 78 cm circa per gli Zaglossi, per un peso da adulto attorno ai 10-15 kg circa.
La riproduzione ha elementi molto singolari. I tachiglossidi presentano una cloaca (cioè un'apertura unica per i dotti riproduttivo, urinario e intestinale); questo è un carattere che hanno in comune con i rettili e gli uccelli, con i quali condividono anche il fatto che il pene si trova dentro la cloaca stessa, e viene estroflesso solo per la copula. Inoltre, il pene è dotato di quattro teste. Durante l'accoppiamento solo due di queste sono funzionali e si introducono nel tratto riproduttivo della femmina, che è biforcato. Dopo 22 giorni dall'accoppiamento, la femmina produce un singolo uovo che viene introdotto direttamente nel marsupio della madre.[2] L'uovo è lungo circa 1,4-1,7 cm.[3] Dopo 10 giorni nasce il piccolo, il quale resta nel marsupio per altri 45-55 giorni. In questo periodo il cucciolo viene allattato. La madre non ha capezzoli e nemmeno delle vere mammelle, ma solo delle “aree” in cui persistono le ghiandole mammarie. Dopo questo primo periodo cominciano a spuntare i primi aculei. Da tale momento la madre scava una tana dove depone il cucciolo che verrà nutrito circa ogni 5 giorni, fino allo svezzamento che avviene attorno ai sette mesi di età.[2]
Sebbene, soprattutto in Nuova Guinea, i tachiglossidi siano cacciati come alimento, non ci sono particolari preoccupazioni per l'echidna dal becco corto (Tachyglossus). Non è così invece per le tre specie di Zaglossus, che sono tutte catalogate dall'IUCN come critically endangered, cioè in pericolo critico di estinzione, proprio a causa della caccia a cui vengono sottoposti, oltre a un generale impoverimento degli habitat.[2]
Knuckles, l'echidna rosso della serie di videogiochi Sonic The Hedgehog.
Un'echidna è raffigurata su una faccia della moneta da 5 centesimi di Dollaro australiano, introdotta in circolazione a partire dal 1966.
Cyndaquil, lo starter di fuoco della seconda generazione dei Pokémon è ispirato all'echidna.
Alcuni hanno sostenuto che lo Snaso, una creatura dell'universo di Harry Potter che ruba oggetti splendenti, sia basato sull'echidna.
Echidna's arf (of you), un brano di Frank Zappa contenuto nell'album "Roxy & Elsewhere".
I Tachiglossidi (Tachyglossidae Gill, 1872), comunemente chiamati echidne o "formichieri spinosi", sono una famiglia di mammiferi ovipari inclusi, assieme agli Ornitorinchidi, nell'ordine dei Monotremi.
Tachyglossidae (nomen a Theodoro Gill anno 1872 statutum) sunt genus mammalium ordinis Monotrematum.
Taxinomia et Latinitas huius stipulae dubiae suntTachyglossidae (nomen a Theodoro Gill anno 1872 statutum) sunt genus mammalium ordinis Monotrematum.
Echidniniai (lot. Tachyglossidae) – kloakinių (monotremata) būrio gyvūnai. Tai nedidelis juodos, rudos spavos spygliais padegtu kūnu gyvūnas, panašus į dygliatriušį. Snukutis panašus į snapą, burna maža, dantų neturi. Kojos trumpos, stiprios, su ilgais nagais. Uodega neišsivysčiusi. Maitinasi termitais ir skruzdėlėmis, kuriuos gaudo ilgu ir lipniu liežuviu. Paplitę Naujoje Gvinėjoje, Tasmanijoje ir Australijoje.
Echidniniai netoleruoja aukštų temperatūrų. Siekdami apsisaugotų nuo atšiaurių oro sąlygų slepiasi olose ir uolų plyšiuose. Echidnos sutinkamos miškuose, slepiasi po augalija, šaknimis ar medžių nuolaužomis.
Nepaisant jų išvaizdos, echidnos gali plaukti. Plaukdamos jos iškelia savo snukį ir yra žinoma, kad lipa į vandenį, kad galėtu pasimaitinti ar išsimaudyti.[1]
Graikų mitologijoje Echidna – pabaisa gražios moters veidu ir gyvatės kūnu.
Echidniniai (lot. Tachyglossidae) – kloakinių (monotremata) būrio gyvūnai. Tai nedidelis juodos, rudos spavos spygliais padegtu kūnu gyvūnas, panašus į dygliatriušį. Snukutis panašus į snapą, burna maža, dantų neturi. Kojos trumpos, stiprios, su ilgais nagais. Uodega neišsivysčiusi. Maitinasi termitais ir skruzdėlėmis, kuriuos gaudo ilgu ir lipniu liežuviu. Paplitę Naujoje Gvinėjoje, Tasmanijoje ir Australijoje.
Ehidnu dzimta (Tachyglossidae) ir viena no divām kloākaiņu kārtas (Monotremata) dzimtām un tā ir vienīgā dzimta ehidnu apakškārtā (Tachyglossa). Šajā dzimtā ir 4 mūsdienās dzīvojošas sugas, kas tiek iedalītas 2 ģintīs (ehidnas un proehidnas jeb īspurna un garpurna ehidnas[1]). Ehidnu sugas mājo Austrālijā un Jaungvinejā.
Ehidnu dzimta izveidojās pirms 20 - 50 miljoniem gadu, attīstoties no pīļknābjiem līdzīgiem kloākaiņiem. Aizvēsturiskie priekšteči dzīvoja ūdenī, bet ehidnas ir piemērojušās dzīvei uz sauszemes.[2]
Nosaukums ehidna ir atvasināts no sengrieķu mitoloģiskā tēla, monstru dievības - Ehidnas, kas bija pussieviete, pusčūska, tādējādi atspoguļojot dzīvnieka abējādās īpašības - gan zīdītāja, gan rāpuļa.[3]
Ehidnu dzimtas dzīvnieki ir nelieli dējējzīdītāji, ar rupju matojumu un adatām. Tie nedaudz atgādina Dienvidamerikā dzīvojošos skudrlačus un citus adatainos dzīvniekus - ežus un dzeloņcūkas. Ehidnai ir kompakts ķermenis ar salīdzinoši nelielu galvu. Šāds iespaids par galvu veidojas tādēļ, ka dzīvniekam tikpat kā nav kakla.[1] Abām ehidnu grupām (gan īspurna, gan garpurna) ir slaidi, pagarināti purni - snuķīši, kuru galā ir mute un deguns. Līdzīgi kā pīļknābjiem arī ehidnu purniņu galos ir elektrosensori. Vienīgi pīļknābim uz knābja ir 4000 elektrosensoru, garpurna ehidnai 2000 receptoru, bet īspurna ehidnai, kas dzīvo sausākos reģionos, tikai 400.[4] Ehidnu dzimtas sugām ir īsas, spēcīgas kājas, platas pēdas un lieli nagi, tādējādi ehidnas ir jaudīgi racēji. Šīm sugām ir ļoti neliela mutīte un nav zobu. Tās līdzīgi citiem dzīvniekiem - skudru ēdājiem, barojas, izmantojot garo, šauro, lipīgo mēli.[1] Ehidnas parasti ir vai nu melnas, vai brūnas. Reizēm ir novērotas arī albīnas ehidnas. To acis ir sārtas un adatas baltas.[1]
Lielākā suga ehidnu dzimtā ir austrumu garpurna skudrezis (Zaglossus bartoni), kuras ķermeņa garums lielākiem īpatņiem sasniedz 100 cm, svars 10 kg.[5] Mazākā ir Austrālijas ehidna (Tachyglossus aculeatus), turklāt kontinentā dzīvojošās ehidnas ir mazākas par tām, kas dzīvo Tasmanijas salā.[6] Tās ķermeņa garums mazākajiem īpatņiem var būt 30 cm, svars 2 kg.[6]
Ehidnu dzimtas sugas mājo mežos, krūmājos, zāļainos klajumos un lauksaimniecības tīrumos.[7] Atpūšoties dzīvnieki saritinās kamolā un slēpjas zem nokritušām lapām, koku saknēm, sakritušiem koku zariem un citām meža kritalām, vai ielien alās un akmeņu krāvumos. Reizēm ehidnas slēpjas citu dzīvnieku alās, piemēram, trušu un vombatu alās. Ehidnām ir grūti piemēroties ekstrēmiem laika apstākļiem. Tādējādi tās ir aktīvas agri no rīta un vakaros, bet karstākos un sausākos reģionos naktī. Pārējā laikā tās meklē patvērumu. Vējainā un lietainā laikā dzīvnieki ierokas augsnē vai palien zem bieziem krūmiem.[7] Ehidnas ir vienpatņi un katrai ir liela teritorija, kas savstarpēji pārsedzas.[7] Tās ir lieliskas peldētājas un mēdz apmeklēt ūdenskrātuves, lai nomazgātos un izpeldētos. Peldot no ūdens laukā rēgojas tikai purniņš un dažas adatas.[6]
Briesmu gadījumā ehidnas ierokas zemē vai savelkas kamoliņā, izplešot adatas, turklāt abas metodes tiek izmantotas arī vienlaicīgi. To lielākie ienaidnieki ir savvaļas kaķi, lapsas, suņi un varāni. Ehidnu mazuļu lielākie ienaidnieki ir čūskas, kas spēj ielīst mazuļa alā. Tā kā adatas joprojām ir vāji attīstītas, tās spēj to apēst.[7]
Ehidnu sugas barojas ar skudrām, termītiem, tārpiem un kāpuriem. Īspurna ehidna jeb Austrālijas ehidna galvenokārt barojas ar skudrām un termītiem, bet garpurnu ehidnas pamatā barojas ar tārpiem un kukaiņu kāpuriem.[8] Lai atrastu barību, to galvenā maņa ir oža un jutīgie elektrosensori, kas uztver kukaiņu izdalītos elektromagnētiskos impulsus. Kad kukainis ir atrasts, tas tiek uzķerts ar garo, lipīgo mēli.[7]
Pārošanās sezonas laikā, kas notiek no jūnija beigām līdz septembra beigām, tēviņi meklē mātītes un tām seko. Aiz mātītes izveidojas tēviņu rinda, kurā var būt līdz 10 īpatņiem. Paši pēdējie rindā iet jaunie tēviņi. Reizēm tēviņi nomaina rindas.[7] Mātīte 22 dienas pēc sapārošanās izdēj vienu olu, kurai ir mīksts, ādains apvalks. Tās garums ir apmēram 1,4 cm. Ola tiek noglabāta somā uz vēdera. Pēc 10 dienām izšķiļas mazs, nevarīgs mazulis, kurš somā pavada vēl 45 - 55 dienas,[9] zīžot pienu no īpaši paplatinātām ādas porām (kloākaiņiem nav zīdekļu). Šajā vecumā mazulim sāk attīstīties adatas un tas pamet somu. Māte augsnē izrok mazulim alu, kurā tas tiek noslēpts. Katru piekto dienu viņa atgriežas, lai to pazīdītu. Kopumā māte mazuli zīda apmēram 7 mēnešus, bet mātes izraktajā alā tas mājo līdz gada vecumam.[7]
Tā kā ehidnām ir lēna vielmaiņa, to mūža garums ir salīdzinoši garš tik mazam dzīvniekam. Nebrīvē ehidna var sasniegt 50 gadu vecumu, bet savvaļā tā dzīvo līdz apmēram 16 gadiem.
