Like other members of the family Canidae, gray foxes are able to communicate by barking and growling. Males have been observed trying to attract potential mates by raising their hind leg to show off their genitalia. As juveniles, gray foxes commonly play fight. As adults, they use their scent glands to mark territories and food sources.
Communication Channels: tactile ; acoustic ; chemical
Other Communication Modes: pheromones ; scent marks
Perception Channels: visual ; tactile ; acoustic ; chemical
Gray foxes are abundant throughout most areas in the lower two-thirds of North America. They have no special conservation status at this time. Although they are trapped and hunted by humans, there does not appear to be any immediate threat.
US Federal List: no special status
CITES: no special status
State of Michigan List: no special status
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
Gray foxes are considered a problem species by poultry farmers. However, red foxes (Vulpes vulpes) are commonly misidentified as gray foxes, and commonly attack and kill poultry as well. In addition, gray foxes carry zoonotic diseases that could be a potential health threat to humans (e.g., rabies) and domestic dogs (Canis lupus familiaris; e.g., tularemia and canine distemper).
Negative Impacts: injures humans (causes disease in humans , carries human disease); causes or carries domestic animal disease
Gray foxes are hunted and trapped for their pelt. Compared to red fox (Vulpes vulpes), gray fox pelts are less desirable because the hairs are coarser and shorter. Gray foxes may also help control the abundance of certain agricultural pests, including rodents (Rodentia) and rabbits (Leporidae).
Positive Impacts: body parts are source of valuable material; controls pest population
Gray foxes have a small, but important role in our ecosystems. Their feeding habits allow them to influence small rodent (Rodentia) populations by maintaining a steady predator-prey relationship. They serve as a host to many parasitic arthropods, including fleas (Siphonaptera), lice (Phthiraptera), ticks (Ixodida), chiggers (Trombidiformes), and mites (Acari). Gray foxes are also host to a number of internal parasites including nematodes (Nematoda), flukes (Trematoda), tapeworms (Cestoda), and acanthocephalans (acanthocephala)
Commensal/Parasitic Species:
Gray foxes are omnivorous. Although they prey on small vertebrates, fruit and invertebrates also form a substantial part of their diet. Cottontails (Sylvilagus floridanus), mice (Peromyscus), woodrats (Neotoma), and cotton rats (Sigmodon hispidus) form the majority of their winter diet. In the Sonoran Desert, the fruit of the California palm makes up a significant portion of their winter diet. With the onset of spring, fruits become an increasingly important part of their diet, at times making up 70% of its diet. Invertebrates, fruits, nuts, and grains also increase in importance during the spring. Grasshoppers (Orthoptera), beetles (Coleoptera), and butterflies and moths (Lepidoptera) are the preferred invertebrates. When available, gray foxes may also feed on carrion. When gray foxes accumulate an excess amount of food, they cache it by digging a hole with their forepaws and burying it. Immediately afterwards, they mark it with urine or using their scent glands on their paws and tail in an effort to ward off other animals as well as to make it easier to relocate.
Animal Foods: birds; mammals; eggs; carrion ; insects; terrestrial non-insect arthropods
Plant Foods: roots and tubers; seeds, grains, and nuts; fruit
Foraging Behavior: stores or caches food
Primary Diet: carnivore (Eats terrestrial vertebrates, Insectivore , Scavenger ); herbivore (Frugivore , Granivore ); omnivore
Gray foxes are found in the lower half of the Nearctic and northwestern part of the Neotropics. More specifically, their range spans from southern Canada to Venezuela and Columbia, excluding portions of the Great Plains and mountainous regions of northwestern United States and eastern coast of Central America.
Biogeographic Regions: nearctic (Native ); neotropical (Native )
Gray foxes prefer to live in deciduous forests interspersed with brushy, woodland areas. Many populations thrive where woodlands and farmlands meet; however, red foxes (Vulpes vulpes) are known to frequent agricultural areas more than gray foxes. Proximity to water is a key feature of preferred habitat as well. Dens are usually located in hollow trees or logs, in crevices between and under large rocks, and in underground burrows. Dens have also been found in the lower forest canopy, 10 m above the forest floor, in hollow tree trunks and limbs. Gray foxes are the only member of the Canidae family that can climb trees. They are most often found below 3000 m in elevation.
Range elevation: 1000 to 3000 m.
Habitat Regions: temperate ; terrestrial
Terrestrial Biomes: savanna or grassland ; forest ; scrub forest
Lifespan for both captive and wild gray foxes ranges from 6 to 8 years. However, the oldest recorded wild gray fox was 10 years old at time of capture, and the oldest captive gray fox lived to be 12 years old.
Gray foxes generally live for 6 to 8 years. The oldest wild gray fox was 10 years old when captured. The oldest gray fox in captivity lived to be 12 years old.
Range lifespan
Status: wild: 6 to 10 years.
Range lifespan
Status: captivity: 6 to 12 years.
Typical lifespan
Status: wild: 6 to 8 years.
Typical lifespan
Status: captivity: 6 to 8 years.
