Die Javahaai (Carcharhinus amboinensis) kom voor in die oos Atlantiese Oseaan, die Indiese-Pasifiese area, die Golf van Aden, Madagaskar en aan die ooskus van Afrika tot by KwaZulu-Natal. In Engels staan die haai bekend as die Pigeye shark of Java shark.
Wikimedia Commons het meer media in die kategorie Javahaai.Die Javahaai (Carcharhinus amboinensis) kom voor in die oos Atlantiese Oseaan, die Indiese-Pasifiese area, die Golf van Aden, Madagaskar en aan die ooskus van Afrika tot by KwaZulu-Natal. In Engels staan die haai bekend as die Pigeye shark of Java shark.
Carcharhinus amboinensis és una espècie de peix de la família dels carcarínids i de l'ordre dels carcariniformes.
Els mascles poden assolir els 280 cm de longitud total.[3]
Es troba a Nigèria, Golf d'Aden, Sud-àfrica, Madagascar, Pakistan, Sri Lanka, Indonèsia, Papua Nova Guinea i Austràlia.[3]
Carcharhinus amboinensis és una espècie de peix de la família dels carcarínids i de l'ordre dels carcariniformes.
Žralok molucký (Carcharhinus amboinensis) je žralok z čeledi modrounovitých, vyskytující se v tropických vodách mezi 26° severní šířky a 26° jižní šířky od hladiny do hloubek 150 metrů.[2]
Dosahuje délky mezi 2 až 2,5 metru s maximální velikostí 2,8 metru. Je živorodý, samci dosahují pohlavní dospělosti při velikosti cca 195 cm, samice při velikosti mezi 200-225 cm.[3]
Pro svou velikost je tento druh pro člověka potenciálně nebezpečný, ale statistiky ISAF Floridského muzea neevidovaly (k roku 1998)[2] žádný nevyprovokovaný či vyprovokovaný útok.
Žralok molucký (Carcharhinus amboinensis) je žralok z čeledi modrounovitých, vyskytující se v tropických vodách mezi 26° severní šířky a 26° jižní šířky od hladiny do hloubek 150 metrů.
Dosahuje délky mezi 2 až 2,5 metru s maximální velikostí 2,8 metru. Je živorodý, samci dosahují pohlavní dospělosti při velikosti cca 195 cm, samice při velikosti mezi 200-225 cm.
Pro svou velikost je tento druh pro člověka potenciálně nebezpečný, ale statistiky ISAF Floridského muzea neevidovaly (k roku 1998) žádný nevyprovokovaný či vyprovokovaný útok.
Der Schweinsaugenhai oder Javahai (Carcharhinus amboinensis) ist eine Art der Gattung Carcharhinus innerhalb der Requiemhaie (Carcharhinidae). Das Verbreitungsgebiet dieser Art erstreckt sich an den Küsten des Indopazifik, wo er sowohl vor Ostafrika, Madagaskar, Süd- und Südostasien wie Australien anzutreffen ist.
Der Schweinsaugenhai ist ein relativ großer und kompakt gebauter Hai mit einer durchschnittlichen Größe von 200 bis 220 cm und einer Maximallänge von etwa 280 cm. Er hat eine graue Rückenfärbung ohne auffällige Zeichnung und einen weißen Bauch. Flossenzeichnungen können bei den Junghaien vorhanden sein, auf den Flanken kann zudem ein heller Flankenstreif auftauchen.
Die Schnauze des Hais ist sehr kurz und abgerundet und die Augen sind klein. Er besitzt eine Afterflosse und zwei Rückenflossen. Die erste Rückenflosse ist vergleichsweise groß und sichelförmig, sie liegt hinter oder direkt über dem hinteren Ansatz der Brustflossen. Ein Interdorsalkamm ist nicht vorhanden. Die 2. Rückenflosse ist klein. Die Brustflossen sind relativ groß und breit ausgebildet. Wie alle Arten der Gattung besitzen die Tiere fünf Kiemenspalten und haben kein Spritzloch.
Verwechslungen können mit dem ähnlich großen, aber weniger massiven Bullenhai (C. leucas) vorkommen; von diesem unterscheidet er sich vor allem durch die unterschiedliche relative Größe der Rückenflossen.
Der Schweinsaugenhai lebt in Küstennähe im Bereich des Kontinentalschelfs sowie an Inselsockeln in Tiefen von bis zu 60 m. Er ernährt sich räuberisch, wobei vor allem kleine Knochenfische und verschiedene Weichtieren und Krebstiere zu seinem Nahrungsspektrum gehören. Eine potentielle Konkurrenz existiert wahrscheinlich mit dem ähnlich großen Bullenhai, da der Schweinsaugenhai in Bereichen, in denen dieser vorkommt, seltener ist.
Er ist wie andere Arten der Gattung lebendgebärend und bildet eine Dottersack-Plazenta aus (plazental vivipar). Die Junghaie haben eine Größe von etwa 70 Zentimeter, die Geschlechtsreife erreichen die Tiere mit 195 cm (Männchen) bzw. 200 bis 225 cm (Weibchen).
Das Verbreitungsgebiet des Schweinsaugenhais zieht sich entlang der Küsten des Indopazifik. So kommt er vor den Küsten Süd- und Ostafrikas und Madagaskars, sowie an der asiatischen Küste von der Arabischen Halbinsel über Indien bis nach Südostasien und der Ostküste Australiens vor. Ein isoliertes Vorkommen besteht im östlichen Atlantik vor der Küste Nigerias.
Es sind keine Angriffe des Schweinsaugenhais auf Menschen in der International Shark Attack File verzeichnet. Der Hai wird für sein Fleisch und Haifischflossensuppe gejagt und kann auf diesem Wege Überträger der gefährlichen Krankheit Ciguatera sein. 1993 starben auf Madagaskar 98 Menschen (von über 500 Erkrankten) nach einer Infektion durch einen Schweinsaugenhai.[1]
Diese Art wird vereinzelt wegen ihres Fleisches und ihren Flossen mit Langleinen sowie mit Kiemennetzen gefischt. Generell gibt es wenig quantitative Daten über Fänge von dieser Art. Im Indo-Westpazifik wird eher von einer sporadischen Ausbreitung berichtet. In Südafrika besteht eine bessere Datenlage, dort wird ein deutlich rückläufiger Trend bei den Fängen festgestellt. Daher stellt die IUCN seit 2009 den Status potenziell gefährdet für die Population im südwestlichen Indischen Ozean aus.[2]
Global gesehen fehlen weiter Daten um den Gefährdungsstatus dieser Art zu bewerten. Daher gilt für den Schweinsaugenhai der Status ungenügende Datengrundlage. Aber es wird davon ausgegangen, dass dieser Hai starken lokalen Fischereidruck nicht aushalten kann.[2]
Der Schweinsaugenhai oder Javahai (Carcharhinus amboinensis) ist eine Art der Gattung Carcharhinus innerhalb der Requiemhaie (Carcharhinidae). Das Verbreitungsgebiet dieser Art erstreckt sich an den Küsten des Indopazifik, wo er sowohl vor Ostafrika, Madagaskar, Süd- und Südostasien wie Australien anzutreffen ist.
The pigeye shark or Java shark (Carcharhinus amboinensis) is an uncommon species of requiem shark, in the family Carcharhinidae, found in the warm coastal waters of the eastern Atlantic and western Indo-Pacific. It prefers shallow, murky environments with soft bottoms, and tends to roam within a fairly localised area. With its bulky grey body, small eyes, and short, blunt snout, the pigeye shark looks almost identical to (and is often confused with) the better-known bull shark (C. leucas). The two species differ in vertebral count, the relative sizes of the dorsal fins, and other subtle traits. This shark typically reaches lengths of 1.9–2.5 m (6.2–8.2 ft).
The pigeye shark is an apex predator that mostly hunts low in the water column. It has a varied diet, consisting mainly of bony and cartilaginous fishes and also including crustaceans, molluscs, sea snakes, and cetaceans. This species gives birth to live young, with the developing embryos sustained to term via a placental connection to their mother. Litters of three to thirteen pups are born after a gestation period of nine or twelve months. Young sharks spend their first few years of life in sheltered inshore habitats such as bays, where their movements follow tidal and seasonal patterns. The pigeye shark's size and dentition make it potentially dangerous, though it has not been known to attack humans. The shark is infrequently caught in shark nets protecting beaches and by fisheries, which use it for meat and fins. The IUCN presently assesses this species as vulnerable.