Viens no pirmajiem zinātniskiem ehidnu aprakstiem latviski iznāca 1921. gadā, kur tas nosaukts par skudru ezi: "SKUDRU EZIS pēc ārējā izskata līdzigs parastam ezim: mugura un sāni apklāti ar asām adatām. Knābis tievs un gaŗš kā slokām. Pirksti apbruņoti stipriem nagiem, kuŗi piemēroti zemes rakšanai. Skudru ezis dzīvo dienvidus Austrālijas, Tasmanijas un Jaun-Gvinejas mežos; alas rok zemē. Uz medībām iziet krēslā; pārtiek no kukaiņiem, galvenā kārtā no skudrām, kuŗas saķer ar gaŗo lipigo mēli. Briesmu brīdī skudru ezis saritinajas kamolā, līdzigi ezim, vai tāpat kā kurmis, ātri ierokas zemē. Mātītei virs piena dziedzeriem atrodas neliela ādas kroka, kuŗa izveido mazu somiņu. Šinī somiņā mātīte ieliek izdēto olu (dēj tikai vienu olu), bet pēc tam nēsā viņā arī izšķīlušos bērniņu."[10]
Ehidnu apakškārta (Tachyglossa)
(†) - Izmirušu organismu grupa.
Ehidnu dzimta (Tachyglossidae) ir viena no divām kloākaiņu kārtas (Monotremata) dzimtām un tā ir vienīgā dzimta ehidnu apakškārtā (Tachyglossa). Šajā dzimtā ir 4 mūsdienās dzīvojošas sugas, kas tiek iedalītas 2 ģintīs (ehidnas un proehidnas jeb īspurna un garpurna ehidnas). Ehidnu sugas mājo Austrālijā un Jaungvinejā.
Ehidnu dzimta izveidojās pirms 20 - 50 miljoniem gadu, attīstoties no pīļknābjiem līdzīgiem kloākaiņiem. Aizvēsturiskie priekšteči dzīvoja ūdenī, bet ehidnas ir piemērojušās dzīvei uz sauszemes.
Mierenegels (Tachyglossidae) vormen een familie van cloacadieren die voorkomt in Australië en Nieuw-Guinea. Het is de enige familie in de onderorde Tachyglossa. De familie bevat twee geslachten en vier levende soorten: de (gewone) mierenegel (Tachyglossus aculeatus) en de drie soorten vachtegels (Zaglossus) uit Nieuw-Guinea. Samen met het nauw verwante vogelbekdier zijn de mierenegels de enige eierleggende zoogdieren.
Mierenegels zijn niet nauw verwant aan egels. Net als bij egels is het lichaam van mierenegels bedekt met stekels, waartussen een ruwe vacht groeit. De kop, poten, buikzijde en het korte staartje hebben geen stekels, maar zijn behaard. De gewone mierenegel heeft grote, dikke stekels. De vachtegels hebben daarentegen kortere stekels, die voor een groot deel verborgen in de vacht liggen. De stekels bestaan uit enkele haren, die verankerd liggen in een dikke spierlaag in de huid, de panniculus carnosus.
De ogen zijn klein en puilen uit. Waarschijnlijk is hun zicht slecht ontwikkeld. Het gehoor en de reukzin zijn beter ontwikkeld. De gehooropeningen zijn grote verticale spleten die vlak achter de ogen liggen. De snuit is kaal, lang, smal en rond en bevat geen tanden. Aan het uiteinde bevindt zich het kleine mondje en de relatief grote neusgaten. Bij vachtegels is de snuit veel langer dan bij de gewone mierenegel. Net als een miereneter heeft de mierenegel een lange, dunne en zeer flexibele tong, die bedekt is met een plakkerige substantie, afgescheiden door de grote speekselklieren. De tong kan een heel eind uit de snuit gestoken worden om insecten op te likken.
Mierenegels hebben krachtige graafklauwen aan de voorpoten, waarmee ze in harde grond kunnen graven. Mannetjes zijn van vrouwtjes te onderscheiden doordat ze groter zijn en bovendien een hoornig spoor aan de enkel van de achterpoten hebben. Deze sporen zijn niet giftig, zoals bij het mannetje van het vogelbekdier wel het geval is, de gifklieren zijn gedegenereerd.
Mierenegels zijn typisch voor het Australaziatisch gebied. De mierenegel komt in vrijwel geheel Australië en Tasmanië voor, alsmede het zuidwesten van Nieuw-Guinea, in vrijwel ieder habitattype. De drie soorten vachtegels zijn beperkt tot de hooglandregenwouden van Nieuw-Guinea.
Voor de verdediging vertrouwen de mierenegels op hun stekels, die zij bij gevaar recht overeind zetten. Bij gevaar rollen zij zich op, zoals een egel. Als de grond zacht genoeg is, graven zij zich snel in, tot enkel hun stekels nog zichtbaar zijn. Ook kunnen zij zich klem zetten in een rotsspleet of een holle boomstronk. Hierdoor kennen zij weinig natuurlijke vijanden. Soms jagen dingo's op gewone mierenegels.
Mierenegels leven van ongewervelde bodemdieren, die zij zoeken tussen afgevallen bladeren of in kreupelhout. Vachtegels voeden zich voornamelijk met aardwormen, de gewone mierenegel met mieren en termieten. Net als een miereneter likken de mierenegels hun prooidieren op, die in de mond tussen tong en gehemelte worden platgedrukt.
Het vrouwtje heeft een buidel, die enkel in het paarseizoen zichtbaar is. Vlak voor het begin van het paarseizoen beginnen huidplooien aan beide zijden van de onderbuik te groeien, waardoor een onvolledige buidel ontstaat. De melkvelden bevinden zich aan de voorzijde van de buidel. In deze buidel legt het vrouwtje één ei, waar na tien dagen het jong uit kruipt met behulp van een eitand. Het jong blijft in de buidel tot de eerste stekels beginnen te groeien. De zoogtijd duurt tot zes maanden. Na verloop van tijd verdwijnt de buidel weer.
Mierenegels worden vrij oud voor een zoogdier van hun grootte: de oudst bekende leeftijd was een gewone mierenegel, die in de dierentuin van Philadelphia 49 jaar oud is geworden.
Mierenegels zouden afstammen van amfibische cloacadieren waar ook het vogelbekdier van afstamt. Hun wegen scheidden tussen 19 en 48 miljoen jaar geleden.[1]
De bekende fossiele soorten worden allen gerekend tot het geslacht der vachtegels, Zaglossus. Anders dan de huidige vachtegels zijn deze fossielen niet gevonden op Nieuw-Guinea, maar op verscheidene plaatsen in Australië. De oudst bekende fossiele soort, Zaglossus robustus, stamt uit het midden-Mioceen van Nieuw-Zuid-Wales, 14 miljoen jaar geleden. Deze soort wordt soms samen met de latere Zaglossus ramsayi ingedeeld in een eigen geslacht, Megalibgwilia. Een soort uit het Pleistoceen van West-Australië, Zaglossus hacketti, was waarschijnlijk zo groot als een schaap.
De Papoea-volkeren van Nieuw-Guinea kennen verscheidene legendes over de mierenegels. Zo gelooft het Etoro-volk van de Southern Highlands dat vachtegels eigenlijk oudere boomkangoeroes zijn. Als een boomkangoeroe een bepaalde leeftijd bereikt, daalt hij af naar de grond en verandert in een vachtegel. De snuit van de vachtegel ontstaat uit de staart van de boomkangoeroe.
De mierenegel komt algemeen voor in Australië en Tasmanië en wordt niet bedreigd. De drie soorten vachtegels worden echter kritiek bedreigd. Ze worden door lokale volkeren als een delicatesse beschouwd en actief bejaagd. Verder wordt hun habitat vernietigd.