Fully grown gray foxes display a mix of white, red, black and gray fur. However, new born pups tend to be dark brown. Gray foxes are medium-sized canids with elongated bodies and relatively short legs. They usually weigh between 3 and 5 kg, but can weigh up to 9 kg. Individuals at high elevation are slightly larger than their low elevation counterparts. Males are slightly larger than females, and skeletal measurements show that males have longer pelvises and calcanea, wider scapulae and more robust limb bones. In general, gray foxes can grow up to 1 m in length. Their tail makes up approximately one-third of their total body length and has a distinct black stripe along the dorsal surface and a black tip. The top of the head, back, sides, and rest of the tail are gray with the belly, chest, legs and sides of the face being reddish brown. The cheeks, muzzle and throat are white. Gray foxes have oval-shaped pupils and the area around the eyes has a thin black stripe from the outside corner of the eye to the side of the head. Additionally, a thick black stripe runs from the inside corner of the eye, down the muzzle to the mouth. They are sometimes misidentified as red foxes (Vulpes vulpes); however, red foxes have slit-shaped eyes, larger feet, longer legs, and a leaner body.
Range mass: 2 to 9 kg.
Range length: 800 to 1125 mm.
Average length: 1000 mm.
Other Physical Features: endothermic ; homoiothermic; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: male larger
Gray foxes primary predators include bobcats (Lynx rufus), golden eagles (Aquila chrysaetos), great-horned owls (Bubo virginianus) and coyotes (Canis latrans). In the southern region of the United States, gray fox abundance is highly dependent on coyote abundance. Other than death by natural causes, humans may be responsible for the greatest number of deaths and therefore may be their largest threat. Hunting, trapping and retaliatory killings by livestock ranchers are not uncommon. Unlike red foxes (Vulpes vulpes), which evade predators by using their superior agility, gray foxes escape by hiding under cover (e.g., brush piles). When escaping terrestrial predators, gray foxes can use their retractable claws to climb trees.
Known Predators:
Gray foxes are solitary animals that socialize only during mating season. They are typically monogamous, although in rare cases polygamy and polyandry occur. For a short period of time after parturition, family groups consisting of male, female, and young exist. Male-female pairings form in the fall with breeding occurring in the winter. During October and September, attracting mates become more competitive and males usually display more aggression while retaining and defending mates. Similar to domestic dogs (Canis lupus familiaris), gray foxes have scent glands just inside the anus. Additional scent glands are found on their face and the pads of their feet. Although these glands are primarily used to demarcate territory, they may also be used to attract potential mates.
Mating System: monogamous
Breeding season varies with geographic region, elevation, and habitat quality. Breeding occurs in yearly cycles, beginning in January through late February, continuing into March. In some areas (e.g., Texas), breeding has been observed as early as December. Parturition occurs after about 2 months of gestation, peaking in April, with an average litter size of 3.8 pups, which weigh about 86 g at birth. Pups are typically weaned by 3 to 4 weeks, but may not be completely weaned until 6 weeks. Both genders are sexually mature by 10 months old, soon after dispersal. Annual onset of spermatogenesis occurs earlier and last longer than estrus. If they have been exposed to significant levels of the synthetic estrogen, diethylstilbestrol, females may experience delayed fertilization.
Breeding interval: Gray foxes breed once yearly.
Breeding season: December through March.
Range number of offspring: 1 to 7.
Average number of offspring: 3.8.
Range gestation period: 53 to 63 days.
Average gestation period: 59 days.
Range weaning age: 2 to 6 weeks.
Range time to independence: 10 to 17 months.
Average time to independence: 12 months.
Average age at sexual or reproductive maturity (female): 10 months.
Average age at sexual or reproductive maturity (male): 10 months.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; viviparous
Average birth mass: 95 g.
Average number of offspring: 4.
Average age at sexual or reproductive maturity (male)
Sex: male: 365 days.
Average age at sexual or reproductive maturity (female)
Sex: female: 345 days.
Both genders take care of offspring in gray foxes. Before birth, males do a majority of the hunting, while females look for and prepare a suitable den. Weaning begins around 2 to 3 weeks of age. Pups begin eating solid food around 3 weeks old, which is primarily provided by the father. Parents teach pups how to hunt at around 4 months old. Until then, both parents prey for food separately, and pups practice their hunting skills by pouncing and stalking, which is primarily taught by the father. Pups depend on their parents for defense until about 10 months old, at which point they become sexually mature and disperse.
Parental Investment: precocial ; male parental care ; female parental care ; pre-hatching/birth (Provisioning: Male); pre-weaning/fledging (Provisioning: Male, Female, Protecting: Male, Female); pre-independence (Provisioning: Male, Female, Protecting: Male, Female)
Distribucion General: Desde el sureste de Canadá y Oregon, E.E.U.U., hasta el norte de Colombia y Venezuela. Se localiza desde las tierras bajas hasta los 2.600m.s.n.m..
Pequeño, delgado y con la cola peluda. La parte dorsal es grisácea. Las patas, costados y la línea que va desde el pecho hasta las orejas son de color rojizo hasta café amarillento pálido. El vientre, la garganta y las mejillas son blancos. Las orejas son largas, triangulares y las mantiene erectas. La cola es negra sobre la superficie superior y en el extremo; la mantiene en forma horizontal cuando corre.