German biologists Johannes Müller and Jakob Henle described the pigeye shark and named it Carcharias (Prionodon) amboinensis in their 1839 Systematische Beschreibung der Plagiostomen. Later authors reassigned it to the genus Carcharhinus. The type specimen is a stuffed female 74 cm (29 in) long, originally caught off Ambon Island in Indonesia, from which the specific epithet is derived.[3][4] Several junior synonyms are known for this species, among them Triaenodon obtusus, which was based on a near-birth pigeye shark foetus.[4]
Since the pigeye shark so strongly resembles the bull shark, morphology-based phylogenetic studies have considered the two species to be closely related.[5][6] Neither this nor any other arrangement is strongly supported by molecular phylogenetic research, which to date has been inconclusive regarding this shark's evolutionary relationship to other Carcharhinus species.[7][8]
Genetic analysis of pigeye sharks across northern Australia suggest that the evolutionary history of this species was affected by coastline changes during the Pleistocene epoch (2.6 million to 12,000 years ago). The patterns of diversity found in its mitochondrial DNA are consistent with the repeated splitting and merging of its populations as geographical barriers were alternately formed and inundated. The most recent of these barriers was a land bridge across the Torres Strait that reopened only some 6,000 years ago; as a result, significant genetic separation exists between the sharks found off Western Australia and the Northern Territory and those found off Queensland.[9]
The pigeye shark is a very robust-bodied species with a short, broad, and rounded snout. The small and circular eyes are equipped with nictitating membranes. The anterior rims of the nostrils bear medium-sized flaps of skin. The mouth forms a wide arch and has barely noticeable furrows at the corners. There are 11–13 (usually 12) upper and 10–12 (usually 11) lower tooth rows on each side; in addition, there are single rows of tiny teeth at the upper and lower symphyses (jaw midpoints). The teeth are broad and triangular with serrated edges; those in the lower jaw are slightly narrower, more upright, and more finely serrated than those in the upper. The five pairs of gill slits are of moderate length.[2][4][10]
The first dorsal fin is large and triangular, with a pointed apex and a concave trailing margin; it originates roughly over the posterior insertions of the pectoral fins. The second dorsal fin is less than a third as high as the first, and originates ahead of the anal fin. There is no midline ridge between the dorsal fins. The long pectoral fins are broad and slightly falcate (sickle-shaped), becoming narrow and pointed at the tips. The anal fin has a sharply notched trailing margin. The caudal peduncle has a deep notch on its upper surface at the caudal fin origin. The caudal fin is asymmetrical, with a well-developed lower lobe and a longer upper lobe with a notch in the trailing margin near its tip.[2][4][10]
The skin is covered by rather large dermal denticles, which become more tightly packed and overlapping with age; each denticle bears three to five horizontal ridges and five posterior teeth.[2] This species is grey above and white below, with a faint pale band on the flanks. The second dorsal fin and lower caudal fin lobe darken at the tips, particularly in juveniles.[4] An albino individual was caught off Queensland in 1987, which was the first known example of albinism in a requiem shark.[11] An adult pigeye shark typically measures 1.9–2.5 m (6.2–8.2 ft) long, while the largest individuals reach 2.8 m (9.2 ft) long.[2]
The pigeye shark can be most reliably distinguished from the bull shark by the number of precaudal (before the caudal fin) vertebrae (89–95 in C. amboinensis versus 101–123 in C. leucas). Externally, it has a greater size difference between its dorsal fins (first-to-second height ratio>3.1:1 versus ≤3.1:1 in C. leucas) and the notch in its anal fin margin forms an acute angle (versus a right angle in C. leucas). This species also usually has fewer tooth rows in the lower jaw (10–12 on each side versus 12–13 in C. leucas).[2][4]
Though widely distributed in the tropical and subtropical marine waters of Eurasia, Africa, and Oceania, the pigeye shark does not appear to be common anywhere. Existing records are patchy, and the full extent of its range may be obscured by confusion with the bull shark.[1] In the eastern Atlantic, it is found off Cape Verde and Senegal, and from Nigeria to Namibia;[2] there is a single Mediterranean record from off Crotone, Italy.[12] It occurs all along the continental periphery of the Indian Ocean, from eastern South Africa to the Arabian Peninsula (including Madagascar, the Seychelles, and Mauritius), to Southeast Asia and northern Australia. Its range extends into the Pacific, northward to the Philippines and southern China, and eastward to New Guinea and some Micronesian islands.[2] Tagging and genetic data indicate that pigeye sharks, particularly juveniles, are not strongly migratory and tend to remain in a local area. The longest recorded distance covered by an adult is 1,080 km (670 mi).[9][10]
The pigeye shark inhabits coastal waters down to a depth of 150 m (490 ft), favouring environments with fine sediment and murky water. It sometimes enters estuaries, but unlike the bull shark, it does not ascend rivers and avoids brackish water.[2][13] The movements and habitat usage of juvenile pigeye sharks have been extensively studied in Cleveland Bay in northeastern Queensland. Young sharks live in the bay year-round, staying mostly in the eastern side where the input from three rivers produces strong currents and high turbidity. Individual home ranges are relatively small, averaging 30 km2 (12 sq mi), and increase in size with age. The juveniles generally stay in water less than 40 m (130 ft) deep, with the youngest sharks spending the most time in the shallowest parts of the bay. They swim into the intertidal zone with the rising tide and depart as the tide recedes; this movement may relate to exploiting foraging opportunities on the submerged mud flats, or to avoiding predation or competition by staying out of the deeper waters occupied by larger sharks. There is also an annual movement cycle where the juveniles move closer to the river mouths during the dry season and farther from them during the wet season; since the rainy season brings a higher flow of fresh water into the bay, the sharks may be responding directly or indirectly to the resultant decrease in salinity and dissolved oxygen levels.[14][15]
The pigeye shark is a largely solitary animal, though occasionally several individuals may be found at the same location.[13] In the Mozambique Channel, it outnumbers the bull shark on the east side while the opposite is true on the west side, suggesting there may be competitive exclusion between these similar species.[4] Parasites documented from the pigeye shark include the myxosporean Kudoa carcharhini,[16] the copepods Pandarus smithii and P. cranchii,[17] and the tapeworms Callitetrarhynchus gracilis,[18] Cathetocephalus sp.,[19] Floriceps minacanthus,[20] Heteronybelinia australis,[21] Otobothrium australe, O. crenacolle,[22] and Protogrillotia sp.[18] Young pigeye sharks are potentially vulnerable to predation by larger sharks. The natural mortality for juveniles in Cleveland Bay has been measured at no more than 5% per year; this rate is comparable to that in juvenile bull sharks, and is much lower than in juvenile blacktip sharks (C. limbatus) or lemon sharks (Negaprion brevirostris).[23]
Though the pigeye shark will take prey from anywhere in the water column, it tends to hunt close to the sea floor.[13] An apex predator, it feeds mainly on teleost fishes such as croakers, flatfishes, and cutlassfishes, and to a lesser extent on cartilaginous fishes, cephalopods, and decapod crustaceans. It has also been recorded eating gastropods, sea snakes, dolphins, and whale carrion.[4][24] Other sharks and rays figure much more prominently in the diets of South African pigeye sharks than those from other regions; the types consumed include requiem sharks, catsharks, angel sharks, guitarfishes, stingrays, and eagle rays.[13]
The pigeye shark is viviparous; like in other requiem sharks, after the developing embryo depletes its supply of yolk, it is sustained to term by its mother through a placental connection formed from the empty yolk sac.[4] Mature females have a single functional ovary and two functional uteruses. Reproductive details vary among regions: off South Africa, the gestation period lasts about 12 months, with mating and birthing both occurring in late summer. The litters range from three to seven pups (average five) and the newborns are around 75–79 cm (30–31 in) long.[1][13] Off northern Australia, the gestation period lasts 9 months, with birthing taking place in November and December. The litters range from six to 13 pups (average 9) and the newborns are around 59–66 cm (23–26 in) long.[25]
Young sharks can be found in shallow inshore environments such as bays until at least three years of age, suggesting this species uses these sheltered habitats as nurseries.[26] As the sharks grow older, they venture farther from land into deeper water, more and more often, until they eventually disperse.[14][27] This is a long-lived, slow-growing species; males grow faster and reach a smaller ultimate size than females. Sexual maturity is attained at around 2.1 m (6.9 ft) long and 12 years of age for males, and 2.2 m (7.2 ft) long and 13 years of age for females. The maximum lifespan is at least 26 years for males and 30 years for females.[25][28]
Large and formidably toothed, the pigeye shark is regarded as potentially dangerous to humans, though it has not been implicated in any attacks. This species is caught infrequently on longlines and in gillnets, and is used for meat and fins.[10] As a predator, though, the shark can accumulate ciguatera toxins produced by dinoflagellates within its tissues. In November 1993, some 500 people in Manakara, Madagascar, were poisoned, 98 of them fatally, after eating meat from a pigeye shark. This was the first recorded mass ciguatera outbreak caused by a shark, as well as the first with a significant death toll.[29] The IUCN has listed the pigeye shark overall as vulnerable, while noting that its rarity may render it susceptible to overfishing.[1] In KwaZulu-Natal, South Africa, small numbers of pigeye sharks are caught in shark nets set up to protect beaches. The catch rate and the average size of sharks caught both decreased between 1978 and 1998, leading to concerns that the local population may be depleted. Thus, the IUCN has given this species a regional assessment of Near Threatened in the southwestern Indian Ocean.[1]
{{cite journal}}: CS1 maint: multiple names: authors list (link) The pigeye shark or Java shark (Carcharhinus amboinensis) is an uncommon species of requiem shark, in the family Carcharhinidae, found in the warm coastal waters of the eastern Atlantic and western Indo-Pacific. It prefers shallow, murky environments with soft bottoms, and tends to roam within a fairly localised area. With its bulky grey body, small eyes, and short, blunt snout, the pigeye shark looks almost identical to (and is often confused with) the better-known bull shark (C. leucas). The two species differ in vertebral count, the relative sizes of the dorsal fins, and other subtle traits. This shark typically reaches lengths of 1.9–2.5 m (6.2–8.2 ft).
The pigeye shark is an apex predator that mostly hunts low in the water column. It has a varied diet, consisting mainly of bony and cartilaginous fishes and also including crustaceans, molluscs, sea snakes, and cetaceans. This species gives birth to live young, with the developing embryos sustained to term via a placental connection to their mother. Litters of three to thirteen pups are born after a gestation period of nine or twelve months. Young sharks spend their first few years of life in sheltered inshore habitats such as bays, where their movements follow tidal and seasonal patterns. The pigeye shark's size and dentition make it potentially dangerous, though it has not been known to attack humans. The shark is infrequently caught in shark nets protecting beaches and by fisheries, which use it for meat and fins. The IUCN presently assesses this species as vulnerable.
El tiburón baleta (Carcharhinus amboinensis ) es una especie de elasmobranquio carcarriniforme de la familia Carcharhinidae .
Los machos pueden alcanzar los 280 cm de longitud total.[2]
Se encuentra en Nigeria, Golfo de Adén, Sudáfrica, Madagascar, Pakistán, Sri Lanka, Indonesia, Papua Nueva Guinea y Australia.[2]
El tiburón baleta (Carcharhinus amboinensis ) es una especie de elasmobranquio carcarriniforme de la familia Carcharhinidae .
Carcharhinus amboinensis Carcharhinus generoko animalia da. Arrainen barruko Carcharhinidae familian sailkatzen da.
Carcharhinus amboinensis Carcharhinus generoko animalia da. Arrainen barruko Carcharhinidae familian sailkatzen da.
Savuhai (Carcharhinus amboinensis[2]) on tiikerihaihin eli ihmishaihin (Carcharhinidae) kuuluva hailaji.[3]
Savuhai, joka tunnetaan myös nimeltään Javan-hai. Se on suuri ja niillä on paksupää, lyhyt, leveä ja tylppä kuono, pienet silmät. Sen suurin pituus voi olla 280 senttimetriä. Uros kasvaa yleensä 195 senttimetrin pituiseksi, kun taas naaras kasvaa yleensä 198-223 senttimetrin pituiseksi.[3][4][5][6]
Savuhai syö ravinnokseen luukaloja, pieniä haita ja rauskuja, kalmareita, katkarapuja, mustekaloja ja hummereita.[3][4]
Savuhain levinneisyys alue on Nigeria, Persianlahti, Adeninlahti, Etelä-Afrikka, Madagaskar, Pakistan, Sri Lanka, Indonesia, Uusi-Guinea ja Australia.[3][6]
Savuhai elää riutoilla noin 0-150 metrin syvyydessä.[3]
Savuhai naaras voi saada 3–13 poikasta. Sen syntymäkoko on noin 43 - 53 senttimetriä.[3]
Savuhaita pidetään vaarallisena sen koon ja suhteellisen suurten leukojen ja hampaiden vuoksi. Kuitenkaan se ei ole hyökännyt ihmisen kimppuun.[6]
Savuhai (Carcharhinus amboinensis) on tiikerihaihin eli ihmishaihin (Carcharhinidae) kuuluva hailaji.
Carcharhinus amboinensis
Le Requin balestrine (Carcharhinus amboinensis) est une espèce peu courante de requins tropicaux de la famille des Carcharhinidae, que l'on trouve dans les eaux chaudes de l'est de l'océan Atlantique et de l'ouest des océans Indien et Pacifique. Il préfère les eaux troubles et peu profondes, avec un fond sableux. Avec son corps trapu et gris, ses petits yeux et son museau court et émoussé, le Requin balestrine ressemble beaucoup au Requin bouledogue (C. leucas), mieux connu, avec lequel il est souvent confondu. Les deux espèces diffèrent quant au nombre de leurs vertèbres, à la taille relative de leurs nageoires dorsales et à quelques autres traits plus difficilement perceptibles. Ce requin atteint généralement une longueur comprise entre 1,9 et 2,5 m.