Bronnen, noten en/of referentiesMierenegels (Tachyglossidae) vormen een familie van cloacadieren die voorkomt in Australië en Nieuw-Guinea. Het is de enige familie in de onderorde Tachyglossa. De familie bevat twee geslachten en vier levende soorten: de (gewone) mierenegel (Tachyglossus aculeatus) en de drie soorten vachtegels (Zaglossus) uit Nieuw-Guinea. Samen met het nauw verwante vogelbekdier zijn de mierenegels de enige eierleggende zoogdieren.
Maurpiggsvin (Tachyglossidae) er ein liten biologisk familie av eggleggande pattedyr. Saman med nebbdyra dannar dei ordenen kloakkdyr (Monotremata). Maurpiggsvin lever i Australia og på Ny-Guinea.
Maurpinnsvin omfattar to slekter med to, tre eller fire nolevande arter, avhengig av korleis ein klassifiserer dei. Fleire utdøydde artar høyrde også til familien.
Maurpiggsvin utvikla seg for mellom 20 og 50 millionar år sdian frå eit nebbdyraktig dyr.[1] Denne stamarten levde i vatn, men maurpiggsvin tilpassa seg eit liv på land.[1] Mange maurpiggsvin lever på maur og termittar, men dei er ikkje nært i slekt med maurslukarar frå Amerika, som er gomlarar i slekt med dovendyr og beltedyr.
Det vitskaplege namnet «Echidna» kjem frå Ekhidna, eit vesen i gresk mytologi som var halvt kvinne og halvt slange, ettersom dyra blir oppfatta som å ha eigenskapar både til pattedyr og reptilar.[2]
Maurpinnsvin har ein lang tynn snute og keratiniserte piggliknande hår på ryggen, som fungerer som eit ytre forsvarsverk når dyra ruller seg sammen, nett som piggsvin. Dei dannar ein slags lomme på undersida si som dei klekkar ut egga sine i.
Maurpiggsvin (Tachyglossidae) er ein liten biologisk familie av eggleggande pattedyr. Saman med nebbdyra dannar dei ordenen kloakkdyr (Monotremata). Maurpiggsvin lever i Australia og på Ny-Guinea.
Maurpiggsvin (Tachyglossidae) er en liten familie med eggleggende pattedyr. Sammen med nebbdyrene utgjør de ordenen kloakkdyr (Monotremata).
Maurpinnsvinene omfatter to slekter med to, tre eller fire nålevende arter, avhengig av hvordan man klassifiserer dem. Dessuten har det eksistert noen utdødde arter som var adskillig større enn dem som fins nå.
Maurpinnsvinene har en lang tynn snute og keratiniserte pigglignende hår på ryggen, som fungerer som et ytre forsvarsverk når dyra ruller seg sammen, akkurat som piggsvin. De danner en slags lomme under seg, som eggene klekkes ut i.
Maurpiggsvin (Tachyglossidae) er en liten familie med eggleggende pattedyr. Sammen med nebbdyrene utgjør de ordenen kloakkdyr (Monotremata).
Multimedia w Wikimedia Commons 
Hasło w Wikisłowniku Kolczatkowate (Tachyglossidae) - rodzina stekowców z podgromady prassaków (Monotremata). Zwierzęta te występują tylko na obszarach Australii, Tasmanii i Nowej Gwinei. Ich cechą charakterystyczną jest wydłużony pysk - tzw. ryjek czy dziób. Ryjek ten ma podstawę kostną. Na jego końcu znajduje się niewielki otwór gębowy, przez który zwierzę wysuwa bardzo długi język. Kolczatki są ssakami jajorodnymi, a w ich budowie zachowały się pewne cechy gadzie. Mowa tu o kloace, czyli końcowej części jelita, do której otwierają się jajowody i nasieniowody. Samce kolczatek nie mają penisa w ścisłym tego słowa znaczeniu – ich narząd kopulacyjny, wysuwający się dopiero pod koniec gry wstępnej, to czterogłowy twór, wprowadzany podczas kopulacji do kloaki samicy. Każda z głów tego narządu może wydzielać nasienie. Prawdopodobnie budowa taka zapewnia bardziej równomierne rozprowadzenie nasienia w kloace, a tym samym zwiększenie prawdopodobieństwa zapłodnienia. W trakcie ciąży u samicy powstaje na brzuchu zagłębienie zwane "wylęgarką". Do wylęgarki składane są lepkie jaja, które przytwierdzają się do ścianki na czas inkubacji, czyli ok. 7-10 dni. Młode jest bardzo bezradne i zostaje w wylęgarce do czasu uzyskania pewnej samodzielności i porośnięcia kolcami, czyli przez około trzech tygodni. Samica nie ma sutków, młode ssie pewne miejsca na jej brzuchu, które pod wpływem ssania kształtują się w tzw. "nibysutki".
Do rodziny należą dwa rodzaje[1][2]:
Kolczatkowate (Tachyglossidae) - rodzina stekowców z podgromady prassaków (Monotremata). Zwierzęta te występują tylko na obszarach Australii, Tasmanii i Nowej Gwinei. Ich cechą charakterystyczną jest wydłużony pysk - tzw. ryjek czy dziób. Ryjek ten ma podstawę kostną. Na jego końcu znajduje się niewielki otwór gębowy, przez który zwierzę wysuwa bardzo długi język. Kolczatki są ssakami jajorodnymi, a w ich budowie zachowały się pewne cechy gadzie. Mowa tu o kloace, czyli końcowej części jelita, do której otwierają się jajowody i nasieniowody. Samce kolczatek nie mają penisa w ścisłym tego słowa znaczeniu – ich narząd kopulacyjny, wysuwający się dopiero pod koniec gry wstępnej, to czterogłowy twór, wprowadzany podczas kopulacji do kloaki samicy. Każda z głów tego narządu może wydzielać nasienie. Prawdopodobnie budowa taka zapewnia bardziej równomierne rozprowadzenie nasienia w kloace, a tym samym zwiększenie prawdopodobieństwa zapłodnienia. W trakcie ciąży u samicy powstaje na brzuchu zagłębienie zwane "wylęgarką". Do wylęgarki składane są lepkie jaja, które przytwierdzają się do ścianki na czas inkubacji, czyli ok. 7-10 dni. Młode jest bardzo bezradne i zostaje w wylęgarce do czasu uzyskania pewnej samodzielności i porośnięcia kolcami, czyli przez około trzech tygodni. Samica nie ma sutków, młode ssie pewne miejsca na jej brzuchu, które pod wpływem ssania kształtują się w tzw. "nibysutki".
Os taquiglossídeos (Tachyglossidae) formam uma família de monotremados, conhecidos popularmente como equidnas ou zaglossos. Vivem na Austrália e na Nova Guiné.
As quatro espécies existentes de Equidnas e o Ornitorrinco são os únicos mamíferos vivos que põem ovos e os únicos sobreviventes da família de monotremados.[1] Uma outra curiosidade a seu respeito é que o pênis dos machos possui quatro cabeças, algo raríssimo entre os mamíferos.[1]
A dieta de algumas espécies dessa família consiste de formigas e cupins. Os Equidnas evoluíram entre há 20 e 50 milhões de anos, descendendo de um monotrêmio parecido com um ornitorrinco.[2] Este ancestral era aquático, mas os equidnas adaptaram-se à vida em terra.[2]
A equidna (pronúncia: /ekidna/) assemelha-se exteriormente a um ouriço, com o corpo coberto de espinhos e pelagem crespa. Os adultos medem em média 30 cm de comprimento e têm um focinho alongado característico. A boca é pequena e não tem dentes; em compensação, as equidnas têm uma língua comprida e pegajosa, com a qual apanham as formigas e térmitas (cupins, no Brasil) que são a sua principal fonte de alimento (assemelhando-se ao tamanduá ou ao urso-formigueiro).
A equidna é um animal solitário e de hábitos noturnos. Evita contacto com outros membros da sua espécie fora da época de reprodução. Não são territoriais, vagueando constantemente em busca de alimento. O seu sentido da visão é extremamente apurado. Quando se sentem em perigo, as equidnas enrolam-se sobre si próprias para proteger a barriga com a parte espinhosa. Podem também escavar um buraco com rapidez, conseguindo enterrar-se totalmente em pouco tempo.
Como os outros monotremados, as fêmeas põem ovos em vez de dar à luz as crias, cerca de vinte dias depois da fecundação. Os ovos são incubados numa bolsa situada na zona ventral da fêmea. Após cerca de 10 dias, os ovos chocam e as crias alimentam-se de leite materno, que sugam através de poros. Ao contrário dos outros mamíferos, as fêmeas da equidna, como as do ornitorrinco, não possuem mamilos.
As equidnas são animais bastante adaptáveis ao meio ambiente: as populações residentes em zonas montanhosas hibernam no Inverno enquanto que as que vivem em zonas desérticas estão pouco activas no Verão.
As equidnas estão classificadas em três géneros:
As três espécies existentes deste género são endémicas da Nova Guiné. São raras e caçadas para servirem de alimento. Procuram por insectos e minhocas no chão da floresta. As espécies são:
Existem ainda duas espécies fósseis:
O gênero Megalibgwilia só é conhecido através de fósseis.
Os taquiglossídeos (Tachyglossidae) formam uma família de monotremados, conhecidos popularmente como equidnas ou zaglossos. Vivem na Austrália e na Nova Guiné.