La guineu grisa (Urocyon cinereoargenteus) és un mamífer carnívor que s'estén per gran part de la meitat meridional de Nord-amèrica, Centreamèrica i el nord de Sud-amèrica, des del sud del Canadà fins al nord de Veneçuela i Colòmbia.[1] Aquesta espècie i la properament relacionada guineu grisa de les illes Santa Bàrbara (Urocyon littoralis) són els únics membres vivents del gènere Urocyon,[2] considerat un dels cànids vivents més primitius.
Es tracta d'una de les dues espècies actuals agrupades dins del gènere Urocyon, el qual és autòcton de Nord-amèrica. Alguns cànids del gènere Pseudalopex que habiten en el con sud-americà també són anomenades de vegades guineus grises, però no estan emparentats de manera estreta amb aquesta espècie.
La mida és similar a la del coiot, però seria difícil confondre aquests animals entre si. La guineu grisa té el musell més curt i agut, les orelles més desenvolupades i les potes proporcionalment més curtes. La cua és llarga i espessa, molt poblada. El pelatge és gris fosc o platejat al dors, tornant-se vermellós en els flancs i les potes, i blanc al ventre. Una banda de pèl negre creua el cos des del clatell a la punta de la cua, seguint tot el llom de l'animal. Les galtes i la gola són blanques, i s'aprecien dues ratlles fines de pèl negre que parteixen des dels ulls cap enrere.
Les guineus grises habiten en boscos més o menys tancats i són els únics cànids (al costat dels seus propers parents, les guineus illenques) capaços d'enfilar-se als arbres. També se'ls pot veure en zones de matoll espès i, encara que prefereixen llocs poc alterats per la mà de l'home, ocasionalment s'acosten fins a zones de cultiu i nuclis de població. Cacen petits animals com ocells, esquirols i ratolins i complementen la seva dieta amb petits fruits com les baies i amb carronya.
És possible que en temps antics la guineu grisa fos domesticada o semidomesticada pels indis de l'actual Califòrnia i del desert de Sonora, on les seves restes apareixen en diversos jaciments arqueològics. Els humans foren també, probablement, els qui van introduir la guineu grisa a les Illes Santa Bàrbara, davant de les costes de Califòrnia. Allà van donar lloc mitjançant un acusat procés de nanisme insular a la guineu illenca, la guineu grisa de les illes Santa Bàrbara, el cànid més petit de Nord-amèrica.
Les guineus grises són monògames i s'aparellen a principis de la primavera. Uns dos mesos després les femelles pareixen un nombre variable de cries que maduren abans de l'any d'edat. Poden viure uns 8 anys, longevitat comuna en diverses espècies de guineus. No hi ha un autèntic dimorfisme sexual entre mascles i femelles, que només es diferencien per la menor grandària d'aquestes.
L'espècie se sol subdividir en setze subespècies, segons la seva distribució
La guineu grisa (Urocyon cinereoargenteus) és un mamífer carnívor que s'estén per gran part de la meitat meridional de Nord-amèrica, Centreamèrica i el nord de Sud-amèrica, des del sud del Canadà fins al nord de Veneçuela i Colòmbia. Aquesta espècie i la properament relacionada guineu grisa de les illes Santa Bàrbara (Urocyon littoralis) són els únics membres vivents del gènere Urocyon, considerat un dels cànids vivents més primitius.
Es tracta d'una de les dues espècies actuals agrupades dins del gènere Urocyon, el qual és autòcton de Nord-amèrica. Alguns cànids del gènere Pseudalopex que habiten en el con sud-americà també són anomenades de vegades guineus grises, però no estan emparentats de manera estreta amb aquesta espècie.
Liška šedá či liška šedostříbrná (Urocyon cinereoargenteus) je poměrně velká liška z čeledi psovitých (Canidae), která obývá území jižní Kanady, jižní část Spojených států amerických a Střední Ameriky až po Venezuelu. Spolu s liškou ostrovní (Urocyon littoralis) jsou jedinými zástupci rodu Urocyon.
Liška šedá je štíhle stavěná šelma, její tělo (bez ocasu) měří na délku 52–68 cm. Jak už z jejího názvu plyne, většinou je její zabarvení bílo-šedivé, ale často se objevují i jedinci s barvou zlatou. Na první pohled vypadá liška šedá spíše jako pes, až na její dlouhý huňatý ocas, který je pro lišky typický a který bývá zakončený černou barvou. Ten nejčastěji měří mezi 30 až 40 cm. Má krátké uši, výrazné oči a její hmotnost se pohybuje kolem mezi 2 a 7 kg.[2]
Liška šedá je šelma s převážně noční nebo soumračnou aktivitou. Je velice mrštná a umí rychle běhat. Spolu s psíkem mývalovitým je jediným druhem psovitých, který aktivně šplhá po stromech. V případě nebezpečí dokáže velice rychle vylézt do velkých výšek (až 18 metrů)[2], kde se skvěle zamaskuje. V korunách stromů sbírá i potravu (plody). Je to typický všežravec, přednost však dává masité potravě. Tu tvoří větší hlodavci, zajícovci, ptáci, v létě pak ve velké míře hmyz. Velice ráda si pochutná i na ovoci a různých druzích ořechů.[2]
Březost trvá okolo 60 dní a samice rodí nejčastěji 3–6 (maximálně 10) mláďat, která jsou několik prvních týdnů plně odkázána na rodiče. Rodí se slepá a tmavě zbarvená. Doupata si často zřizuje v dutinách stromů, mnohdy vysoko nad zemí.