Le Requin balestrine est un superprédateur qui chasse bas dans la colonne d'eau. Il a une alimentation variée, composée principalement de poissons osseux et cartilagineux, mais aussi de crustacés, de mollusques, de serpents de mer et de cétacés. Cette espèce est vivipare, les embryons se développent dans le ventre de leur mère, reliés au placenta, et naissent formés. Trois à treize petits naissent après une gestation de neuf à douze mois. Les jeunes requins passent les premières années de leur vie dans des habitats côtiers abrités comme les baies, où leurs déplacements varient suivant les marées et les saisons. La grande taille et la forte dentition du Requin balestrine le rendent dangereux, même si aucune attaque sur l'Homme n'a été recensée. Il est quelquefois attrapé par des pêcheurs, qui commercialisent sa chair et ses ailerons, ou encore, dans les filets utilisés pour protéger les plages. En 2012, l'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) manquait encore de données suffisamment précises pour évaluer le statut de conservation de cette espèce.
Le Requin balestrine est une espèce au corps très robuste avec un museau court, large et arrondi. Les petits yeux circulaires sont munis de membranes nictitantes. La bouche forme un grand arc et présente des sillons à peine perceptibles à chaque extrémité. Il possède entre 11 et 13 (généralement 12) rangées de dents de chaque côté de la mâchoire supérieure et entre 10 et 12 (généralement 11) rangées de dents de chaque côté de la mâchoire inférieure, en plus d'une rangée de petites dents simples au niveau des symphyses supérieures et inférieures (au milieu de la mâchoire). Les dents sont larges et triangulaires avec des bords dentelés. Celles de la mâchoire inférieure sont légèrement plus étroites, plus droites et dentelées plus finement que celles de la mâchoire supérieure. Les cinq paires de fentes branchiales sont de longueur moyenne[1],[2],[3].
La première nageoire dorsale est grande et triangulaire, avec un sommet pointu et une bordure arrière concave ; elle commence plus ou moins au niveau des insertions postérieures des nageoires pectorales. La seconde dorsale est trois fois plus petite que la première, et est implantée un peu devant la nageoire anale. Il n'y a pas de crête médiane entre les nageoires dorsales. Les longues nageoires pectorales sont larges et légèrement falciformes, devenant étroites et pointues à leur extrémité. La nageoire anale a une marge postérieure fortement entaillée. La queue présente une encoche profonde sur sa surface supérieure, à l'origine de la nageoire caudale. Cette dernière est asymétrique, avec un lobe inférieur bien développé et un lobe supérieur plus long présentant une encoche dans sa bordure postérieure près de son extrémité[1],[2],[3].
La peau est recouverte d'assez grands denticules cutanés, qui deviennent plus serrées et se chevauchent plus avec l'âge. Chaque écaille porte entre trois et cinq arêtes horizontales qui se terminent par cinq dents[1]. Ce requin est gris dessus et blanc dessous, avec une bande pâle sur les flancs. La deuxième nageoire dorsale et le lobe inférieur de la nageoire caudale s'assombrissent à leur extrémité, en particulier chez les jeunes[2]. Un individu albinos capturé dans le Queensland en 1987 constitue le premier exemple connu d'albinisme pour un requin de la famille des Carcharhinidae[4]. Un Requin balestrine adulte mesure généralement entre 1,9 et 2,5 m de long, tandis que les plus grands individus atteignent 2,8 m de long[1].
Le Requin balestrine se distingue du Requin bouledogue (C. leucas) par le nombre de vertèbres précaudales (placées avant la nageoire caudale) : on en compte entre 89 et 95 chez C. amboinensis et entre 101 et 123 chez C. leucas. Du point de vue de la morphologie externe, il a une plus grande différence de taille entre ses nageoires dorsales : le rapport entre la première et la deuxième est supérieur à 3 pour 1 alors qu'il est inférieur à 3 pour 1 chez C. leucas, et l'encoche de la bordure de sa nageoire anale forme un angle aigu, alors que c'est un angle droit chez C. leucas. Sa nageoire caudale est plus verticale que chez le Requin bouledogue, et trois à quatre de ses fentes branchiales sont situées au-dessus de la nageoire pectorale, quand chez le Requin bouledogue on trouve deux branchies au-dessus de la pectorale et les trois autres plus en amont de la tête[5]. Le Requin balestrine a aussi généralement moins de rangées de dents au niveau de sa mâchoire inférieure (entre 10 et 12 de chaque côté contre de 12 ou 13 chez C. leucas)[1],[2].
Le Requin balestrine est un animal essentiellement solitaire, bien que l'on peut parfois observer plusieurs individus au même endroit[6]. Dans le canal du Mozambique, il est présent en plus grand nombre que le Requin bouledogue sur toute la côte est, alors que ce dernier est majoritaire sur la côte ouest, ce qui laisse à penser que ces deux espèces similaires suivent le principe d'exclusion réciproque[2].
Bien que le Requin balestrine peut capturer ses proies à n'importe quel niveau de la colonne d'eau, il préfère chasser à proximité du fond de la mer[6]. C'est un superprédateur qui se nourrit principalement de poissons téléostéens comme les Sciaenidae, les Pleuronectiformes et les Trichiuridae, et dans une moindre mesure de poissons cartilagineux, de céphalopodes et de décapodes. Il a également été observé se nourrissant de gastéropodes, de serpents de mer, de dauphins et de carcasses de baleines[2],[7]. Les autres requins et les raies sont plus communs dans le régime alimentaire des Requins balestrines d'Afrique du Sud que chez ceux des autres régions : les espèces consommées appartiennent aux Carcharhinidae, aux roussettes, aux Squatiniformes, aux Rhinobatidae, aux Myliobatiformes et aux Myliobatidae[6].
Le Requin balestrine est vivipare. Comme les autres Carcharhinidae, après que l'embryon en développement a épuisé son vitellus, il est nourri via le placenta de sa mère, auquel il est raccordé par le sac vitellin vide[2]. Les femelles matures ont un seul ovaire fonctionnel et deux utérus. Le fonctionnement exact de la reproduction varie selon les régions : au large de l'Afrique du Sud, la période de gestation dure environ douze mois, et l'accouplement et la mise bas ont lieu à la fin de l'été. Les portées comportent de trois à sept petits (en moyenne cinq) et les nouveau-nés mesurent de 75 à 79 cm de long[8],[6]. Au large du nord de l'Australie, la période de gestation dure neuf mois, et les portées naissent de novembre à décembre. Elles comprennent six à treize petits (en moyenne neuf) et les nouveau-nés mesurent entre 59 et 66 cm de long[9].
Les jeunes requins peuvent être trouvés dans les environnements côtiers peu profonds comme les baies jusqu'à au moins trois ans, ce qui suggère que cette espèce utilise ces habitats protégés le temps que les requins atteignent leur taille adulte[10]. Au fur et à mesure que les requins grandissent, ils s'aventurent plus loin au large dans les eaux profondes, et ce de plus en plus souvent, jusqu'à ce qu'ils finissent par se disperser[11],[12]. Il s'agit d'une espèce à croissance lente. Les mâles grandissent plus rapidement et ont une taille adulte plus petite que les femelles. La maturité sexuelle est atteinte quand les animaux ont atteint environ 2,1 m de long et 12 ans pour les mâles, et 2,2 m de long et 13 ans pour les femelles. La durée de vie maximale est de 26 ans pour les mâles et 30 ans pour les femelles[9],[13].
Les parasites recensés chez le Requin balestrine comprennent la myxozoaire Kudoa carcharhini[14], les copépodes Pandarus smithii et P. cranchii[15] et les cestodes Callitetrarhynchus gracilis[16], Floriceps minacanthus[17], Heteronybelinia australis[18], Otobothrium australe, Otobothrium cysticum[19], ainsi que diverses autres espèces des genres Cathetocephalus[20] et Protogrillotia[16]. Les jeunes Requins balestrines peuvent être la proie des grands requins. La mortalité naturelle des jeunes en baie de Cleveland a été évaluée à plus de 5 % par an, ce taux est comparable à celui des jeunes Requins bouledogue, et est beaucoup plus faible que celui des jeunes Requins bordés (C. limbatus) ou Requins-citron (Negaprion brevirostris)[21].
Bien que largement répandu dans les eaux tropicales et subtropicales de l'Eurasie, l'Afrique et l'Océanie, le Requin balestrine n'est nulle part très commun. Les observations de ce requin sont dispatchées, et l'étendue de son aire de répartition est peut-être faussée par sa confusion avec le Requin bouledogue[8]. Dans l'Atlantique Est, on le trouve au large du Cap-Vert et du Sénégal, et du Nigeria à la Namibie[1]. Il a été identifié une fois en Méditerranée au large de Crotone, en Italie[22]. Il vit le long des côtes continentales autour de l'océan Indien, de l'Est de l'Afrique du Sud à l'Asie du Sud-Est, et au nord de l'Australie, en passant par la péninsule Arabique (y compris Madagascar, les Seychelles et l'île Maurice). On le rencontre également dans l'océan Pacifique, des Philippines jusqu'au sud de la Chine au nord, et jusqu'en Nouvelle-Guinée et les îles de la Micronésie à l'est[1]. Les marquages d'animaux et les études génétiques indiquent que les Requins balestrines, en particulier les jeunes, ne sont pas fortement migrateurs et ont tendance à rester dans une région. La plus longue distance enregistrée couverte par un adulte est de 1 080 km[23],[3].
Le Requin balestrine vit dans les eaux côtières jusqu'à une profondeur de 150 m, préférant les environnements avec des sédiments fins et une eau trouble. Il entre parfois dans les estuaires, mais contrairement au Requin bouledogue, il ne remonte pas les rivières et évite les eaux saumâtres[1],[6]. Les mouvements des jeunes Requins balestrines et leur utilisation de l'habitat ont été largement étudiés à Cleveland Bay, dans le nord du Queensland. Les jeunes requins vivent dans la baie toute l'année, en restant principalement dans la partie orientale où l'entrée de trois rivières produit des courants forts et où la turbidité est élevée. Les domaines vitaux individuels sont relativement restreints, avec une moyenne de 30 km2, et s'agrandissent avec l'âge. Les jeunes restent généralement dans des eaux à moins de 40 m de profondeur, et les plus jeunes requins passent le plus clair de leur temps dans les parties les moins profondes de la baie. Ils nagent dans l'estran à marée montante et vont plus au large lorsque la marée descend, certainement pour exploiter les ressources alimentaires des vasières submergées, ou pour éviter la prédation ou la compétition en restant en dehors des eaux plus profondes occupées par les grands requins. On observe également un cycle de déplacement annuel, les jeunes se rapprochant des embouchures de rivières pendant la saison sèche et s'en éloignant pendant la saison des pluies, car celles-ci engendrent un débit plus élevé de l'eau douce dans la baie, et les requins semblent fuir la diminution de la salinité et de la teneur en oxygène dissous qui en découle[11],[24].