As quatro espécies existentes de Equidnas e o Ornitorrinco são os únicos mamíferos vivos que põem ovos e os únicos sobreviventes da família de monotremados. Uma outra curiosidade a seu respeito é que o pênis dos machos possui quatro cabeças, algo raríssimo entre os mamíferos.
A dieta de algumas espécies dessa família consiste de formigas e cupins. Os Equidnas evoluíram entre há 20 e 50 milhões de anos, descendendo de um monotrêmio parecido com um ornitorrinco. Este ancestral era aquático, mas os equidnas adaptaram-se à vida em terra.
Echidna este un mamifer, ce aparține ordinului monotremelor, familia Tachyglossidae. Poate trăi până la 25 ani în captivitate.
Echidna este un mamifer de mărime medie, având o lungime de până la 0,7-0,8 m și o masă de până la 6–7 kg, deși unele subspecii ale Zaglossus ar cântări mai mult. Echidnele au un nas lung (de 10–12 cm) și o acuitate olfactivă foarte înaltă. Au de-asemenea o acuitate vizuală foarte slabă, însă au un auz foarte dezvoltat. Ele mai au o limbă lungă (de aproximativ 20 cm) și lipicioasă, fiind acoperită cu un fel de mucus. Musculatura și scheletul lor este foarte dezvoltat. Corpul echidnelor este acoperit cu un fel de ace scurte, a căror lungime poate atinge 5 cm, iar în lǎțime aproximativ 0,5 cm. Acești spini sunt doar fire de păr modificate. Echidna are o temperatură a corpului de aproximativ 30-31 grade Celsius.
Echidna este un animal carnivor, ce se hrănește cu insecte și diferite nevertebrate.
Echidnele sunt animale solitare. Însă în sezonul de împerechere (Iunie- August), ele eliberează un miros puternic, care să atragă partenerii de sex opus. La 14 zile de la împerechere, un ou este depus în marsupiu și eclozează după 10-14 zile. Puiul rămâne în marsupiu timp de 6-7 săptămâni, timp în care el crește de până la 500 de ori și îi cresc ace, ca să se apere.
Reprezentanții genului Zaglossus pot fi găsiți în Noua Guinee, iar cei ai genului Tachyglossus sunt prezenți în Australia, dar și în Tasmania.
Acest articol referitor la subiecte din zoologie este un ciot. Puteți ajuta Wikipedia prin completarea sa.
Echidna este un mamifer, ce aparține ordinului monotremelor, familia Tachyglossidae. Poate trăi până la 25 ani în captivitate.
Kratkorili Tachyglossus
T. aculeatus
Dolgorili Zaglossus
Z. attenboroughi
Z. bruijnii
Z. bartoni
Z. hacketti (izumrl)
Z. robustus (izumrl)
Kljunàti jéžki (latinsko: Echidnas) so poleg kljunašev zadnji predstavniki stokovcev, sesalcev, ki ležejo jajca. So ena najstarejših živečih vrst sesalcev, saj so se na Zemlji pojavili že pred 200 milijoni let, zato jih uvrščamo med žive fosile. So avstralski endemiti, glavni vzrok za to pa je ločen razvoj živalstva na tej celini. Hranijo se z nekaterimi vrstami mravelj in termitov, vendar niso tesno povezani s pravimi mravljinčarji obeh Amerik. Kljunati ježki živijo v Avstraliji in na Novi Gvineji.
Kljunati ježki so majhni, z bodicami pokriti sesalci, ki se v samoobrambi zvijejo v klobčič, tako kot ostali sesalci, ki so jim po videzu podobni (jež, ježevec).
Ležejo jajca s kožasto lupino, valijo pa jih v trebušni vreči.
Premikajo se z hitrostjo do nekaj kilometrov na uro, vendar ne premagujejo velikih razdalj. So precej močne živali, saj lahko kljub svoji majhni teži (4-6 kilogramov) premikajo tovore, težke do 10 kilogramov.
Kljunati ježki so zaščitena vrsta in jih je prepovedano loviti.
Alijeski A. (2003). Kljunati ježek. Gea.
Kljunàti jéžki (latinsko: Echidnas) so poleg kljunašev zadnji predstavniki stokovcev, sesalcev, ki ležejo jajca. So ena najstarejših živečih vrst sesalcev, saj so se na Zemlji pojavili že pred 200 milijoni let, zato jih uvrščamo med žive fosile. So avstralski endemiti, glavni vzrok za to pa je ločen razvoj živalstva na tej celini. Hranijo se z nekaterimi vrstami mravelj in termitov, vendar niso tesno povezani s pravimi mravljinčarji obeh Amerik. Kljunati ježki živijo v Avstraliji in na Novi Gvineji.
Kljunati ježki so majhni, z bodicami pokriti sesalci, ki se v samoobrambi zvijejo v klobčič, tako kot ostali sesalci, ki so jim po videzu podobni (jež, ježevec).
Ležejo jajca s kožasto lupino, valijo pa jih v trebušni vreči.
Premikajo se z hitrostjo do nekaj kilometrov na uro, vendar ne premagujejo velikih razdalj. So precej močne živali, saj lahko kljub svoji majhni teži (4-6 kilogramov) premikajo tovore, težke do 10 kilogramov.
Kljunati ježki so zaščitena vrsta in jih je prepovedano loviti.
Myrpiggsvin eller Echidna (Tachyglossidae) är en familj i ordningen kloakdjur som består av fyra arter fördelade på två släkten som enbart förekommer i Australien, Tasmanien och på Nya Guinea.
Myrpiggsvin räknas liksom näbbdjuret till däggdjuren, då definitionen av däggdjur inte bygger på deras sätt att föda ungar utan på deras gemensamma utvecklingslinje i evolutionen. Dessutom finns flera kännetecken som myrpiggsvin har gemensamt med andra däggdjur, till exempel håren och att ungarna diar mjölk från sin mor. Trots att de första däggdjuren troligen förökade sig med ägg utgör kloakdjuren inte förfäderna till gruppen Theria (pungdjur och högre däggdjur). Kloakdjuren är snarare en sidogren som har några ursprungliga kännetecken kvar.
Antalet fossila myrpiggsvin är få. De äldsta kända fossilen är kända från pliocen och de var ganska lika dagens myrpiggsvin. Trots allt antas att familjen uppkom under krita. Den största kända arten, Zaglossus hacketti, levde under pleistocen i västra Australien och hade en kroppslängd omkring en meter samt en vikt vid 30 kilogram.
Familjen delas upp i två släkten:[1]
FAMILJ TACHYGLOSSIDAE
Antalet arter är omstritt. Den senaste beskrivna arten, Zaglossus attenboroughi, upptäcktes först 1998 i Nya Guineas högland.
Myrpiggsvin förekommer på Nya Guinea och Australien. Kortnäbbat myrpiggsvin (Tachyglossus aculeatus) lever på Nya Guinea och Australien samt på öar i närheten som Tasmanien. Släktet långnäbbiga myrpiggsvin (Zaglossus) förekommer bara på Nya Guinea.[2]
Myrpiggsvinen har en långt utdragen, rund, naken nos, lång och smal tunga som liknar en mask och kan sträckas långt utanför munnen, de liksom hos igelkottarna av taggar och hår täckta övre kroppsdelarna och de stora, platta med grävklor försedda tårna. Myrpiggsvinen har också mycket kort svans och korta, tjocka fötter. Taggarna är upp till 60 millimeter långa och har vanligen en gulaktig färg, men deras spets är ofta svart. Ibland är taggarna gömda av de långa håren. Pälsens färg är främst brun- eller svartaktig. Hårens längd är beroende på levnadsområdet, i kalla regioner är de vanligen längre och tätare. Hos långnäbbiga myrpiggsvin är taggarna allmänt kortare och mera glest fördelade. För övrigt påminner den klumpiga kroppen ganska mycket om igelkottens.
Med en kroppslängd mellan 30 och 40 centimeter samt en vikt mellan 2 och 7 kilogram är kortnäbbad myrpiggsvin den minsta arten.[3] De långnäbbiga myrpiggsvinen når en längd mellan 45 och 77 centimeter samt en vikt upp till 16 kilogram. Hannar är vanligen större och tyngre än honor. Den korta svansen är på ovansidan täckt av taggar och på undersidan naken. Liksom hos näbbdjuret har mag- tarmsystemet och könsorganerna en gemensam kloaköppning.
Kroppstemperaturen ligger vanligen mellan 31 och 33 °C, alltså tydligt lägre än hos de flesta andra däggdjuren.
Vid varje fot finns fem tår. Hos kortnäbbat myrpiggsvin är alla tår utrustade med klor medan långnäbbiga myrpiggsvin bara har klor vid de mellersta tre tårna. Den andra tån av de bakre extremiteterna är förlängd och används för pälsvårdnaden.[2] Liksom näbbdjuret har flera vuxna hannar vid de bakre fötterna en tagg. Som ungdjur har alla myrpiggsvin denna tagg men honor tappar taggen innan de är könsmogna och även några hannar blir av med taggen. I motsats till näbbdjuret innehåller taggen inget gift. Under parningstiden avsöndra hannarna ett sekret från taggen men vätskans syfte är okänt.
Munnen, som är liten och öppnar sig längst ut på undre sidan av nosspetsen, saknar tänder, men har i gommen tvärrader av små, hårda, spetsiga, bakåt riktade, hornartade taggar. Arternas luktsinne är bra utvecklade. Liksom näbbdjuret kan de känna av elektriska impulser som uppstår vid bytesdjurens rörelse. Myrpiggsvin saknar yttre öron och ögonen är små.