Dožívá se 4 až 5 let ve volné přírodě a až 14 let v zajetí.[2]
Na mnoha místech výskytu se setkává s liškou obecnou, nad níž většinou dominuje. Liška obecná je nicméně přizpůsobivější vůči lidským aktivitám, tudíž se její areál neustále rozrůstá, na rozdíl od lišky šedé.
Hlavním predátorem je kojot, který v některých oblastech výrazně redukuje liščí populaci.[2]
Nemoci zahrnují vzteklinu a psinku.[2]
Obrázky, zvuky či videa k tématu liška šedá ve Wikimedia Commons
Tento článek není dostatečně ozdrojován a může tedy obsahovat informace, které je třeba ověřit.Liška šedá či liška šedostříbrná (Urocyon cinereoargenteus) je poměrně velká liška z čeledi psovitých (Canidae), která obývá území jižní Kanady, jižní část Spojených států amerických a Střední Ameriky až po Venezuelu. Spolu s liškou ostrovní (Urocyon littoralis) jsou jedinými zástupci rodu Urocyon.
Gråræven eller træræven (Urocyon cinereoargenteus) er et dyr i hundefamilien. Den når en længde på 52-81 cm med en hale på 27-44 cm og vejer 3-7 kg. Gråræven lever i skove i det sydlige Nordamerika, hvor den hopper rundt fra træ til træ og klatrer.
Stub
Der Graufuchs (Urocyon cinereoargenteus) ist neben dem Rotfuchs und dem Kitfuchs die dritte wichtige Fuchsart Nordamerikas. Zur Unterscheidung vom Insel-Graufuchs wird er manchmal auch Festland-Graufuchs genannt.
Graufüchse haben eine charakteristische Fellzeichnung: Ihr Rücken ist grau, Flanken, Hals und Beine sind gelbbraun, und die Unterseite ist weiß. Ein schwarzer Streifen zieht sich über Rücken und Schwanz; auch die Schwanzspitze ist schwarz. Die Kopf-Rumpf-Länge beträgt 65 cm, hinzu kommen 35 cm Schwanz; der Graufuchs wiegt etwa 5 kg. Im Schnitt sind Männchen etwas größer als Weibchen. Zahnformel: 3/3 · 1/1 · 4/4 · 2/3 = 42[1]
Verbreitet ist der Graufuchs vom südlichen Kanada über die USA und Mittelamerika bis nach Kolumbien und Venezuela. Er ist ein Bewohner von Laubwäldern, der das offene Gelände meidet. Aus diesem Grunde ist er im mittleren Westen der USA nur sehr lückenhaft verbreitet.
Als einzige Hunde können Graufüchse (und ihre Verwandten, die Insel-Graufüchse) auf Bäume klettern. Sie werden deshalb in Nordamerika auch tree foxes genannt. Sie steigen auf Bäume, wenn sie von Feinden gejagt werden, aber auch aus eigenem Antrieb, zum Beispiel auf der Nahrungssuche. Graufüchse sind hauptsächlich nachtaktiv. In Gegenden, in denen sie wenig bejagt werden, sind sie auch tagsüber zu sehen. In der Regel beginnen sie schon vor Sonnenuntergang mit der Nahrungssuche.[1] Hauptnahrung sind wohl baumbewohnende Hörnchen, aber auch Mäuse, Kaninchen, Vögel und Insekten und nebenher Beeren, Früchte und andere Pflanzenkost.
Der Graufuchs gräbt keinen eigenen Bau, sondern sucht sich für den Tag Unterschlupf in hohlen Bäumen, Felsspalten oder Murmeltierbauen. Bei Nacht werden sie aktiv. Graufüchse sind wahrscheinlich monogam und bleiben ein Leben lang paarweise zusammen. Im Wurf befinden sich im Schnitt vier Welpen.