Les biologistes allemands Johannes Müller et Jakob Henle ont décrit le Requin balestrine comme Carcharias (Prionodon) amboinensis dans leur Systematische Beschreibung der Plagiostomen paru en 1839. Plus tard, d'autres auteurs le réaffectent dans le genre Carcharhinus. Le spécimen type est une femelle pleine de 74 cm de long capturée à l'Ambon en Indonésie, île qui a d'ailleurs donné le nom spécifique de l'espèce : amboin(e) pour l'île d'Ambon, parfois orthographiée Amboine, et le suffixe latin -ensis, « qui vit dans, qui habite »[25],[2]. Plusieurs synonymes sont connus pour cette espèce, dont Triaenodon obtusus, qui était décrit par Francis Day à partir d'un fœtus presque naissant, ou Carcharias brachyrhynchos décrit par Bleeker en 1859[2].
Comme le Requin balestrine ressemble fortement au Requin bouledogue (C. leucas), les études phylogénétiques basées sur la morphologie de ces deux espèces ont conclu qu'ils étaient étroitement apparentés[26],[27]. Ce classement, pas plus que ceux qui l'ont précédé, n'est pas soutenu par la recherche phylogénétique moléculaire, qui n'a pas à ce jour réussi à trouver un lien évolutif entre ce requin et les autres espèces de Carcharhinus[28],[29].
L'analyse génétique des Requins balestrines du nord de l'Australie suggèrent que l'évolution de cette espèce a été affectée par les modifications du littoral durant le Pléistocène (il y a entre 2,6 millions et 12 000 ans). La diversité observée au niveau de son ADN mitochondrial est compatible avec des populations qui ont été plusieurs fois séparées puis réunies, des barrières géographiques qui sont alternativement apparues ou disparues au fil du temps. La plus récente de ces barrières était un pont de terre qui traversait le détroit de Torres, qui s'est rouvert il y a seulement 6 000 ans. Par conséquent, on observe une variabilité génétique importante entre les requins vivant au large de l'Australie-Occidentale et du Territoire du Nord et ceux au large du Queensland[23].
Le Requin balestrine est grand et formidablement denté, et il est donc considéré comme dangereux pour l'Homme, même s'il n'a pas été impliqué dans des attaques. Cette espèce est rarement capturée dans les palangres et autres filets, auquel cas elle est utilisée pour sa chair et ses ailerons[3]. Cependant, sa chair peut provoquer la ciguatera. En novembre 1993, quelque 500 personnes à Manakara, à Madagascar ont été empoisonnées, dont 98 en sont mortes, après avoir mangé de la chair de Requin balestrine. Il s'agissait de la première intoxication alimentaire de masse par ciguatera causée par un requin, ainsi que la première causant un taux de mortalité important[30]. L'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) a inscrit le Requin balestrine comme présentant des « données insuffisantes », tout en notant que sa rareté peut le rendre vulnérable à la surpêche[8]. À KwaZulu-Natal, en Afrique du Sud, un petit nombre de requins balestrines sont pris dans des filets à requins mis en place pour protéger les plages. Le taux de capture et la taille moyenne des requins capturés ont diminué entre 1978 et 1998, ce qui fait craindre que la population locale peut être en déclin. Ainsi, l'UICN a classé localement l'espèce « quasi-menacée » dans le sud-ouest de l'océan Indien[31]
Carcharhinus amboinensis
Le Requin balestrine (Carcharhinus amboinensis) est une espèce peu courante de requins tropicaux de la famille des Carcharhinidae, que l'on trouve dans les eaux chaudes de l'est de l'océan Atlantique et de l'ouest des océans Indien et Pacifique. Il préfère les eaux troubles et peu profondes, avec un fond sableux. Avec son corps trapu et gris, ses petits yeux et son museau court et émoussé, le Requin balestrine ressemble beaucoup au Requin bouledogue (C. leucas), mieux connu, avec lequel il est souvent confondu. Les deux espèces diffèrent quant au nombre de leurs vertèbres, à la taille relative de leurs nageoires dorsales et à quelques autres traits plus difficilement perceptibles. Ce requin atteint généralement une longueur comprise entre 1,9 et 2,5 m.
Le Requin balestrine est un superprédateur qui chasse bas dans la colonne d'eau. Il a une alimentation variée, composée principalement de poissons osseux et cartilagineux, mais aussi de crustacés, de mollusques, de serpents de mer et de cétacés. Cette espèce est vivipare, les embryons se développent dans le ventre de leur mère, reliés au placenta, et naissent formés. Trois à treize petits naissent après une gestation de neuf à douze mois. Les jeunes requins passent les premières années de leur vie dans des habitats côtiers abrités comme les baies, où leurs déplacements varient suivant les marées et les saisons. La grande taille et la forte dentition du Requin balestrine le rendent dangereux, même si aucune attaque sur l'Homme n'a été recensée. Il est quelquefois attrapé par des pêcheurs, qui commercialisent sa chair et ses ailerons, ou encore, dans les filets utilisés pour protéger les plages. En 2012, l'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) manquait encore de données suffisamment précises pour évaluer le statut de conservation de cette espèce.
Mongiwa atau mangiwang (Carcharhinus amboinensis J.P. Mueller & Henle) adalah jenis hiu karang (Carcharinus) yang berukuran agak kecil dan di Indonesia dapat ditemui terutama di perairan Maluku sampai Papua. Di perairan dunia, hiu ini ditemukan di daerah tropis dan subtropis.
Panjangnya mencapai 2,8 m.
Mongiwa atau mangiwang (Carcharhinus amboinensis J.P. Mueller & Henle) adalah jenis hiu karang (Carcharinus) yang berukuran agak kecil dan di Indonesia dapat ditemui terutama di perairan Maluku sampai Papua. Di perairan dunia, hiu ini ditemukan di daerah tropis dan subtropis.
Panjangnya mencapai 2,8 m.
Carcharhinus amboinensis (Müller & Henle, 1839) è una specie di squalo del genere Carcharhinus e della famiglia Carcharhinidae.
Vivono nell'Atlantico orientale in Nigeria e nell'area Indopacifica occidentale presso il Golfo di Aden, il Sudafrica, il Madagascar, il Pakistan, lo Sri Lanka, l'Indonesia, la Papua Nuova Guinea[1] e l'Australia. Anche nel Mar Mediterraneo sono stati avvistati alcuni esemplari (spesso comunque viene confuso con il Carcharhinus leucas e con il Glyphis gangeticus, anche se esistono dei modi per distinguere le tre specie).
Vivono sino a profondità di circa 150 metri[2]. Questi squali comunque prediligono le acque costiere e poco profonde al di sopra delle piattaforme continentali ed insulari, nei pressi della linea del surf ed a volte anche vicino alle spiagge[3]. Si possono incontrare in presenza di baie poco profonde ed estuari, nonché in mare aperto, ma non sono in grado di risalire i fiumi[2]. Come già accennato prediligono le acque superficiali, ma li troviamo lungo l'intera colonna dell'acqua[1].
La lunghezza massima è di circa 280 cm[4]. Uno squalo massiccio con una testa tozza ed un muso largo e spuntato, piccoli occhi e una grande dente triangolare superiore a forma di sega. La prima pinna dorsale è alta e ben eretta, ed è circa 3.2 volte più grande della seconda dorsale. Tra le due non vi sono creste[5]. Il colore è grigiastro, tranne sul ventre dove è bianco. Le punte delle pinne sono scure[5].
Si nutrono principalmente di pesci ossei pelagici e di superficie, di piccoli squali e razze, calamari, gamberi, polpi, seppie, aragoste, gastropodi e carcasse di mammiferi marini[2][5].
La specie è potenzialmente pericolosa per l'uomo, anche se per il momento non sono stati registrati episodi di aggressione[2]. La carne viene consumata fresca o essiccata e salata dall'uomo[2].
Carcharhinus amboinensis (Müller & Henle, 1839) è una specie di squalo del genere Carcharhinus e della famiglia Carcharhinidae.
De varkensooghaai[3] (Carcharhinus amboinensis) is een haai uit de familie van de requiemhaaien.[4][5]
De varkensooghaai komt voor in het oosten van de Atlantische Oceaan bij Nigeria,[5] het westen van de Grote Oceaan en de Indische Oceaan (Golf van Aden,[5][6][7] Zuid-Afrika,[8] Madagaskar,[5] Pakistan,[5] Sri Lanka,[5] Indonesië,[5] Papoea-Nieuw-Guinea[9]) en bij Australië.[10]
De varkensooghaai (Carcharhinus amboinensis) is een haai uit de familie van de requiemhaaien.
Multimedia w Wikimedia Commons Carcharhinus amboinensis – gatunek rekina z rodziny żarłaczowatych (Carcharhinidae). Występuje w tropikalnych wodach wschodniego Oceanu Atlantyckiego, Oceanu Indyjskiego i południowo-zachodniego Oceanu Spokojnego – od Wysp Zielonego Przylądka na zachodzie po Archipelag Tonga na wschodzie. Zamieszkuje płytkie przybrzeżne wody na głębokości do 150 m, wzdłuż górnych półek szelfów kontynentalnych. Korpus tego gatunku jest masywny, krótki szeroki tępo zakończony pysk z U-kształtnym otworem gębowym oraz dużą heterocerkiczną płetwę ogonową z wolnym fałdem skórnym na końcu jej górnego łuku. Zwierzę osiąga maksymalnie 2,8 m długości.
Głównym pożywieniem tego rekina są małe ryby kostnoszkieletowe, rzadziej poluje na głowonogi, skorupiaki i ryby chrzęstnoszkieletowe. Pasożytami C. amboinensis są tasiemce i widłonogi. Podobnie jak inne żarłaczowate jest żyworodny. Samica po trwającej 9-12 miesięcy ciąży rodzi zazwyczaj od 3 do 13 młodych, mierzących około 60-75 cm. Rekin ten poławiany jest przez ludzi dla mięsa, płetw, oleju z wątroby i mączki rybnej, choć brakuje szczegółowych danych na ten temat. Międzynarodowa Unia Ochrony Przyrody (IUCN) nie posiada wystarczających informacji, by określić globalny stan populacji tego gatunku. Subpopulacja z południowo-zachodniego Oceanu Indyjskiego otrzymała status NT.
Rekin ten został opisany w 1841 roku przez dwóch niemieckich przyrodników Johannesa Petera Müllera i Friedricha Gustava Jakoba Henle jako Carcharias (Prionodon) amboinensis. Typowy okazem (holotypem) była samica, złowiona w wodach przybrzeżnych wyspy Amboina (obecnie Ambon, w Archipelagu Moluków należącym do Indonezji), przechowywana w National Natuurhistorisch Museum w holenderskiej Lejdzie[3]. Obecnie uznaje się, że podrodzaj Carcharias (Prionodon) jest synonimem rodzaju Carcharhinus Blainville, 1816, pomimo formalnych niedostatków opisu rodzaju Carcharhinus dokonanego przez Blainville'a[4][5]. Spotykane w literaturze nazwy Carcharhinus ambioensis (Müller & Henle, 1841) oraz Carcharinus amboinensis (Müller & Henle, 1841) zawierają błędy literowe i nie powinny być używane[6].
Nazwa rodzajowa (z greki: κάρχαρος =karcharos – zaostrzony, ῥίς, ῥινός =rhinos – nos) odnosi się do kształtu głowy[6]. Epitet gatunkowy jest eponimem utworzonym od nazwy miejsca złowienia holotypu – wyspy Amboina[3].