Myrpiggsvin anpassar sig till olika habitat. De i ökenområden i Australiens inre samt i skogar och kulturlandskap. På Nya Guinea förekommer de upp till 4000 meter över havet men även nära strandlinjen. Individerna vilar ofta i håligheter under träd eller i bergssprickor och jordgrottor.
Myrpiggsvinen gräver sig hålor och gångar under trädrötterna och håller sig dolda under dagen. Men på natten kommer de fram för att söka sig föda. I sina rörelser är de livliga och verkliga mästare i konsten att gräva. När de gräver visar de både snabbhet och styrka. De lever företrädesvis av myror och termiter som de gräver upp ur deras stackar och fångar med den klibbiga tungan. De äter också andra insekter och andra ryggradslösa djur.[4] Om man försöker ta tag i ett myrpiggsvin rullar det ögonblickligen ihop sig, så att de skarpa taggarna gör det ganska svårt att hålla fast det. Har ett sådant djur väl lyckats få sig en liten grop är det svårt att dra fram det, eftersom det, liksom gördeldjuren (bälta), spärrar ut taggarna och trycker dem hårt mot hålighetens väggar. Myrpiggsvinet ger ibland ifrån sig ett svagt grymtande. Bakfotens sporre hos hannen används inte till försvar, men är kanske under brunsttiden ett vapen som hannarna bekämpar varandra med.
Myrpiggsvinen lägger ägg, som de för in i pungen med hjälp av munnen. Äggen kläcks efter 7 till 10 dagar och ungarna stannar ytterligare 6 till 8 veckor i pungen.[4]
År 2000 var ett myrpiggsvin med namnet Millie (tillsammans med två andra Australiensiska djur) maskot för Olympiska sommarspelen i Sydney.
Den här artikeln är helt eller delvis baserad på material från Nordisk familjebok, Echidna, 1904–1926.Myrpiggsvin eller Echidna (Tachyglossidae) är en familj i ordningen kloakdjur som består av fyra arter fördelade på två släkten som enbart förekommer i Australien, Tasmanien och på Nya Guinea.
Dikenli karıncayiyengiller (Latince: Tachyglossidae) yumurtlayan bir memeli familyası. Ekidne olarak da bilinir. Ornitorenk ile birlikte tek delikliler takımını oluştururlar. Familya 2 cinse bölünen 4 türden oluşmaktadır: Kısa gagalı karıncayiyen (Tachyglossus) ve 3 türe bölünen Uzun gagalı karıncayiyen (Zaglossus) cinsi. Yayılımları sadece Avustralya ile Yeni Gineye kısıtlıdır.
Dikenli karıncayiyenler ilk bakışta bir kirpiye benzeseler de kirpiler ile yakın akrabalıkları yoktur. Dikenleri 6 cm uzunluğa ulaşır ve içleri boştur. Renkleri kahverengi veya sarımsı olur. Bazılarının kılları o kadar uzundur ki, dikenleri kılların arasında görünmez. Soğuk bölgelerde yaşayanların kılları uzun, sıcak iklimde yaşayanların ise kısa olur.
Kısa gagalı karıncayiyen 35–53 cm uzunluğa ve 2,5–7 kg ağırlığa, Uzun gagalı karıncayiyen ise 45–77 cm uzunluğa ve 16 kg ağırlığa ulaşır.
Tüm tek deliklilerde olduğu gibi dikenli karıncayiyenlerde de cinsel organ, idrar çıkış yolu ve bağırsak çıkışı tek bir delikte birleşir.
Türden türe 31° ila 33 °C olan vücut ısısı diğer memelilerde olduğundan düşüktür.
Dikenli karıncayiyenler etoburdur. Çok küçük bir ağızları olduğu için avları da karınca veya solucan gibi küçük hayvanlardan oluşur.
Üreme zamanları haziran ile ağustos ayları arasındadır. Bu zamanda davranışları da tamamen değişir. Normalde yalnız yaşayan dikenli karıncayiyenler kervanlar oluşturup peş peşe gezmeye başlarlar. En önde yürüyen hayvan bir dişidir ve onu sayıları ona kadar varabilen erkek hayvan takip eder. Bu bazen günler veya hatta haftalarca sürebilir. Bu süre içerisinde erkek hayvanlar ağırlıklarının %25'ini kaybedebilir. Dişi hayvan çiftleşmeye hazır olduğu zaman sımsıkı yere tutunur. Erkek hayvanlar dişinin etrafında yeri kazarak ona yaklaşmaya çalışır ve birbirlerini dişiden uzaklaştırmaya çalışırlar. Sonunda en azimli erkek dişi ile çiftleşir. Erkek ve dişi sonra tekrar ayrı yollarına giderler. Dişiler senede sırf bir kez çiftleşirken erkek hayvanlar derhal diğer bir dişinin peşinde oluşmuş başka bir kervan bulup katılırlar.
Dişi çiftleştikten 3-4 hafta sonra genelde bir, nadir olarak bazen 2 ya da 3 yumurta yumurtlar. Bu yumurtalar bir üzüm büyüklüğünde, krem rengi ve yumuşak olur. Dişi yumurtladıktan sonra hemen yumurtayı kuluçka kesesine koyar ve orada 10 gün muhafaza eder. 10 gün sonra dünyaya gelen yavru yaklaşık 15 milimetre büyüklüğünde ve tamamen çıplaktır. Dişinin kuluçka kesesinin içinde de memeleri vardır. Yavru hayvan yaklaşık 8 hafta bu kesede yaşar ve sonra dikenleri büyümeye başladığı için keseyi terk etmesi gerekir. 7 ay sonra süt emmeyi bırakır ve doğuşundan bir yıl sonra annesini terk eder.
Dikenli karıncayiyenlerin doğada 20 yaşına kadar varabildikleri bilinmektedir. Hayvanat bahçesinde 50 yaşına kadar ulaşmış olanları da vardır.
Ayrıca REM uykusuna giremeyen tek memelidirler.
Dikenli karıncayiyengiller ve yakın akrabaları olan ornitorenkler yumurtlamalarına rağmen memelilere sayılırlar. Çünkü memeliler üreme yöntemleri ile değil evrimsel akrabalıkları ile sınıflandırılırlar.
Bütün diğer memeliler ile ortak paylaştıkları özelliklerinin bazıları, yavrularını süt ile emzirmeleri, üç adet kulak kemikcikleri ve postları olması. En ilkel memeliler de büyük olasılıkla tek delikliler gibi yumurtlayarak üremiş olduklarına rağmen etenelilerin veya keselilerin ataları tek delikliler değildir ve bu taksonların ortaya çıkmalarından sonra gelişmişlerdir. Diğer memelilerden farklı olarak yumurtlama özelliklerini muhafaza etmişlerdir.
Dikenli karıncayiyengiller (Latince: Tachyglossidae) yumurtlayan bir memeli familyası. Ekidne olarak da bilinir. Ornitorenk ile birlikte tek delikliler takımını oluştururlar. Familya 2 cinse bölünen 4 türden oluşmaktadır: Kısa gagalı karıncayiyen (Tachyglossus) ve 3 türe bölünen Uzun gagalı karıncayiyen (Zaglossus) cinsi. Yayılımları sadece Avustralya ile Yeni Gineye kısıtlıdır.
Єхиднові покриті грубою шерстю та голками. Максимальна довжина їхнього тіла становить приблизно 30 сантиметрів. Їхні щелепи витягнуті у вузький «дзьоб». Кінцівки єхидни короткі та вельми сильні, з великими кігтями, завдяки чому ці тварини є потужними копачами. Єхиднові не мають зубів, в них дуже маленький рот, тому харчуються вони злизуючи своїм довгим клейким язиком термітів, мурах, та інших невеликих безхребетних, котрих розчавлюють, притискаючи в роті язиком до піднебіння.
Єхиднові більшу частину року (поза шлюбним сезоном, що настає в середині зими, звичайно в липні та серпні) проживають одинаками. Вони є територіальними тваринами, але сусідні території можуть дещо накладатись. Єхидна весь час повільно простує своєю територією у пошуках здобичі, не маючи постійного лігва. Незважаючи на своє товсте та незграбне тіло, вона плаває на подив добре, і в змозі долати досить великі водойми.
Ці тварини мають досить гострий зір, і швидко помічають найменші рухи навколо них. У випадку занепокоєння або якоїсь загрози, єхидна швидко ховається у щільному чагарнику, або в земляних чи скельних ущелинах. При відсутності таких природних притулків єхидна напрочуд швидко закопується у землю, доки зовні не залишаться лише кілька голок з самої верхньої ділянки спини. Або, якщо місцевість рівна та відкрита, а ґрунт твердий, просто скручуються в кулю.
Небагато хижаків може впоратись з таким захистом: досвідчені собаки дінго, лисиці, іноді кішки та свині можуть вбити дорослу єхидну, заставши її на ділянці твердого рівного ґрунту і атакуючи в черево (куля, у яку звертається єхидна, не є суцільною). Також, за деякими відомостями, на молодих єхиден полюють австралійські варани. Самиця єхидни відкладає одне яйце з м'якою шкарлупою через 22 доби після парування, і розміщує його в своїй сумці. «Насиджування» займає десять діб; дитинча після цього харчується молоком, яке виділяється порами шкіри на двох молочних полях (однопрохідні ссавці не мають сосків) і лишається в сумці матері від 45 до 55 днів, коли в нього починають рости голки. Після цього мати риє дитячу нору, де лишає дитинча, повертаючись кожні 4-5 днів, щоб нагодувати його молоком. Таким чином молода єхидна годується до досягнення семимісячного віку.