(Festlands-)Graufuchs (Urocyon cinereoargenteus)
Insel-Graufuchs (Urocyon littoralis)
Marderhund (Nyctereutes procyonoides)
Löffelhund (Otocyon megalotis)
Südamerika-Klade (Cerdocyonina: Atelocynus, Cerdocyon, Lycalopex, Chrysocyon, Speothos)
Wolfs-Klade (Canina: Schakale, Canis, Cuon, Lycaon)
Die wissenschaftliche Erstbeschreibung des Insel-Graufuchses stammt von Johann Christian von Schreber aus dem Jahr 1775.[3] Schreber beschrieb die Art als zwei Arten, die er Canis cinereo argenteus und Canis virginianus nannte und ordnete sie damit als Hunde in die Gattung Canis ein.[4]
Der Graufuchs bildet heute gemeinsam mit dem Insel-Graufuchs die Gattung Urocyon.[3] Auf der Basis von morphologischen und molekularbiologischen Daten wurden beide gemeinsam als Schwestergruppe der gesamten rezenten Hunde eingeordnet, während sie in klassischen Systematiken in der Regel den Echten Füchsen (Vulpini) zugeordnet werden.[2] Diese Position als Schwestergruppe aller Hunde wurde 2012 bestätigt, wobei eine Abspaltung der Vorfahren der Graufüchse von denen aller anderen Hunde wahrscheinlich vor etwa 16,5 Millionen Jahren stattfand, die Auftrennung in die beiden heute bekannten Arten jedoch erst vor etwa einer Million Jahren.[5]
Zusammen mit der Nominatform werden aktuell 16 Unterarten des Graufuchses unterschieden:[3]
Vom Graufuchs stammt der auf den Kanalinseln von Kalifornien beheimatete Insel-Graufuchs ab. Während der letzten Eiszeit gelangten Graufüchse auf die nördlichen drei Kanalinseln und entwickelten sich dort evolutionär weiter. Insel-Graufüchse sind ein typisches Beispiel für Inselverzwergung – diese Füchse sind nicht wesentlich größer als eine Hauskatze.
Der Graufuchs (Urocyon cinereoargenteus) ist neben dem Rotfuchs und dem Kitfuchs die dritte wichtige Fuchsart Nordamerikas. Zur Unterscheidung vom Insel-Graufuchs wird er manchmal auch Festland-Graufuchs genannt.
The gray tod (Urocyon cinereoargenteus), is a carnivorous mammal o the faimily Canidae rangin throuoot maist o[4] the soothren hauf o North Americae frae soothren Canadae tae the northren pairt o Sooth Americae (Venezuela an Colombie).[1]
_(7-19-08)_canet_rd,_morro_bay,_slo_co,_ca_-1_(2687014473).jpg)
|authors= (help)CS1 maint: uises authors parameter (link) The gray tod (Urocyon cinereoargenteus), is a carnivorous mammal o the faimily Canidae rangin throuoot maist o the soothren hauf o North Americae frae soothren Canadae tae the northren pairt o Sooth Americae (Venezuela an Colombie).
Η γκρίζα αλεπού (Urocyon cinereoargenteus) είναι παμφάγο θηλαστικό της οικογένειας των Κυνιδών, ευρέως εξαπλωμένο σε όλη τη Βόρεια Αμερική και την Κεντρική Αμερική. Το είδος αυτό και ο μοναδικός του ομογενής, η νησιωτική αλεπού (Urocyon littoralis), είναι τα μόνα ζωντανά μέλη του γένους Ουροκύων, το οποίο θεωρείται ότι είναι το βασικότερο των ζωντανών κυνιδών. Αν και κάποτε ήταν η πιο κοινή αλεπού στις ανατολικές Ηνωμένες Πολιτείες, και εξακολουθεί να βρίσκεται εκεί, η ανθρώπινη πρόοδος και η αποδάσωση επέτρεψαν στην κόκκινη αλεπού να γίνει πιο κυρίαρχη. Οι Πολιτείες του Ειρηνικού στις ΗΠΑ εξακολουθούν να έχουν τη γκρίζα αλεπού ως κυρίαρχη. Είναι ο μόνος αμερικανικός κυνίδης που μπορεί να αναρριχηθεί σε δέντρα. Το συγκεκριμένο προσωνύμιο cinereoargenteus σημαίνει «σταχτί ασημί».
Το είδος εμφανίζεται σε όλες τις περισσότερες βραχώδεις, δασωμένες, θαμνόφυτες περιοχές του νότιου ημισφαιρίου της Βόρειας Αμερικής, από το νότιο Καναδά (στη Μανιτόμπα μέσω του νοτιοανατολικού Κεμπέκ)[1] μέχρι και το βόρειο τμήμα της Νότιας Αμερικής (Βενεζουέλα και Κολομβία), εξαιρουμένων των βουνών των βορειοδυτικών Ηνωμένων Πολιτειών.[2][3] Είναι ο μοναδικός κυνίδης του οποίου η φυσική περιοχή εκτείνεται τόσο στη Βόρεια όσο και στη Νότια Αμερική.[4] Σε ορισμένες περιοχές, υπάρχουν υψηλές πληθυσμιακές πυκνότητες κοντά σε θαμνόφυτους γκρεμούς.[5]
Υπάρχουν 16 υποείδη αναγνωρισμένα για την γκρίζα αλεπού.[6]
.jpg)
Η γκρίζα αλεπού (Urocyon cinereoargenteus) είναι παμφάγο θηλαστικό της οικογένειας των Κυνιδών, ευρέως εξαπλωμένο σε όλη τη Βόρεια Αμερική και την Κεντρική Αμερική. Το είδος αυτό και ο μοναδικός του ομογενής, η νησιωτική αλεπού (Urocyon littoralis), είναι τα μόνα ζωντανά μέλη του γένους Ουροκύων, το οποίο θεωρείται ότι είναι το βασικότερο των ζωντανών κυνιδών. Αν και κάποτε ήταν η πιο κοινή αλεπού στις ανατολικές Ηνωμένες Πολιτείες, και εξακολουθεί να βρίσκεται εκεί, η ανθρώπινη πρόοδος και η αποδάσωση επέτρεψαν στην κόκκινη αλεπού να γίνει πιο κυρίαρχη. Οι Πολιτείες του Ειρηνικού στις ΗΠΑ εξακολουθούν να έχουν τη γκρίζα αλεπού ως κυρίαρχη. Είναι ο μόνος αμερικανικός κυνίδης που μπορεί να αναρριχηθεί σε δέντρα. Το συγκεκριμένο προσωνύμιο cinereoargenteus σημαίνει «σταχτί ασημί».