W pracy dotyczącej badań filogenetycznych żarłaczowatych na podstawie cech morfologicznych, opublikowanej w 1982 roku, Jack Garrick uznał na podstawie kształtu zębów, stosunków wielkości oraz rozmieszczenia płetw, że C. amboinensis tworzy klad z żarłaczem tępogłowym (C. leucas), siostrzany do kladu tworzonego przez C. melanopterus i C. cautus[7]. W 1988 roku Leonard Compagno opierając się na fenetycznych badaniach potwierdził bliskie pokrewieństwo z C. leucas, lecz uznał te dwa gatunki za siostrzane do rodzajów Glyphis, Lamiopsis i Negaprion[8]. W 2012 roku Tillett i inni za jego najbliższych krewnych uznali C. fitzeroyensis i C. sorrah[9]. Z badań molekularnych, na podstawie czterech loci mitochondrialnych (COI, NADH-2, CytB, 16S RNA) oraz jednego locus jądrowego (Rag-1) wynika, że C. amboinensis nie jest gatunkiem siostrzanym żarłacza tępogłowego i w obrębie rodziny Carcharhinidae należy do osobnego kladu, blisko są z nim natomiast spokrewnione C. brachyurus i C. brevipinna[10].
Carcharhinus amboinensis zamieszkuje tropikalne wody wschodniego Oceanu Atlantyckiego, Oceanu Indyjskiego i południowo-zachodniego Oceanu Spokojnego. W Atlantyku spotyka się go w wodach wokół Wysp Zielonego Przylądka oraz u zachodnich wybrzeży Afryki, od południowych krańców Sahary Zachodniej po Nigerię na północy oraz od Gabonu po północne krańce Namibii na południu. Według pojedynczych doniesień widywany również w Morzu Śródziemnym[11]. Na zachodzie Oceanu Indyjskiego zamieszkuje przybrzeżne obszary od prowincji KwaZulu-Natal (Południowa Afryka) poprzez Półwysep Somalijski po południową Erytreę oraz wody wokół Madagaskaru, Wysp Sokotra, Archipelagu Zanzibar, Archipelagu Czagos, Komorów, Seszeli, Maskarenów i Amirantów[12]. Na północy spotykany w Morzu Czerwonym[13], Zatoce Adeńskiej, Zatoce Omańskiej, na południu Zatoki Perskiej, u wybrzeży Półwyspu Arabskiego[14], Iranu, Pakistanu i południowo-zachodnich Indii oraz wokół Cejlonu, Lakszadiwów, Malediwów, Nikobarów i Andamanów[15]. Rekin ten najpospoliciej występuje na wschodzie, gdzie rozpowszechniony jest w Morzu Andamańskim, Morzu Południowochińskim, w południowym Morzu Wschodniochińskim[16], oraz w indonezyjskich morzach Celebes, Banda, Arafura, Jawajskim, Flores, Timor, Seram i Sulu. U wybrzeży Australii spotykany na całej północy, od Perth na zachodzie po Półwysep Jork na wschodzie i dalej na południe, aż po Sydney[17]. W wodach Oceanu Spokojnego zamieszkuje okolice Wysp Vanuatu, Palau, Salomona, Fidżi, Gilberta, Marshalla, Mikronezji, Tonga, Samoa, Mariany, wybrzeża Nowej Kaledonii i Nowej Gwinei oraz wody Morza Koralowego i Morza Filipińskiego[8].
Podobnie jak inne rekiny z rodzaju Carcharhinus preferuje płytkie przybrzeżne wody szelfów kontynentalnych, o piaszczystym dnie do głębokości 150 m (zwykle 30-80 m)[6]. U wybrzeży zarówno wschodniej jak i zachodniej Afryki C. amboinensis migrują wzdłuż wybrzeży, pokonując niekiedy ponad 1200 km rocznie. Podobna sytuacja ma miejsce u wybrzeży Australii[18]. Osobniki populacji zamieszkujących wody Indonezji i Oceanii, podobnie jak osobniki młodociane, są filopatryczne, zazwyczaj nie zmieniają obszaru, na którym przebywają[19]. Przedstawiciele tego gatunku rekina występują zazwyczaj do 40-50 km od brzegu, choć pojedyncze osobniki spotykane są dużo dalej. Spotykany jest najczęściej w pobliżu dna morskiego. Niekiedy wpływa do estuariów i ujść rzek, podobnie jak żarłacz tępogłowy, choć nie tak często i nie tak daleko jak tamten gatunek[20].
W wodach północnej Australii największy złowiony samiec mierzył 231 cm, podczas gdy największa samica: 242 cm, natomiast największe osobniki złowione u wybrzeży Republiki Południowej Afryki miały 238 (samiec) i 245 (samica) cm długości[21]. Rekordowym okazem była brzemienna samica wyłowiona w 1956 roku przez francuskiego ichtiologa Pierre Fourmanoira w wodach wschodniego Madagaskaru, mierząca 280 cm[22]. C. amboinensis posiada masywny, dobrze zbudowany korpus, przypominający ten u żarłacza tępogłowego. Pysk jest krótki, szeroki i ostro zakończony. Jego U-kształtny otwór gębowy jest wyposażony w kilkanaście rzędów zębów w każdej ze szczęk. Górne zęby w kształcie równobocznych trójkątów o piłkowanych krawędziach i szerokiej, niskiej podstawie, dolne zaś są węższe (lecz w porównaniu do dolnych zębów innych gatunków Carcharhinus stosunkowo szerokie), trójkątne o ostrych, równych krawędziach, gruzełkowatej tylnej powierzchni i szerokiej, masywnej podstawie[23]. Nozdrza rozmieszczone są szeroko nieco poniżej oczu, blisko przedniej krawędzi pyska. Posiadają duże, trójkątne fałdy skórne. Okrągłe małe oczy wyposażone są w półksiężycowate fałdy spojówek (ochraniające migotkę). Nad nimi znajdują się niewielkie, lekko spłaszczone, owalne tryskawki. Rekin ten posiada pięć niedużych, równych szczelin skrzelowych. Piąta para umiejscowiona jest za proksymalną krawędzią płetw piersiowych. Na spodzie pyska widoczne są liczne elektroreceptory, zwane ampułkami Lorenziniego[7].
Szeroka, niska, tępo zakończona pierwsza płetwa grzbietowa przypomina mocno wygięty ku tyłowi sierp. Posiada długą, wolną, dalszą końcówkę. Jej podstawa usadowiona nad tylnymi krawędziami płetw piersiowych. Stosunkowo niska druga płetwa grzbietowa ma romboidalny kształt i wąską podstawę. Umiejscowiona jest przed przednią krawędzią płetwy odbytowej. Pomiędzy płetwami grzbietowymi nie występuje międzygrzbietowy łuk[24][17]. Równe płetwy piersiowe są krótkie, ale za to stosunkowo szerokie, w kształcie trójkątów o prostej dystalnej krawędzi. Płetwy brzuszne są proporcjonalnie duże, ich przednia krawędź wraz z dolną krawędzią tworzy kąt prosty. U samca z części płetw brzusznych wykształcił się narząd kopulacyjny zwany pterygopodium. Płetwa odbytowa jest mała, posiada głębokie, ostre wygięcie i mocno wygiętą ku tyłowi dolną końcówkę. Na końcu ogona mieści się długa, heterocerkiczna, asymetryczna płetwa ogonowa. Jej dolny łuk jest kilkukrotnie krótszy od górnego, osiągającego niekiedy prawie metr długości, na którego końcu mieści się szeroki, wydłużony fałd skórny poprzedzony wyraźnym, sierpowatym wcięciem[7]. Skórę pokrywają romboidalne, połyskujące łuski plakoidalne[15]. Grzbiet rekina cechuje się jasnoszarą, błękitną lub jasnobrązową barwą. Spód oraz boki są jaśniejsze, najczęściej barwy śnieżnobiałej. Na krawędziach płetw piersiowych oraz płetwy ogonowej widoczne niekiedy ciemniejsze zabarwienia[8].
C. amboinensis zamieszkujące wybrzeża wschodniej Afryki żywią się głównie żyjącymi przy dnie rybami kostnoszkieletowymi, stanowiącymi 62% ich diety, i chrzęstnoszkieletowymi (w szczególności rajowatymi) oraz skorupiakami (krewetkami, krabami, homarami i równonogami), głowonogami (kałamarnicami i ośmiornicami) i ślimakami tyłoskrzelnymi[25]. U wybrzeży Australii dieta tego rekina jest podobna, choć mniej zróżnicowana[26]. Wśród pasożytów tego gatunku wyróżniono między innymi tasiemce (Callitetrarhynchus gracilis, Heteronybelinia australis[27], Floriceps minacanthus[28] i Protogrillotia zerbiae[29]) i widłonogi (Kroyeria procerobscena i Paralebion elongatus[30]). W pozbyciu się parazytów zewnętrznych pomagają rekinowi ryby z rodzajów Labroides i Caranx[28]. Na dorosłe osobniki nie poluje żaden naturalny drapieżnik z uwagi na spore rozmiary tych ryb[6]. Młode czasami padają ofiarą większego żarłacza tępogłowego[26].
Podobnie jak inne żarłaczowate, jest żyworodny[31]. Samce dojrzewają płciowo przy długości 2,1 m, samice zaś po osiągnięciu 215-220 cm[2]. Zarówno na wschodzie, jak i zachodzie Oceanu Indyjskiego kopulacja następuje w styczniu lub lutym[32]. W wodach Oceanii do zapłodnienia dochodzi w maju, a we wschodnim Atlantyku od października do listopada. W tym okresie pobudzone samce uporczywie próbują doprowadzić do kopulacji, często w sposób agresywny, gryząc samicę w okolice płetwy grzbietowej. Jest to typowe zachowanie dla żarłaczowatych. Kopulacja odbywa się za pomocą pterygopodium, narządu wykształconego z dystalnych fragmentów płetw brzusznych u samców. Długość ciąży zależy od położenia geograficznego, dla populacji australijskich wynosi 9 miesięcy[26], dla południowoafrykańskich i pozostałych 11-12[33]. Embriony w ciele matki zużywają zapasy żółtka z pęcherzyka żółtkowego, który później łączy się z ścianą macicy tworząc tzw. łożysko żółciowe, dzięki któremu dostarczane jest pożywianie z organizmu matki[8]. Młode rodzą się od października do grudnia, z wyjątkiem obszarów Oceanii, gdzie poród następuje w od kwietnia do maja. Samica wydaje na świat od 3 do 13 (u wybrzeży RPA zwykle 5[33], w Australii najczęściej 9[26]) potomków, mierzących około 60-75 cm. Bez względu na pochodzenie geograficzne liczba młodych zależy od wielkości matki: im większa samica, tym liczniejszy miot[8]. W Australii największy opisany zarodek miał 59 cm, podczas gdy najmniejszy swobodnie pływający osobnik mierzył 66 cm[34]. U wybrzeży Afryki młode rodzą się większe (rekordowo 79 cm)[33]. Każda z pięciu brzemiennych samic wyłowionych w Zatoce Karpentaria w latach 90. XX wieku nosiła miot o stosunkowo równych proporcjach samców do samic[2]. Zwyczaje i preferencje siedliskowe analizowano u osobników młodocianych zasiedlających rejon Cleveland Bay, w stanie Queensland. Okazuje się, że przez pierwsze kilka lat młodociane osobniki pozostają w płytkich (nie głębszych niż 40 m) przybrzeżnych wodach, w pobliżu ujść rzek, w wodach o stosunkowo silnych prądach i dużym zamuleniu – prawdopodobnie dzięki temu są mniej narażone na ataki drapieżników niż w strefie otwartego morza. Osobniki młodociane zajmują stosunkowo niewielkie terytoria (średnio 30 km²), poszerzając je stopniowo wraz z wiekiem, i podczas przypływu penetrują w poszukiwaniu pokarmu strefę pływów. W związku z sezonowymi zmianami zasolenia i koncentracji tlenu, powodowanymi przez zasilające zatokę wody rzek, podczas pory suchej przemieszczają się bliżej ujść rzek, natomiast podczas pory deszczowej oddalają się od nich[20][35]. Samice zachodzą w ciążę regularnie co dwa lata[15].