Сучасні єхидни об'єднані в родину Єхиднові та підрозділяються на два роди:
Рід Zaglossus — Проєхидна
Обидва види цього роду є ендеміками Нової Гвінеї. Обидва вони рідкісні, не в останню чергу тому, що аборигени цього острова полюють на них заради їжі. Ці єхидни харчуються у листовій підстилці в лісах, полюючи на хробаків та комах.
Рід Tachyglossus — Єхидна
Єхидна мешкає на південному сході Нової Гвінеї та майже на всій території Австралії: від Австралійських Альп, де взимку випадає сніг, до пустель середини континенту; всюди, де можна знайти її основну їжу — мурах та термітів. Розмір цього виду дещо менший, ніж видів роду Zaglossus, а довжина шерсті більша: у підвиду, що мешкає в регіоні з найхолоднішими зимами (на о. Тасманія) шерсть часом навіть довша за голки.
Ця єхидна є довгоживучим видом та видом, що легко адаптується до найрізноманітніших умов. В горах взимку вона впадає в сплячку, а в пустелі в спекотний денний час ховається в ущелинах скель, і виходить на полювання тільки вночі (в інших частинах ареалу це денний вид). При цьому в пустелі в прохолодну погоду коротконоса єхидна може бути активною і вдень.
Рід Megalibgwilia
Містить два викопні види: Megalibgwilia ramsayi та Megalibgwilia robusta.
Завезені в Австралію хижі ссавці та втрата звичних місць життя, призвела до скорочення чисельності та території розповсюдження коротконосої єхидни. Коротконоса єхидна зображена на багатьох австралійських поштових марках, а також на монеті в 5 австралійських центів.
Tachyglossidae là một họ động vật có vú trong bộ Monotremata. Họ này được Gill miêu tả năm 1872.[1] Bốn loài còn tồn tại, cùng với loài thú mỏ vịt, là những thành viên duy nhất còn sống của bộ đó và là những động vật có vú còn tồn tại duy nhất đẻ trứng. Chế độ ăn của chúng bao gồm kiến và mối, nhưng chúng không liên quan chặt chẽ đến các thú ăn kiến thực sự của châu Mỹ. Chúng sinh sống tại Úc và New Guinea. Loài thú lông nhím này đã rõ ràng đã tiến hóa từ 20 đến 50 triệu năm trước, xuất thân từ một loài động vật đơn huyệt giống thú mỏ vịt. Tổ tiên này của chúng là loài thủy sinh, nhưng thú lông nhím thích nghi với cuộc sống trên đất.
Thật đáng ngạc nhiên khi dương vật của chúng có 4 đầu. Khi giao phối, 2 đầu của bộ phận sinh dục đóng lại, trong khi 2 đầu khác thả tinh dịch vào bộ phận sinh dục con cái. Lần quan hệ sau, chúng đổi đầu khác.
Phương tiện liên quan tới Tachyglossidae tại Wikimedia Commons
.png){kind=small}
Bài viết liên quan đến động vật có vú này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Tachyglossidae là một họ động vật có vú trong bộ Monotremata. Họ này được Gill miêu tả năm 1872. Bốn loài còn tồn tại, cùng với loài thú mỏ vịt, là những thành viên duy nhất còn sống của bộ đó và là những động vật có vú còn tồn tại duy nhất đẻ trứng. Chế độ ăn của chúng bao gồm kiến và mối, nhưng chúng không liên quan chặt chẽ đến các thú ăn kiến thực sự của châu Mỹ. Chúng sinh sống tại Úc và New Guinea. Loài thú lông nhím này đã rõ ràng đã tiến hóa từ 20 đến 50 triệu năm trước, xuất thân từ một loài động vật đơn huyệt giống thú mỏ vịt. Tổ tiên này của chúng là loài thủy sinh, nhưng thú lông nhím thích nghi với cuộc sống trên đất.
Thật đáng ngạc nhiên khi dương vật của chúng có 4 đầu. Khi giao phối, 2 đầu của bộ phận sinh dục đóng lại, trong khi 2 đầu khác thả tinh dịch vào bộ phận sinh dục con cái. Lần quan hệ sau, chúng đổi đầu khác.
Бо́льшую часть года, за исключением брачного сезона зимой, ехидны живут в одиночку. Каждая особь охраняет свою территорию, на которой она охотится. Ехидны не имеют постоянного убежища. Ехидны хорошо плавают и пересекают крупные водоёмы.
У ехидны острое зрение, и они в состоянии замечать малейшие движения вокруг себя. В случае какой-либо угрозы ехидны быстро прячутся в зарослях или в расщелинах скал. При отсутствии таких естественных убежищ ехидны быстро зарываются в землю, и на поверхности остаются только несколько иголок. Если же местность открыта, а грунт твёрдый, то ехидны просто сворачиваются в шар, напоминая ежа. Лишь немногие хищники справляются с такой защитой: опытные собаки динго и лисицы могут убить взрослую ехидну, застав её на твёрдой ровной поверхности и атакуя со стороны брюха (шар, в который сворачивается ехидна, не полный). Иногда на молодых ехидн охотятся и вараны.
Самка ехидны через три недели после совокупления откладывает одно яйцо с мягкой скорлупой и размещает его в своей сумке. «Насиживание» длится десять суток. После вылупления детёныш вскармливается молоком, которое выделяется порами на двух молочных полях (у однопроходных нет сосков), и остаётся в сумке матери от 45 до 55 суток, пока у него не начинают расти иголки. После этого мать роет для детёныша нору, в которой оставляет его, возвращаясь каждые 4—5 дней для кормления молоком. Таким образом молодая ехидна опекается матерью до достижения семимесячного возраста.
Семейство ехидновых включает следующие таксоны[3]:
У ехидны на «клюве» расположено множество электрорецепторов; предполагается, что они были унаследованы от предков, которые вели полуводный образ жизни[4].
Отрицательное влияние на распространение и численность ехидн оказывают занесённые человеком в их место обитания хищники. Большую опасность представляет также сокращение традиционных мест обитания, в связи с чем все виды рода проехидна признаны находящимися под угрозой исчезновения.
Воспроизвести медиафайл Ехидна, строящая защитную нору Бо́льшую часть года, за исключением брачного сезона зимой, ехидны живут в одиночку. Каждая особь охраняет свою территорию, на которой она охотится. Ехидны не имеют постоянного убежища. Ехидны хорошо плавают и пересекают крупные водоёмы.
У ехидны острое зрение, и они в состоянии замечать малейшие движения вокруг себя. В случае какой-либо угрозы ехидны быстро прячутся в зарослях или в расщелинах скал. При отсутствии таких естественных убежищ ехидны быстро зарываются в землю, и на поверхности остаются только несколько иголок. Если же местность открыта, а грунт твёрдый, то ехидны просто сворачиваются в шар, напоминая ежа. Лишь немногие хищники справляются с такой защитой: опытные собаки динго и лисицы могут убить взрослую ехидну, застав её на твёрдой ровной поверхности и атакуя со стороны брюха (шар, в который сворачивается ехидна, не полный). Иногда на молодых ехидн охотятся и вараны.
Самка ехидны через три недели после совокупления откладывает одно яйцо с мягкой скорлупой и размещает его в своей сумке. «Насиживание» длится десять суток. После вылупления детёныш вскармливается молоком, которое выделяется порами на двух молочных полях (у однопроходных нет сосков), и остаётся в сумке матери от 45 до 55 суток, пока у него не начинают расти иголки. После этого мать роет для детёныша нору, в которой оставляет его, возвращаясь каждые 4—5 дней для кормления молоком. Таким образом молодая ехидна опекается матерью до достижения семимесячного возраста.