Лудо рывыж (лат. Urocyon cinereoargenteus ) – Йӱдвел да Кечывалвел Америкын пий-влак (Canidae) йамагатын гыч кугу янлык. Капше 65 см, почше 35 см, нелытше 5 кг.
Лудо рывыж (лат. Urocyon cinereoargenteus ) – Йӱдвел да Кечывалвел Америкын пий-влак (Canidae) йамагатын гыч кугу янлык. Капше 65 см, почше 35 см, нелытше 5 кг.
Шэрая лісіца (Urocyon cinereoargenteus) — від сямейства сабачых, якія жывуць на поўначы Канады, па ўсіх тэрыторыях Цэнтральнай Амэрыкі і Паўднёвай Амэрыкі, да Вэнэсуэлы. Дадзены від вельмі падобны да ісьляндзкай лісіцы, зьяўляецца адзіным відам Urocyon і лічыцца самым прымітыўным драпежнікам зь сямейства канідаў (сабак).
Даўжыня цела 48—69 см, даўжыня хвоста 27—44 см; маса дарослых 2—9 кг, вышыня 36 см. Ногі кароткія. Хвост доўгі, пушысты.
— сховішча мультымэдыйных матэрыялаў
Шэрая лісіца (Urocyon cinereoargenteus) — від сямейства сабачых, якія жывуць на поўначы Канады, па ўсіх тэрыторыях Цэнтральнай Амэрыкі і Паўднёвай Амэрыкі, да Вэнэсуэлы. Дадзены від вельмі падобны да ісьляндзкай лісіцы, зьяўляецца адзіным відам Urocyon і лічыцца самым прымітыўным драпежнікам зь сямейства канідаў (сабак).
The gray fox (Urocyon cinereoargenteus), or grey fox, is an omnivorous mammal of the family Canidae, widespread throughout North America and Central America. This species and its only congener, the diminutive island fox (Urocyon littoralis) of the California Channel Islands, are the only living members of the genus Urocyon, which is considered to be genetically basal to all other living canids. Its species name cinereoargenteus means "ashen silver".
It was once the most common fox in the eastern United States, and though still found there, human advancement and deforestation allowed the red fox to become the predominant fox-like canid. Despite this post-colonial competition, the gray fox has been able to thrive in urban and suburban environments, one of the best examples being southern Florida.[2][3] The Pacific States and Great Lakes region still have the gray fox as their prevalent fox.[4][5][6]
The genus Urocyon comes from the Latin 'uro' meaning tail, and 'cyon', meaning dog. The species epithet cinereoargenteus is a combination of 'cinereo' meaning ashen, and 'argenteus' (from argentum), meaning 'silver', referencing the color of the tail.
The gray fox is mainly distinguished from most other canids by its grizzled upper parts, black stripe down its tail and strong neck, ending in a black-tipped tail, while the skull can be easily distinguished from all other North American canids by its widely separated temporal ridges that form a ‘U’-shape. Like other canids, the fox's ears and muzzle are angular and pointed. Its claws tend to be lengthier and curved.