Rekin ten u wybrzeży północnej Australii poławiany jest nielicznie za pomocą sieci skrzelowych, sieci przydennych i specjalnych linek z haczykami w szczególności dla mięsa i płetw[18]. Brakuje jednak dokładnych danych na ten temat[2]. Niekiedy wykorzystuje się również olej z wątroby oraz pochodną mączkę rybną[36]. Według programu The Northern Pelagic Fish Stock gatunek ten pomiędzy styczniem 1984 a majem 1985 stanowił 0,5% połowów rekinów za pomocą sieci skrzelowych oraz 3,5% w przypadku lin z haczykami[37]. W latach 1978-1990 w sieci chroniące plaże KwaZulu-Natal wpadło 16 rekinów C. amboinensis (0,5% wszystkich rekinów, 0,4 os./km), najwięcej w Richards Bay, gdzie ochronne sieci wprowadzono w 1981 roku[12]. Znajdowany jest niekiedy jako przyłów[26]. Jako konsumenci szczytowi w sieciach pokarmowych są podatne na bioakumulację toksyn, co może powodować zatrucia ludzi spożywających ich mięso. W roku 1993 około 500 ludzi w okolicach Manakara na Madagaskarze uległo zatruciu po spożyciu mięsa C. amboinensis, skażonego toksyną, produkowaną przez morskie bruzdnice. Spośród nich zmarło 98 osób – było to pierwsze tak masowe zatrucie pokarmowe po spożyciu rekina oraz pierwsze z tak wysoką śmiertelnością[38]. Jest uważany za gatunek stanowiący potencjalne zagrożenie dla kąpiących się w morzu, ale nie odnotowano jego ataków na ludzi[8].
Z uwagi na brak wystarczających informacji na temat wielkości populacji oraz wpływu rybołówstwa na liczebność tego gatunku Międzynarodowa Unia Ochrony Przyrody (IUCN) nie potrafi ustalić stopnia zagrożenia (DD)[2]. Subpopulacja z południowo-zachodniego Oceanu Indyjskiego uznana została za bliską zagrożenia (NT)[39].
Carcharhinus amboinensis – gatunek rekina z rodziny żarłaczowatych (Carcharhinidae). Występuje w tropikalnych wodach wschodniego Oceanu Atlantyckiego, Oceanu Indyjskiego i południowo-zachodniego Oceanu Spokojnego – od Wysp Zielonego Przylądka na zachodzie po Archipelag Tonga na wschodzie. Zamieszkuje płytkie przybrzeżne wody na głębokości do 150 m, wzdłuż górnych półek szelfów kontynentalnych. Korpus tego gatunku jest masywny, krótki szeroki tępo zakończony pysk z U-kształtnym otworem gębowym oraz dużą heterocerkiczną płetwę ogonową z wolnym fałdem skórnym na końcu jej górnego łuku. Zwierzę osiąga maksymalnie 2,8 m długości.
Głównym pożywieniem tego rekina są małe ryby kostnoszkieletowe, rzadziej poluje na głowonogi, skorupiaki i ryby chrzęstnoszkieletowe. Pasożytami C. amboinensis są tasiemce i widłonogi. Podobnie jak inne żarłaczowate jest żyworodny. Samica po trwającej 9-12 miesięcy ciąży rodzi zazwyczaj od 3 do 13 młodych, mierzących około 60-75 cm. Rekin ten poławiany jest przez ludzi dla mięsa, płetw, oleju z wątroby i mączki rybnej, choć brakuje szczegółowych danych na ten temat. Międzynarodowa Unia Ochrony Przyrody (IUCN) nie posiada wystarczających informacji, by określić globalny stan populacji tego gatunku. Subpopulacja z południowo-zachodniego Oceanu Indyjskiego otrzymała status NT.
O Carcharhinus amboinensis é uma espécie de tubarão pertencente ao género Carcharhinus e à familia Carcharhinidae. A espécie habita os oceanos índico e pacífico, em profundidades de até 60 metros. Alcançam um comprimento máximo de 280 centímetros, embora um indivíduo de 303 centímetros foi registrado no Omã. Machos atingem a maturidade sexual com entre 195 e 227 centímetros e fêmeas com entre 195 e 224 centímetros.[1][2]
O Carcharhinus amboinensis é uma espécie de tubarão pertencente ao género Carcharhinus e à familia Carcharhinidae. A espécie habita os oceanos índico e pacífico, em profundidades de até 60 metros. Alcançam um comprimento máximo de 280 centímetros, embora um indivíduo de 303 centímetros foi registrado no Omã. Machos atingem a maturidade sexual com entre 195 e 227 centímetros e fêmeas com entre 195 e 224 centímetros.
Carcharhinus amboinensis je žralok z čeľade Carcharhinidae, vyskytujúci sa v tropických vodách medzi 26° severnej šírky a 26° južnej šírky od hladiny do hĺbok 150 metrov.[1]
Dosahuje dĺžky medzi 2 až 2,5 metra s maximálnou veľkosťou 2,8 metra. Je živorodý, samci dosahujú pohlavnú dospelosť pri veľkosti cca 195 cm, samice pri veľkosti medzi 200-225 cm.[2]
Pre svoju veľkosť je tento druh pre človeka potenciálne nebezpečný, ale štatistiky ISAF Floridského múzea neevidovali (k roku 1998)[1] žiadny nevyprovokovaný či vyprovokovaný útok.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Carcharhinus amboinensis
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Carcharhinus amboinensis
Carcharhinus amboinensis je žralok z čeľade Carcharhinidae, vyskytujúci sa v tropických vodách medzi 26° severnej šírky a 26° južnej šírky od hladiny do hĺbok 150 metrov.
Grisögonhaj (Carcharhinus amboinensis) förekommer i tropiska vatten. Den är en massiv haj som kan bli upp emot 2,8 meter. Grisögonhajen håller både till på kontinentalsocklar och på grunda vatten. Den lever av fisk, andra hajar, bläckfisk och kräftdjur. Grisögonhajen är grå med vit mage och dess fenor har mörka spetsar.
Denna hajrelaterade artikel saknar väsentlig information. Du kan hjälpa till genom att tillföra sådan.
Grisögonhaj (Carcharhinus amboinensis) förekommer i tropiska vatten. Den är en massiv haj som kan bli upp emot 2,8 meter. Grisögonhajen håller både till på kontinentalsocklar och på grunda vatten. Den lever av fisk, andra hajar, bläckfisk och kräftdjur. Grisögonhajen är grå med vit mage och dess fenor har mörka spetsar.
Denna hajrelaterade artikel saknar väsentlig information. Du kan hjälpa till genom att tillföra sådan.
Загальна довжина досягає 2,8 м. Має схожість на тупорилу та гангську акулу. Голова велика й щільна. Морда широка, тупо закруглена з мигательною перетинкою. Очі маленькі, круглі, схожі на свинячі. Звідси походить одна з назв цієї акули. Верхні губні борозни слабко помітні. Рот доволі великий. Щелепи дуже потужні, здатні широко розкриватися. За свої щелепи ця акула отримала свою назву. На верхній щелепі 11-13 рядків зубів. Ці зуби великі, трикутної форми з пилковими крайками. На нижній щелепі 10-12 рядків зубів. Вони більш вузькі ніж на верхній щелепі, з широким дугоподібним корінням. У неї 5 пар зябрових щілин середнього розміру. Тулуб масивний та товстий. Осьовий скелет наділений 185–195 хребців. Грудні плавці великі. Має 2 спинних плавця. Передній спинний плавець значно перевершує задній. Черевні та нальний плавець за розміром майже дорівнює задньому спинному плавцю. Хвостовий плавець має більш розвинену верхню лопать з «вимпелом» на кінчику.
Забарвлення спини та боків сіре. Черево має білий колір. На кінчиках плавців присутні слабкопомітні темні плями, що більш помітні у молодих особин. З боків іноді присутня поздовжна бліда біла смуга.
Воліє триматися неподалік від берегової лінії, зони прибою, мілини, невеличких заток, гирл річок під час припливу. Живиться костистими рибами, переважно донними, молодими акулами, скатами, креветками, омарами, кальмарами, восьминогами, каракатицями, равлюками та іншими черевоногими молюсками, іноді падлом.
Статева зрілість у самців настає при розмірі 1,9 м, у самиць — 2,1 м. Це яйцеживородна акула. Вагітність триває близько 11 місяців (в залежності від регіону мешкання). Самиця народжує від 3 до 13 акуленят, зазвичай 5, завдовжки 70-72 см.
М'ясо їстівне, використовується в сушеному, соленому вигляді.
Є потенційно небезпечною для людини. Разом з тим не зафіксовано фактів нападу на людей.
Мешкає між широтами 26° півн. ш. та 26° півд. ш.: від Нігерії (у Гвінейській затоці) до Еритреї (в Червоному морі), інколи потрапляє до Середземного моря. Зустрічається також біля півдня Аравійського півострова, узбережжя Ірану, Пакистану, Індії, Шрі-Ланки, М'янми, Таїланда, Малайзії, Індонезії, Індокитаю, Філіппін, південного Китаю, о. Нова Гвінея, північної та східної Австралії.
Carcharhinus amboinensis là một loài cá mập trong chi Carcharhinus. Loài cá mập này phân bố ở vùng biển ấm gần bờ ở miền đông Đại Tây Dương và miền tây Ấn Độ Dương-Thái Bình Dương. Chúng thích vùng nước thích nông, môi trường tối tăm với đáy mềm, và có xu hướng đi lang thang trong một khu vực khá cục bộ. Với cơ thể đồ sộ màu xám, đôi mắt nhỏ và ngắn, mõm nhọn, chúng trông gần giống như (và thường bị nhầm lẫn với) cá mập bò (C. leucas) được biết đến nhiều hơn. Hai loài khác nhau về số lượng đốt sống, kích thước tương đối của các vây lưng và những đặc điểm tinh tế khác. Loài cá mập này thường đạt đến chiều dài của 1,9-2,5 m. Chúng là một động vật ăn thịt đầu bảng chủ yếu săn mồi ở tầng thấp trong cột nước. Chúng có chế độ ăn đa dạng, bao gồm chủ yếu cá xương và cá sụn và cũng có thể bao gồm cả động vật giáp xác, động vật thân mềm, rắn biển và cá voi.