针鼹（yǎn），即针鼹科（Tachyglossidae），通常被稱為刺食蚁兽，與鸭嘴兽同為仍然生存的单孔目动物。此科下共有三屬六種生物，其中巨針鼴屬已滅絕，其他兩屬均生活在澳大利亞及新畿內亞。
针鼹被分為三属，分别為针鼹属、原针鼹属及巨針鼴屬。在针鼹属中只有一個種；而在原针鼹属中現存只有三個種，另外同属的兩個種今已滅絕。
澳洲针鼹（Tachyglossus aculeatus）生活在新畿內亞東南，在接近澳大利亞的地方亦有其蹤跡，這些地區包括澳大利亞阿爾卑斯山脈及內陸沙漠地區等，尤其是在螞蟻及白蟻生活的地方。牠的體形較原针鼹属動物小，但有較長的刺。
原针鼹属的三個物種都是新畿內亞的「土著」，因被獵殺而数量逐渐减少。牠們以蚯蚓及昆蟲為食。
已滅絕的兩個種是：
针鼹是細小的哺乳动物，全身表面都由毛髮及刺所遮蓋。外表上，牠們與南美洲的食蟻獸及其他有刺哺乳動物，如刺猬和豪豬相似。短小但強而有力的四肢及大爪，使得牠們成為強勁的挖掘者。
牠們有著細長的口鼻部，同時有口和鼻的功能，但沒有牙齒。牠們會撕開軟木或蟻丘等，以牠們長長的及黏性的舌頭，將獵物捕獲。澳洲针鼹多以螞蟻及白蟻為食糧，而原针鼹属則吃蚯蚓或昆蟲。
针鼹是與鸭嘴兽同樣是卵生的哺乳動物，但雄針鼴生殖器前端具有四個龜頭，四個龜頭會輪流使用，一次交配過程只用兩個，藉由收縮兩個跟膨脹兩個以進入雌性針鼴分岔的生殖道。雌性针鼹會於交配後第22天，生下一個有羽毛及軟殼的蛋，並把它放入育兒袋中。孵化約需10天的時間，幼獸會從母親的乳腺啜食母乳。在育兒袋內約45-55天，幼獸會開始長出刺。母親此時會開始挖掘洞穴安置幼獸，約每5天回來餵養一次，直至幼獸於7個月大後斷奶為止。
ハリモグラ科 (Tachyglossidae）は、脊椎動物亜門哺乳綱カモノハシ目（単孔目）ハリモグラ亜目の唯一の科である。分類によっては、ハリモグラ目 Tachyglossa 唯一の科となる。
単孔目の中で、カモノハシ亜目（カモノハシのみが現生）と姉妹群をなすグループである。ハリモグラ科には、ハリモグラ属のハリモグラと、ミユビハリモグラ属に属する3種の、計4種が現生である。
英語圏では Echidna (エキドナ、ギリシア神話に登場する上半身が美女で下半身はヘビという魔神)、または、Spiny Anteater (トゲのあるアリクイ) と呼ばれる。
ハリモグラはオーストラリア（タスマニアを含む）およびニューギニアに、ミユビハリモグラ属はニューギニアに分布する。
絶滅したミユビハリモグラ属2種は、Z. hacketti は現在の西オーストラリア州に、Z. robustus はタスマニアに、Megalibgwilia 属はオーストラリアに分布していた。
ハリモグラ科は、カモノハシ科とともに、カモノハシ目（単孔目）を構成する。カモノハシ目は、オーストラリア区にのみ生息する原始的な哺乳類のグループで、爬虫類や鳥類と同じように産卵し、孵化した子に授乳して育てる。また、尿道・生殖孔と肛門が分化していない総排出腔をもつ。
ハリモグラ科の動物は、体表を覆う柔らかい体毛のほかに、太くて硬いトゲ（体毛が特殊化したもの）をもつが、ハリモグラが背面から側面にかけてトゲに覆われているのに対して、より大柄で鼻面も長いミユビハリモグラはやわらかい毛に覆われ、トゲが少ない。そのために、両者の外見的な印象は、かなり異なっている。
体温はハリモグラで30–32℃程度で、寒い季節でも外気より高く保たれている。しかし体温調節機能が不完全なこともあり、猛暑時の地上では熱射病に罹りやすく[要出典]、またハリモグラは冬期には冬眠を行う。[1]
目は小さく、視覚はネズミと同程度。耳の穴はかなり大きいが耳介がなく、外からは見分けづらい。だが聴覚はたいへん鋭く、人間が気づかれずに近づくのは難しいと言われる[要出典]。
ハリモグラ類は、細長くとがった鼻面をもち、その先端近くに、わりに大きな鼻孔がある。嗅覚も鋭く、落ち葉や下生えの中に鼻先を突っ込んで掘り返しながら食物を探すのに役立つ。口は小さく、歯はまったくない。ハリモグラはシロアリやアリ、ミユビハリモグラはミミズや単独性の昆虫を主な食物とし、細長く柔軟な舌でこれらの食物をなめとり、素早く口の中に運ぶ。舌は、非常に大きな唾液腺[要出典]から分泌されるねばねばした液でおおわれている。歯の代わりに、舌の奥に角質のトゲを備えたパッドがあり[要出典]、これと口蓋にある角質のおろし金のような部位とこすりあわせ、摂取した食物をすりつぶす。四肢にはそれぞれ5本の指があり、そのうちの数本には長くて丈夫な爪があり、蟻塚を壊したり、ミミズを押さえたりすることに利用されるほか、毛繕いに使われる。
モグラと名につくが、モグラは真獣下綱（有胎盤類）モグラ目（食虫目） モグラ科である。同じように体が針で覆われた哺乳類でも、ハリネズミは真獣下綱（有胎盤類）ハリネズミ目ハリネズミ科、ヤマアラシは真獣下綱（有胎盤類）ネズミ目（齧歯目） ヤマアラシ科とアメリカヤマアラシ科に分類される動物群であり、いずれも原獣亜綱のハリモグラ類とは特に近縁ではない。
ハリモグラ属（Tachyglossus）は1属1種のみで、ハリモグラ（Tachyglossus aculeatus）が属している。
ハリモグラは頭胴長30～45cm、尾長 1cm、体重2.5～5kg。オスはメスより大きい。背面から側面にかけて、トゲが密生しており、これが最大の外見的特徴である。トゲは体毛が特殊化したものであり、長さは最大で50mm、基部は黄色、先端は黒色。トゲの間、また、体の下面や四肢は、黒色から淡褐色のやわらかい体毛に覆われている。
ハリモグラは、かたい土の上で敵に襲われたり、物音に驚いたりしたときは、体を丸め、栗のイガ状になることで身を守る。一方、地面がやわらかれば、素早く（条件に恵まれれば2-3分）土を掘り下げ、地面に垂直に沈んでいき、ついにはトゲだらけの背中しか見えなくなってしまう。「ハリモグラ」という和名に反して、基本的に地上生の動物だが、短いが力強い四肢と大きな爪をもち、穴を掘るのは非常に巧みである。岩の裂け目や丸太の穴の中にもぐりこみ、爪やケヅメで触れるものにしがみつくこともあるが、一旦こうなると、この動物を地上に引っ張り出すのは、非常に困難であるという[要出典]。
ハリモグラの細長い鼻面は、頭長の約半分を占め、毛はない。その先端にある口は、円筒形の舌を出し入れできるだけの幅（5mm）しか開かない。シロアリやアリをなめとる舌は、口先から最大で18cmも突き出すことができる。ハリモグラは基本的に単独で生活し、獲物の生息地の近くで暮らす。オーストラリア、タスマニアに広く分布し、ニューギニア島にも生息している。半砂漠から熱帯雨林まで、海抜 0m 地帯から高山地帯まで、さまざまな環境下に広く生息する。木に登ったり、走ったりすることもでき、ときには、川を渡る姿も見られる。普通は昼行性であるが、季節により薄明薄暮性や炎暑の季節には夜行性となる。岩の割れ目などで眠り、暑さを避けるために、体を地面に埋めて眠ることもある。雨も嫌いで、雨が降り続いていると、何日間でもじっとしている[要出典]。
オーストラリアでは、地域にもよるが冬にあたる6-9月が、ハリモグラの交尾期である。この時期になると、メスの腹部には育児嚢ができる。これは、腹部がくぼむと同時に、両側の皮膚と筋肉のひだが大きくなって形成されるものであり[要出典]、フクロネズミ目（有袋目）のものほど完全な袋状ではない。メスは約21-28日の妊娠期間ののち、仰向けの姿勢で、自分の育児嚢の中に卵を産む。産まれる卵は通常は1個だが、まれに2～3個のときもある。直径 14～17mm（ウズラの卵大）で、やわらかい殻に包まれている。卵は約10日で孵化し、生まれた子は、トゲが生えはじめるまで、そのまま育児嚢の中で生活する。母親は乳首をもたず、子は、育児嚢の前縁の近くにある乳腺からにじみ出るクリーム状の乳をなめて育つ。育児嚢を出た後も、約6か月間、子は母親から乳をもらい続け、生後約1年で独立して、母親のもとを離れていく。野生での寿命は最大で45年、飼育下では、最高49年が記録されている。
ミユビハリモグラ属（Zaglossus）には、現生3種、絶滅2種が属す。
現生種 Zaglossus bruijni, Z. bartoni, Z. attenboroughi は、いずれもニューギニアに分布する。
頭胴長45～90cm、体重5～10kgと、ハリモグラより大きい。灰色から黒色のトゲをもつが、このトゲはハリモグラのものよりも短く、数も少ないので、褐色から黒色の体毛の下に隠れて、目にふれないことが多い。前後肢とも、3本の指の爪が発達している。山岳地帯の森林に住み、主食とするミミズのほかに、単独性の昆虫類も食べる。下方に湾曲した、きわめて細長い鼻面は、頭長の3分の2を占める。舌には、先端から口の奥に向かって、約3分の1のところまで、1本の溝があり、その中に角質の突起が生えている。この突起でミミズをひっかけると、ミミズは頭または尾から、舌の溝にそって、ちょうど蕎麦をすすりこむようにして、長い鼻面に取り込まれる。
ミユビハリモグラ属の現生種は、従来 Z. bruijni の1種のみとされていたが、最近になって Z. bartoni と Z. attenboroughi が分離されて、3種となった。なお、従来 Z. bartoni は Z. bruijni のシノニム（同種異名）であった。Z. attenboroughi (Sir David’s Long-beaked Echidna) はデイビッド・アッテンボローへの献名である。
ミユビハリモグラ属は、現生種のほかに2種の化石種が知られる。それらはかつて、オーストラリアとタスマニアの多くの地方に生息していたが、更新世後期までに絶滅した。現生のミユビハリモグラは、ニューギニアの高地にしか分布していない。しかしニシミユビハリモグラに関しては、1901年(明治34年)に西オーストラリア州キンバリー地域で捕獲された標本が存在することが、Kristofer M. Helgenらの研究で明らかになった。[2]化石種のうちで最も大きなものは、更新世に生息したジャイアントミユビハリモグラ Zaglossus hacketti で、頭胴長が約90cmあった。
ミユビハリモグラには、狭義のハリモグラに比べて飼育例が少ない。野外での生態についてもあまり知られていないが、だいたいのところはハリモグラに準ずるものと考えられる。野生での寿命も不明だが、ロンドンの動物園で、30年間飼育された例がある。生息の実態にも不明な点が多いが、現地では肉をとるために広く狩られており、存続が危ぶまれている。IUCNのレッドリストでは、EN（絶滅危惧種）に指定されている。
ハリモグラ科 (Tachyglossidae）は、脊椎動物亜門哺乳綱カモノハシ目（単孔目）ハリモグラ亜目の唯一の科である。分類によっては、ハリモグラ目 Tachyglossa 唯一の科となる。
単孔目の中で、カモノハシ亜目（カモノハシのみが現生）と姉妹群をなすグループである。ハリモグラ科には、ハリモグラ属のハリモグラと、ミユビハリモグラ属に属する3種の、計4種が現生である。
英語圏では Echidna (エキドナ、ギリシア神話に登場する上半身が美女で下半身はヘビという魔神)、または、Spiny Anteater (トゲのあるアリクイ) と呼ばれる。
가시두더지(echidna)는 단공목 가시두더지과(학명: Tachyglossidae)에 속하는 포유류의 총칭이다.[1] 알을 낳는 단공류 포유류이다. 바늘두더지 또는 가시개미핥기라고도 한다.[2] 오리너구리와 함께 현재까지 멸종하지 않은 둘뿐인 단공류이며, 총 2속 4종이 현존한다.[3] 벌레를 주식으로 하며 몇몇 종은 흰개미를 주식으로 삼기도 하나, 비슷한 생활 양식을 보여주는 빈치목에 속하지 않는다. 오로지 호주와 파푸아뉴기니에만 분포한다.