There is little sexual dimorphism, save for the females being slightly smaller than males. The gray fox ranges from 76 to 112.5 cm (29.9 to 44.3 in) in total length. The tail measures 27.5 to 44.3 cm (10.8 to 17.4 in) of that length and its hind feet measure 100 to 150 mm (3.9 to 5.9 in). The gray fox typically weighs 3.6 to 7 kg (7.9 to 15.4 lb), though exceptionally can weigh as much as 9 kg (20 lb).[7][8][9][10] The grey fox is readily distinguished from the red fox by its obvious lack of the "black stockings" that stand out on the red fox. The grey fox has a stripe of black hair that runs along the middle of its tail, and individual guard hairs that are banded with white, gray, and black.[11] The gray fox displays white on the ears, throat, chest, belly, and hind legs.[11] Gray foxes also have black around their eyes, on the lips, and on their noses.[12]
In contrast to all Vulpes and related (Arctic and fennec) foxes, the gray fox has oval (instead of slit-like) pupils.[13](p122) The gray fox also has reddish coloration on parts of its body, including the legs, sides, feet, chest, and back and sides of the head and neck.[10] The stripe on the fox's tail ends in a black tip as well.[14] Their weight can be similar to that of a red fox, but gray foxes appear smaller because their fur isn't as long and they have shorter limbs.[15]
The dental formula of the U. cinereoargenteus is 3.1.4.23.1.4.3 = 42.[11]
The gray fox appeared in North America during the mid-Pliocene (Hemphillian land animal age) epoch 3.6 million years ago (AEO) with the first fossil evidence found at the lower 111 Ranch site, Graham County, Arizona with contemporary mammals like the giant sloth, the elephant-like Cuvieronius, the large-headed llama, and the early small horses of Nannippus and Equus.[16] Faunal remains at two northern California cave sites confirm the presence of the gray fox during the late Pleistocene.[17] Genetic analysis has shown that the gray fox migrated into the northeastern United States post-Pleistocene in association with the Medieval Climate Anomaly warming trend.[18]
Genetic analyses of the fox-like canids confirmed that the gray fox is a distinct genus from the red foxes (Vulpes spp.). The genus Urocyon is considered to be the most basal of the living canids.[19] Genetically, the gray fox often clusters with two other ancient lineages: The east Asian raccoon dog (Nyctereutes procyonoides) and the African bat-eared fox (Otocyon megalotis).[20]
The chromosome number is 66 (diploid) with a fundamental number of 70. The autosomes include 31 pairs of sub-graded subacrocentrics, but one only pair of metacentrics.[21]
Recent mitochondrial genetic studies suggests divergence of North American eastern and western gray foxes in the Irvingtonian mid-Pleistocene into separate sister taxa.[22] The gray fox's dwarf relative, the island fox, is likely descended from mainland gray foxes.[23] These foxes apparently were transported by humans to the islands and from island to island, and are descended from a minimum of 3–4 matrilineal founders.[22]
The species occurs throughout most rocky, wooded, brushy regions of the southern half of North America from southern Canada (Manitoba through southeastern Quebec)[24] to the northern part of South America (Venezuela and Colombia), excluding the mountains of northwestern United States.[25] It is the only canid whose natural range spans both North and South America.[26] In some areas, high population densities exist near brush-covered bluffs.[11]
The gray fox is specifically adapted to climb trees. Its strong, hooked claws allow it to scramble up trees to escape many predators, such as the domestic dog or the coyote,[27] or to reach tree-bound or arboreal food sources. It can climb branchless, vertical trunks to heights of 18 meters and jump from branch to branch.[28] It descends primarily by jumping from branch to branch, or by descending slowly backwards like a domestic cat. The gray fox is primarily nocturnal or crepuscular and makes its den in hollow trees, stumps or appropriated burrows during the day. Such gray fox tree dens may be located 30 ft above the ground.[13](p122) For the most part, they rest on the ground rather than higher up in trees.
Prior to European colonization of North America, the red fox was found primarily in boreal forest and the gray fox in deciduous forest. With the increase in human populations in North America, their habitat selection has adapted: Gray foxes that live near human populations tend to choose areas near hardwood trees, locations used primarily by humans, or roads to utilize as their habitat.
The increase of coyote populations around North America has reduced certain fox populations, so gray foxes have to choose a habitat that will allow them to escape the coyote threat as much as possible, hence the choice of habitat nearer to areas where humans are active. The larger predators of the gray fox, like coyotes and bobcats, tend to avoid human-use areas and paved roads, making this habitat useful for the gray fox. They heavily utilize the edges of forests as a travel corridor, which is used for primary movement from place to place. Their choices do not change based on sex, the season, or the time of day. They also do the majority of their hunting in edges, and use them to escape from predators as well. Gray foxes are thus known as an “edge species”.[29]
Gray foxes often hunt for the same prey as bobcats and coyotes who occupy the same region. To avoid interspecific competition, the gray fox has developed certain behaviors and habits to increase their survival chances. In regions where gray foxes and coyotes hunt for the same food, the gray fox has been observed to give space to the coyote, staying within its own established range for hunting.[30][31] Gray foxes might also avoid their competitors by occupying different habitats than them. In California, gray foxes do this by living in chaparral where their competitors are fewer and the low shrubbery provides them a greater chance to escape from a dangerous encounter.[31] It also has been suggested that gray foxes could be more active at night than during the day to avoid their larger, diurnal competitors.[31]
Still, gray foxes frequently fall victim to bobcats and coyotes. When killed, the carcasses are often unconsumed, suggesting they are victims of intraguild predation.[30] These gray foxes are often killed on or near the boundary of their established range, when they begin to interfere with their competitors.[30] Gray foxes are known as mesopredators because they are mid-tier predators and their prey consists mostly of smaller mammals, while coyotes are known as de facto apex predators due to the removal of other apex predators like wolves in North America.[32][33] This explains the gray fox's tendency to change behavior in response to the coyote threat, as they are essentially lower on the food chain.
The gray fox is assumed to be monogamous, like other foxes. The breeding season of the gray fox varies geographically; in Michigan, the gray fox mates in early March, in Alabama, breeding peaks occur in February. The gestation period lasts approximately 53 days. Litter size ranges from 1–7, with a mean of 3.8 young per female.