Carcharhinus amboinensis là một loài cá mập trong chi Carcharhinus. Loài cá mập này phân bố ở vùng biển ấm gần bờ ở miền đông Đại Tây Dương và miền tây Ấn Độ Dương-Thái Bình Dương. Chúng thích vùng nước thích nông, môi trường tối tăm với đáy mềm, và có xu hướng đi lang thang trong một khu vực khá cục bộ. Với cơ thể đồ sộ màu xám, đôi mắt nhỏ và ngắn, mõm nhọn, chúng trông gần giống như (và thường bị nhầm lẫn với) cá mập bò (C. leucas) được biết đến nhiều hơn. Hai loài khác nhau về số lượng đốt sống, kích thước tương đối của các vây lưng và những đặc điểm tinh tế khác. Loài cá mập này thường đạt đến chiều dài của 1,9-2,5 m. Chúng là một động vật ăn thịt đầu bảng chủ yếu săn mồi ở tầng thấp trong cột nước. Chúng có chế độ ăn đa dạng, bao gồm chủ yếu cá xương và cá sụn và cũng có thể bao gồm cả động vật giáp xác, động vật thân mềm, rắn biển và cá voi.
Carcharhinus amboinensis Müller и Henle, 1839
Синонимы
Свиноглазая серая акула[1] (лат. Carcharhinus amboinensis) — хищная рыба из рода Carcharhinus семейства серые акулы (Carcharhinidae). Обитают в тёплых прибрежных водах восточной Атлантики и в западной части Индо-Тихоокеанской области. Предпочитают мелкие мутные воды с мягким дном, имеют обособленный индивидуальный участок обитанияruen. У них массивное тело с коротким притуплённым рылом. Внешне они похожи на более известных тупорылых акул. Эти виды отличаются количеством позвонков, относительными размерами спинных плавников и прочими незначительными характеристиками. Обычно акулы этого вида достигают длины 1,9—2,5 м.
Свиноглазые серые акулы являются сверххищниками, которые охотятся в основном в нижней части водной толщи. Их рацион состоит из костистых и хрящевых рыб, ракообразных, моллюсков, морских змей и китов. Эти акулы размножаются живорождением, эмбрионы получают питание посредством плацентарного соединения. В помёте от 3 до 13 новорожденных, беременность длится 9—12 месяцев. Молодые акулы проводят первые годы своей жизни в защищённых прибрежных бухтах, где их передвижения соответствуют приливно-отливным и сезонным изменениям. Размер и зубы свиноглазых серых акул делают их потенциально опасными для людей, хотя до сих пор не зафиксировано ни одного нападения. Изредка акулы этого вида попадаются в противоакульи сети и в качестве прилова при коммерческом промысле. Мясо используют в пищу.
Немецкие биологи Иоганн Мюллер и Якоб Генле первыми научно описали новый вид как Carcharias (Prionodon) amboinensis в 1839 году[2]. Позднее вид был отнесён к роду серых акул. Голотип представлял собой чучело самки длиной 74 см, пойманной у острова Амбон, Индонезия, по названию которого был дан видовой эпитет[3]. Известно несколько младших синонимов этого вида, среди которых Triaenodon obtusus был описан на основании эмбриона на поздней стадии развития[3].
На основании внешнего сходства Carcharhinus amboinensis и тупорылой акулы предполагалось, что основанные на морфологии филогенетические исследования выявят близкое родство этих видов[4][5]. Однако это предположение не нашло подтверждения в ходе молекулярных филогенетических исследований[6][7].
Генетический анализ акул, обитающих у северного побережья Австралии, дал основание предположить, что на эволюционную историю этого вида оказали повлияли изменения береговой линии, произошедшие в эпоху плейстоцена. Характер многообразия, обнаруженного в митохондриальной ДНК, согласуется с разделением и слиянием популяций географическими барьерами, которые то появлялись, то исчезали. Самым поздним из таких барьеров был сухопутный мост через Торресов пролив, который появился вновь всего 6000 лет назад; в результате образовалось существенное генетическое разделение между акулами, обитающими у берегов Западной Австралии и Северных Территорий, и популяции, живущей в водах Квинсленда[8].
Carcharhinus amboinensis обитают в тропических и субтропических водах восточной Атлантики (Южная Африка), в Индийском океане (Мадагаскар, Индостан, Шри-Ланка, Индонезия) и в западной части Тихого океана (Папуа — Новая Гвинея, Австралия). С точностью их ареал не определён из-за большого сходства с тупорылой акулой. В восточной Атлантике они встречаются у Кабо-Верде и Сенегала, а также от Нигерии до Намибии. Есть единичная запись о присутствии акулы этого вида в Средиземном море у берегов Кротоне, Италия. [9].
Мечение и генетические данные указывают на то, что Carcharhinus amboinensis, особенно молодые особи, практически не совершают миграций и привязаны к определённому индивидуальному участку обитания. Наибольшая зафиксированная дистанция, преодолённая акулой этого вида, составила 1080 км[8][10].
Эти акулы встречаются у берега на глубине до 150 метров, предпочитают мягкий грунт и мутную воду. Иногда они заходят в эстуарии рек, но, в отличие от тупорылых акул, не поднимаются вверх по течению и избегают солоноватых вод[11][12]. Передвижения и характер использования индивидуального участка обитания были исследованы в Кливленд Бэй на северо-востоке Кливленда. Молодые акулы живут здесь круглый год, предпочитая восточную часть бухты, в которую впадают 3 реки, создавая сильное течение и вызывая помутнение воды. Площадь индивидуального участка обитания сравнительно мала и составляет в среднем 30 км², с возрастом она увеличивается. Молодые акулы не опускаются глубже 40 м, а совсем маленькие предпочитают плавать в наиболее мелкой части бухты. Они держатся в зоне прибоя, следуя за повышением и понижением уровня воды с приливом и отливом. Эти перемещения могут быть связаны с возможностью охотиться в затопляемых бассейнах, наполненных илом, или со стремлением, не заплывая на глубину, избежать опасностей и конкуренции со стороны крупных акул. Кроме того, наблюдаются сезонные перемещения: молодые акулы во время засушливого сезона держатся ближе к устьям рек, и удаляются от них в сезон дождей. Вероятно, дожди приносят в бухту большое количество пресной воды, и акулы таким образом прямо или косвенно реагируют на изменение солёности и концентрации растворённого в воде кислорода[13][14].
У Carcharhinus amboinensis массивное, коренастое тело с коротким, широким и притуплённым рылом. Максимальная зарегистрированная длина 2,8 метра. Маленькие круглые глаза оснащены мигательной перепонкой. Передние края ноздрей обрамлены кожаными складками. Рот образует широкую арку, по углам расположены заметные борозды. Во рту имеются 11—13 верхних и 10—12 нижних зубных рядов по обе стороны челюстей. Кроме того, на верхнем и нижнем симфизе расположено по единичному ряду мелких зубов. Зубы большие, треугольные, зазубренные, без боковых зубчиков. Нижние зубы слегка уже и поставлены более вертикально. 5 пар жаберных щелей средней длины[11][3][10].
Первый спинной плавник крупный, треугольной формы, с заострённой вершиной и выгнутым задним краем. Его основание начинается на уровне заднего края основания грудных плавников. Высота второго спинного плавника составляет менее 1/3 от высоты первого, его основание начинается перед анальным плавником. Гребень между спинными плавниками отсутствует. Широкие грудные плавники имеют слегка серповидную форму и сужаются к кончикам. Над свободным кончиком анального плавника имеется выемка. На дорсальной поверхности хвостового стебля перед основанием хвостового плавника расположена глубокая ямка. Хвостовой плавник асимметричный, длинная верхняя лопасть хорошо развита, у её верхнего кончика имеется выемка[11][3][10].
Кожа покрыта крупными плакоидными чешуями, плотность расположения которых с возрастом увеличивается. Каждая чешуя несёт 3—5 гребней и оканчивается пятью зубцами[11]. Дорсальная поверхность туловища окрашена в серый цвет, в вентральная — в белый. По бокам имеются блёклые полосы. Кончики второго спинного и нижней лопасти хвостового плавников могут быть более тёмными по сравнению с основным фоном, особенно у молодых акул[3]. В 1987 году у побережья Квинсленда была поймана акула-альбинос, относящаяся к виду Carcharhinus amboinensis, это был первый случай альбинизма в роду серых акул[15]. Взрослые акулы достигают в среднем 1,9—2,5 м в длину. Максимальная зарегистрированная длина составляет 2,8 м[11].
Carcharhinus amboinensis можно отличить от тупорылых акул по количеству позвонков прекаудального отдела позвоночника (89—95 против 101—123). Кроме того, у них спинные плавники у них сильнее отличаются по высоте (соотношение высоты первого и второго спинного плавников у них составляет>3,1:1, а у тупорылых акул <3,1:1); выемка у кончика анального плавника образует у них острый угол, а у тупорылых прямой; как правило, у Carcharhinus amboinensis число зубных рядов нижней челюсти меньше (10—12 против 12—13)[11][3].
Половой зрелости достигают при длине около 2 метров. Обитают в прибрежных водах континентального и островных шельфов, обычно на мелководье ближе к берегу, нередко недалеко от линии прибоя и вдоль пляжей. Иногда заходят в мелководные заливы или устья рек. Ведут преимущественно донный образ жизни.
Живородящие. Размер акулят при рождении — около 70 см[3].
Рацион составляют костистые рыбы, акулы, скаты, кальмары, креветки, осьминоги, омары, брюхоногие моллюски, млекопитающие, а также падаль.
Потенциально опасное для человека животное, но пока случаев нападения акул данного вида на людей не зарегистрировано.
В 1994 году зафиксирован случай массового отравления людей на западе Мадагаскара после употребления в пищу свиноглазых серых акул. Пострадало 500 человек, из которых 98 умерли [16]. Причина отравления - сигуатера.
Свиноглазая серая акула (лат. Carcharhinus amboinensis) — хищная рыба из рода Carcharhinus семейства серые акулы (Carcharhinidae). Обитают в тёплых прибрежных водах восточной Атлантики и в западной части Индо-Тихоокеанской области. Предпочитают мелкие мутные воды с мягким дном, имеют обособленный индивидуальный участок обитанияruen. У них массивное тело с коротким притуплённым рылом. Внешне они похожи на более известных тупорылых акул. Эти виды отличаются количеством позвонков, относительными размерами спинных плавников и прочими незначительными характеристиками. Обычно акулы этого вида достигают длины 1,9—2,5 м.
Свиноглазые серые акулы являются сверххищниками, которые охотятся в основном в нижней части водной толщи. Их рацион состоит из костистых и хрящевых рыб, ракообразных, моллюсков, морских змей и китов. Эти акулы размножаются живорождением, эмбрионы получают питание посредством плацентарного соединения. В помёте от 3 до 13 новорожденных, беременность длится 9—12 месяцев. Молодые акулы проводят первые годы своей жизни в защищённых прибрежных бухтах, где их передвижения соответствуют приливно-отливным и сезонным изменениям. Размер и зубы свиноглазых серых акул делают их потенциально опасными для людей, хотя до сих пор не зафиксировано ни одного нападения. Изредка акулы этого вида попадаются в противоакульи сети и в качестве прилова при коммерческом промысле. Мясо используют в пищу.