오리너구리와 비슷한 생김새였던 단공류의 공통 조상에서 2,000-5,000만 년 전에 지금의 모습으로 진화하였다. 허나 반수생 생활을 했었을 것으로 추정되는 조상뻘 단공류와는 달리 가시두더지는 지상 생활에 더 알맞게 적응한 모습을 하고 있다.[4]
서구권에서 붙은 에키드나(Echidna)라는 이름은 그리스 신화에서 티폰의 배필로 알려진 반은 포유류, 반은 파충류의 특징을 가진 괴물 에키드나에서 유래되었다.[5]
몸길이는 35-50cm이고 꼬리는 매우 짧아 흔적적이다. 몸 윗면과 옆면에는 센털과 짧은 비늘 모양의 털, 뾰족한 가시가 돋쳐 있다.[6] 몸빛깔은 검은색 또는 암갈색이며, 눈이 분홍색이고 가시가 흰색을 띠는 알비노 개체가 이따금 보고되기도 한다.[6] 주둥이가 가늘고 길게 돌출되어 있어 입과 코의 기능을 겸한다. 이 주둥이에는 오리너구리처럼 전기수용기가 있으나 오리너구리가 부리에 전기수용기 40,000개 가량이 있는 반면에 긴코가시두더지류는 상대적으로 적은 약 2,000개의 전기수용기를 갖고 있으며, 보다 건조한 환경에서 살아 전기수용의 필요성이 떨어지는 짧은코가시두더지는 400개도 채 되지 않는다.[7] 앞·뒷다리는 짧고 5개의 발가락이 있고, 길고 날카롭게 발달한 발톱은 갈고리 모양으로 되어 있어 땅굴을 파기 적합하다. 주둥이 끝에 달린 입은 크기가 몹시 작으며 치아는 없는 대신 혀가 길다. 머리 뒤에 균열진 모습을 하고 있는 귀는 긴 가시에 파묻혀 잘 보이지 않는다.[6] 몸 아랫면은 바늘 모양의 털이 없으며 색은 암갈색이다. 수컷의 발에는 털이 없으며 며느리발톱이 있다.[8] 평균 체온은 33 °C로, 이는 오리너구리 다음으로 낮은 체온이다. 겉으로는 개미핥기 같은 유모목에 속한 동물과 고슴도치·호저 따위와 같은 바늘 돋은 동물들과 닮아 보인다.
짧은코가시두더지의 경우 주로 개미·흰개미의 군락지를 찾아내서 먹지만 긴코가시두더지류는 땅을 파거나 통나무를 쪼개서 나오는 환형동물·애벌레 등을 먹는다. 특히 긴코가시두더지류는 길다란 혀 전체에 세밀하고 날카로운 가시가 돋쳐 있어 먹이를 붙들기에 좋다.[9] 혓바닥과 입천장의 뿔처럼 단단한 판이 먹이를 부수고 으깨는 역할을 한다.[10] 배설물은 길이가 7cm쯤 되는 원기둥 모양이다. 흙과 개미굴·흰개미집 성분이 많이 들어 있기 때문에 종종 모습이 불규칙적이고 부서져 있을 때가 많다.[10]
극심한 온도 차이를 견딜 수 있는 수단이 없어, 비교적 온도차가 적은 동굴이나 돌 틈새를 거처로 삼는다. 단독 생활을 하는 동물로 초원이나 평원보다는 삼림 지대에서 보다 많이 찾을 수 있으며, 초목과 나무뿌리, 낙엽 사이에 잘 숨어 눈에 잘 띄지 않는다. 보통은 스스로 수직으로 굴을 파나 이따금 토끼나 웜뱃이 파 놓은 빈 굴을 드나들기도 한다. 활동 영역은 매우 넓기 때문에 가시두더지들끼리 겹치는 경우가 많다.[10] 또한 가시두더지는 헤엄을 잘 치는 동물으로, 목욕을 할 때는 주둥이와 윗가시를 최대한 물 밖으로 빼고 네 다리를 휘저으며 자맥질을 하는데, 주로 몸을 청결하고 개운히 하기 위하여 헤엄을 친다.[11]
가시두더지와 오리너구리는 단공류(학명: Monotremata)로, 원수아강(학명: Australosphenida)에 속하는 가장 원시적인 형태의 포유류로서 오직 두 갈래밖에 없는 알을 낳는 포유류이다. 야생 상태에서 평균 수명은 약 14-16년이며, 성숙한 가시두더지는 암컷이 4.5kg, 수컷이 6kg까지 자랄 수 있다.[10] 주로 크기 비교를 통해 암수를 구분할 수 있으며 수컷이 암컷보다 25% 가량 몸집이 더 크다. 생식기 또한 차이가 나지만 생식과 배설의 기능을 겸하는 총배설강이라는 기관은 암수 양쪽 모두에 달려 있어 이 기준으로 구분하기는 어렵다.[6]
뇌는 대뇌피질 가운데 신피질이 절반을 차지하며,[12] 이것은 신피질 비율이 80% 이상 가는 인간과 비교했을 때 다소 낮은 수준이다.[13][14] 신진대사가 느리고 스트레스에 대한 저항력이 드높아 크기에 비해서 오래 사는 편에 속하는데, 동물원에서는 50년까지 산 기록이 있으며 아직 입증이 된 바는 없으나 천적의 위협을 피한 가시두더지가 45년 정도를 살 수 있다고도 한다.[15] 이전 연구와는 달리 자는 도중 렘 수면에 빠진다는 사실이 드러났으나, 약 25 °C(77 °F)에 가까운 온도에서만 렘 수면에 빠지며 15 °C(58 °F), 28 °C(82 °F) 등의 온도에서는 그 정도로 깊은 수면에 빠지지 않는 것으로 관찰되었다.[16]
암컷은 교미 뒤 22일째 되면 길이가 약 1.4cm, 무게가 약 1.5-2그램 정도 되는 작은 알을 한 배에 하나씩 낳으며, 출산 후 곧바로 새끼주머니에 넣어 다닌다.[17] 부화하는 동안 새끼 가시두더지는 난치(卵齒)로 단단한 알 껍데기를 깨고 나온다.[18] 퍼글(puggle)이라고 불리는 새끼 가시두더지는[19][20] 아직 태아의 형태를 벗지 못한 모습을 하고 있으며, 단공류는 유두가 없으므로 젖샘에서 직접 젖을 받아먹는다. 새끼주머니에서 45-55일간 지나면 몸에 가시가 나기 시작한다.[21] 이 때가 되면 어미 가시두더지는 육아용 토굴을 파고 그 안에 새끼들을 넣어 보호하며, 매 5일 간격으로 돌아와 젖을 뗄 때까지 수유한다. 7개월 정도가 지나면 새끼는 젖을 떼며, 그로부터 또 1년이 지나면 새끼는 완전히 독립한다.[10]
가시두더지는 낯을 몹시 잘 가리는 동물으로, 위협을 느끼면 억센 앞다리로 곧바로 땅속을 파들어가서 몸을 숨기거나 고슴도치처럼 몸을 말아 가시로 방어한다. 이와 같은 강력한 방어 수단을 지녔지만 고양이·여우·딩고·왕도마뱀 등의 천적을 완벽하게 피할 수는 없어 사냥당하는 경우도 많다. 뱀은 가장 무서운 천적으로 은신처인 토굴로 기어들어와 새끼들을 잡아먹기도 한다. 환경오염 또한 가시두더지들에게 치명적인 위협이다.[10] 또한, 호주 원주민들은 가시두더지로 별미를 만들어 먹기도 한다.[22]
가시두더지과는 짧은코가시두더지속(Tachyglossus)과 긴코가시두더지속(Zaglossus)의 2개 속으로 나눈다. 긴코가시두더지속은 뉴기니섬의 고유종으로 세 종과 화석으로 발견된 두 종이 있다. 가시두더지속에는 Tachyglossus aculeatus 한 종만이 포함된다. 뉴기니섬의 남동쪽과 오스트레일리아 전역, 태즈메이니아섬에서 발견된다. 긴코가시두더지속에 비해 몸집이 작다. 그밖에 화석으로만 발견되는 메갈리브윌리아 종도 있다.