保全状況評価[1] DATA DEFICIENT
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 綱 : 軟骨魚綱 Chondrichthyes 目 : メジロザメ目 Carcharhiniformes 科 : メジロザメ科 Carcharhinidae 属 : メジロザメ属 Carcharhinus 種 : タイワンヤジブカ C. amboinensis 学名 Carcharhinus amboinensis
タイワンヤジブカ Carcharhinus amboinensis はメジロザメ属に属するサメの一種。稀種で、東部大西洋とインド太平洋の浅瀬に生息する。濁った水と柔らかい底質を好み、あまり長距離は移動しない。頑丈な体と小さい眼、短い吻を持ち、オオメジロザメと非常によく似ている。この2種は背鰭の大きさの比や臀鰭の形、脊椎骨の数などで区別できる。全長1.9-2.5mになる。
頂点捕食者で、主に硬骨魚や軟骨魚を食べる。胎生で、9-12ヶ月の妊娠期間の後、3-13匹の仔を産む。幼体は湾内などの浅瀬で生活するが、オオメジロザメとは異なり淡水を避ける。人に対して潜在的に危険だと考えられるが、攻撃例はない。肉やフカヒレが利用されるが、肉にはシガテラ毒を持つことがある。IUCNは保全状況を情報不足としている。
1839年のSystematische Beschreibung der Plagiostomen において、ドイツの生物学者ヨハネス・ペーター・ミュラーとヤーコプ・ヘンレによってCarcharias (Prionodon) amboinensis の名で記載された。その後本種はCarcharhinus 属に移された。タイプ標本はインドネシアのアンボン島で捕獲された74cmの雌の剥製で、ここから種小名amboinensis が付けられた[3][4]。いくつかのジュニアシノニムがあり、例えばTriaenodon obtusus は出産直前の胎児を基に記載されたものである[4]。
オオメジロザメとよく似ており、形態系統解析では2種の単系統性は支持された[5][6]。だが、分子系統解析では単系統性は弱くしか支持されず、本種と他のメジロザメ属との関連性は不明瞭なものになっている[7][8]。
オーストラリア北部での遺伝子解析からは、本種の進化は更新世（260万-12,000年前）の海岸線の変化に強く影響を受けていることが示唆された。mtDNAの変化パターンからは、生成と消滅を繰り返す地理的障壁によって、個体群が何度も分断されては結合してきたことが一貫して示されている。最も近い時代まで存在した障壁として、6,000年前まで陸橋だったトレス海峡があり、このために西オーストラリア+ノーザンテリトリーとクイーンズランドの個体間で大きな遺伝的差異が生まれることとなった[9]。
体は非常に頑丈で、吻は短くて幅広く、丸い。眼は小さくて丸く、瞬膜を備える。前鼻弁は中程度の大きさである。口は幅広い弧を描き、口角の唇褶はほとんど目立たない。片側の歯列は、上顎で11-13（通常12）、下顎で10-12（通常11）である。両顎の中央には1列の正中歯列がある。各歯は幅広い三角形で鋸歯を持つ。下顎歯は上顎歯よりわずかに細く、より直立し、鋸歯が細かい。鰓裂は5対で中程度の長さである[2][4][10]。
第一背鰭は大きく三角形で、頂点は尖り、後縁は凹み、胸鰭の後縁あたりから起始する。第二背鰭は第一の1/3以下の高さで、臀鰭の前方から起始する。2基の背鰭間に隆起線はない。胸鰭は長くて幅広く、わずかに鎌型で、先端は細く尖る。臀鰭の後縁は鋭角に切れ込む。尾柄には、尾鰭の基部に深い凹窩がある。尾鰭下葉はよく発達する。上葉は長く、後縁先端には深い欠刻がある[2][4][10]。
皮膚はかなり大きい皮歯に覆われ、年齢と共に密になり重なりが多くなる。各皮歯が3-5本の水平隆起を持ち、後端の5個の突起に繋がる[2]。背面は灰色で腹面は白。体側にはわずかに淡い帯がある。特に幼体では、第二背鰭と尾鰭下葉の先端が黒くなる[4]。1987年にクイーンズランドでアルビノ個体が捕獲されており、これはメジロザメ類のアルビノとして最初に知られたものである[11]。成体は一般的に1.9-2.5mだが、最大で2.8mの個体が知られる[2]。
オオメジロザメとの最も信頼できる識別法は脊椎骨数を数えることで、本種では89–95、オオメジロザメでは101–123である。外部形態では背鰭の大きさの比に差が見られ、本種では第一:第二が3.1:1より大きいが、オオメジロザメではそれより小さい。臀鰭では、本種は切れ込みが鋭角だが、オオメジロザメは直角である。下顎の歯列数では、本種が片側10-12であるのに比べ、オオメジロザメは12-13である[2][4]。
アフリカ大西洋岸とインド太平洋の熱帯・亜熱帯域に広く分布するが、個体数が豊富な場所はない。記録も断片的で、正確な分布域はオオメジロザメとの混同のために曖昧になっている[1]。東部大西洋ではカーボベルデ・セネガル・ナイジェリア・ナミビア[2]。イタリアのクロトーネに面した地中海からも1件の報告がある[12]。インド洋では沿岸に沿った全域で見られ、南アフリカ東部からアラビア半島（マダガスカル・セーシェル・モーリシャスを含む）、東南アジア・オーストラリア北部。太平洋では、北は中国南部・フィリピンから東はニューギニア・ミクロネシアの一部まで分布する[2]。タグと遺伝子による調査から、特に幼体は長距離の回遊を行わず、その地域に留まることが示された。成体での最大の移動距離としては1080kmの記録がある[9][10]。
深度150mまでの沿岸に生息し、細かい堆積物のある濁った水を好む。河口に入ることはあるが、オオメジロザメとは異なり汽水を避け、川を遡ることもない[2][13]。幼体の行動が、クイーンズランド北東のクリーブランド湾において詳しく調査されている。幼体は年間を通じて湾内に留まり、流れ込む3本の川によって強い流れと高い濁度が生み出される湾の東岸で生活する。個体の行動圏は比較的狭く、平均30km2程度で、成長に伴って広くなる。幼体は通常40mより浅い場所に留まり、中でも出生直後の個体は湾の最も浅い場所でほとんどの時間を過ごす。また、満潮時には潮間帯に入り、干潮時には戻る。この動きは、水面下となった干潟で餌を摂るため、または深い場所に生息する大型のサメによる捕食を避けるためだと考えられる。乾季には河口に近づき、雨季には離れるという年間の行動サイクルも見られる。これは、雨季には大量の淡水が河口に流れ込むことによると見られ、直接・間接的な結果として、塩分濃度と溶存酸素の低下を避ける反応となっている[14][15]。
主に単独性であるが、稀に数個体が同じ場所にいることもある[13]。モザンビーク海峡では、海峡の東側ではオオメジロザメより数が多いが、西側では逆であり、競争排除則が働いたと考えられる[4]。寄生虫として粘液胞子虫のKudoa carcharhini [16]・カイアシ類のPandarus smithii ・Pandarus cranchii [17]、条虫のCallitetrarhynchus gracilis [18]・Cathetocephalus 属の一種[19]・Floriceps minacanthus [20]・Heteronybelinia australis [21]・Otobothrium australe ・Otobothrium crenacolle [22]・Protogrillotia 属の一種[18]が記録されている。幼体は大型のサメによる捕食に対して潜在的に脆弱であるが、クリーブランド湾での幼体の死亡率は年間5%を超えないと計測される。これはオオメジロザメと同程度で、カマストガリザメやレモンザメと比べるとかなり低い[23]。
表層でも餌を摂るが、主に海底で摂餌行動を行う傾向にある[13]。頂点捕食者であり、餌は主にニベ科・カレイ目・タチウオなどの硬骨魚で、軟骨魚類・頭足類・十脚類も食べる。腹足類・ウミヘビ・イルカ・クジラの死骸などを食べた記録もある[4][24]。南アフリカでは他の地域と比べて、餌に占める他のサメやエイの比率が顕著に高く、メジロザメ類・カスザメ属・サカタザメ科・アカエイ科・トビエイ科などを食べる[13]。
他のメジロザメ類同様に胎生で、卵黄を使い果たした胚は卵黄嚢を胎盤に転換する[4]。成熟雌は片側の卵巣と両側の子宮が機能する。生活史の詳細は地域により異なり、南アフリカでは妊娠期間は12ヶ月、交尾と出産は晩夏、産仔数は3-7（平均5）、出生時は75-79cmである。[1][13]。オーストラリア北部では、妊娠期間は9ヶ月、出産は11-12月、産仔数は6-13（平均9）、出生時は59-66cmである[25]。
幼体は少なくとも3歳になるまで、湾内のような浅い沿岸域に留まり、このような環境を成育場として用いていることが示唆される[26]。成長すると陸地から離れた深い海域に行くことが増えて行き、最終的には成育場を離れる[14][27]。寿命は長く、成長は遅い。雄は雌より成長が速いが、最終的な大きさは小さい。雄は12歳・2.1m、雌は13歳・2.2mで性成熟する。寿命は最低でも、雄で26年・雌で30年[25][28]。
大型で歯が強いため、人に対して潜在的に危険であると見なされる。だが攻撃の報告はない。延縄や刺し網によって稀に捕獲され、肉やフカヒレが利用される[10]。肉食魚であるため渦鞭毛藻の作るシガテラ毒を肉に生物濃縮していることがある。1993年11月には、マダガスカルのマナカラでおよそ500人が中毒し、98人が死亡した。これはサメによる大規模シガテラ中毒事例として初のもので、大量の死者を出したものとしても初である[29]。IUCNは全体としての保全状況を情報不足としているが、稀種であることから乱獲に弱いであろうことを指摘している[1]。クワズール・ナタール州では、少数の個体がサメ防御網に絡まって死亡している。この捕獲数と平均の大きさは1978年から1998年の間に減少しており、地域個体群の消失が危惧されている。このため、インド洋南西部での保全状況は準絶滅危惧とされている[30]。
.jpg)
|date= (help)CS1 maint: Uses authors parameter
|date= (help)CS1 maint: Uses authors parameter
タイワンヤジブカ Carcharhinus amboinensis はメジロザメ属に属するサメの一種。稀種で、東部大西洋とインド太平洋の浅瀬に生息する。濁った水と柔らかい底質を好み、あまり長距離は移動しない。頑丈な体と小さい眼、短い吻を持ち、オオメジロザメと非常によく似ている。この2種は背鰭の大きさの比や臀鰭の形、脊椎骨の数などで区別できる。全長1.9-2.5mになる。
頂点捕食者で、主に硬骨魚や軟骨魚を食べる。胎生で、9-12ヶ月の妊娠期間の後、3-13匹の仔を産む。幼体は湾内などの浅瀬で生活するが、オオメジロザメとは異なり淡水を避ける。人に対して潜在的に危険だと考えられるが、攻撃例はない。肉やフカヒレが利用されるが、肉にはシガテラ毒を持つことがある。IUCNは保全状況を情報不足としている。