The sexual maturity of females is around 10 months of age. Kits begin to hunt with their parents at the age of 3 months. By the time that they are 4 months old, the kits will have developed their permanent dentition and can now easily forage on their own. The family group remains together until the autumn, when the young males reach sexual maturity, then they disperse.[21] In a study of 9 juvenile gray foxes, only the males dispersed up to 84 km (52 mi). The juvenile females stayed within proximity of the den within 3 km (1.9 mi) and always returned.[34] On the other hand, adult gray foxes showed no signs of dispersion for either gender.[35] The gray fox will typically live between six and ten years.[36]
The annual reproductive cycle of males has been described through epididymal smears and become fertile earlier and remain fertile longer than the fertility of females.[21]
Logs, trees, rocks, burrows, or abandoned dwellings serve as suitable den sites. Dens are used at any time during the year but mostly during whelping season. Dens are built in brushy or wooded regions and are better concealed than the dens of the red fox.[11]
The gray fox is an omnivorous, solitary hunter. It frequently preys on the eastern cottontail (Sylvilagus floridanus) in the eastern U.S., though it will readily catch voles, shrews, and birds. In California, the gray fox primarily eats rodents (such as deer mice, woodrats, and cotton rats),[37] followed by lagomorphs, e.g. jackrabbit, brush rabbit, etc.[27] When available, gray foxes may also feed on carrion.[37] In some parts of the Western United States (such as in the Zion National Park in Utah), the gray fox is primarily insectivorous and herbivorous.[13](p124) Fruit is an important component of the diet of the gray fox and they seek whatever fruits are readily available, generally eating more vegetable matter than does the red fox (Vulpes vulpes).[7] Generally, there is an increase in fruits and invertebrates (such as grasshoppers, beetles, butterflies, and moths)[37] within the gray fox's diet in the transition from winter to spring. As nuts, grains, and fruits become more numerous, they are cached by foxes. Typically, they attempt to cover the area with their scent either through their scent glands or urine. This marking serves the dual purpose of allowing them to find the food again later and preventing other animals from taking it.[38]
Since woodrats, cotton rats, and mice make up a large part of the gray fox's diet, they serve as important regulators of small rodent populations.
In addition to their beneficial predation on rodents, gray foxes are also less welcome hosts to some external and internal parasites, which include fleas, lice, nematodes, and tapeworms.[38] In the United States, the most common parasite of the gray fox is a flea (Pulex simulans); however, several new parasitic arthropods were found in populations in central Mexico, and a warming climate may encourage them to migrate north.[39]
Gray foxes are hunted in the U.S. The intensity of the hunting has correlated with the value of their pelts. Between the 1970–1971 and 1975–1976 hunting seasons, the price of gray fox pelts greatly increased and the number of individuals hunted jumped over six-fold from 26,109 to 163,458.[21] It has been recently reported that over 500,000 gray foxes are killed every year for their fur.[40]
There are 16 subspecies recognized for the gray fox.[21]
Parasites of gray fox include trematode Metorchis conjunctus.[41] Other common parasites that were collected on gray foxes in Texas were a variety of tapeworms (Mesocestoides litteratus, Taenia pisiformis, Taenia serialis) and roundworms (Ancylostoma caninum, Ancylostoma braziliense, Haemonchus similis, Spirocerca lupi, Physaloptera rara, Eucoleus aerophilus). T. pisiformis was the most common parasite species and was associated with frequent impacts on health.[42]
{{cite report}}: CS1 maint: multiple names: authors list (link) {{cite web}}: CS1 maint: url-status (link) The gray fox (Urocyon cinereoargenteus), or grey fox, is an omnivorous mammal of the family Canidae, widespread throughout North America and Central America. This species and its only congener, the diminutive island fox (Urocyon littoralis) of the California Channel Islands, are the only living members of the genus Urocyon, which is considered to be genetically basal to all other living canids. Its species name cinereoargenteus means "ashen silver".
It was once the most common fox in the eastern United States, and though still found there, human advancement and deforestation allowed the red fox to become the predominant fox-like canid. Despite this post-colonial competition, the gray fox has been able to thrive in urban and suburban environments, one of the best examples being southern Florida. The Pacific States and Great Lakes region still have the gray fox as their prevalent fox.
El zorro gris (Urocyon cinereoargenteus) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Canidae distribuida por el continente americano, desde el sur de Canadá a Venezuela. Se trata de una de las dos especies actuales agrupadas dentro del género Urocyon, el cual es autóctono de Norteamérica. Algunos cánidos del género Lycalopex que habitan en el cono sur americano también son llamadas a veces zorros grises, pero no están emparentados de forma estrecha con esta especie. Es una zorra pequeña, de color gris rojizo. Habita en distintos ecosistemas, desde tropicales a templados y tiene hábitos trepadores. Se alimenta de pequeños vertebrados, frutos y semillas. No se encuentra en peligro de extinción su especie.
El tamaño es similar al del coyote, pero sería difícil confundir estos animales entre sí. El zorro gris tiene el hocico más corto y agudo, las orejas más desarrolladas y las patas proporcionalmente más cortas. La cola es larga y espesa, muy poblada. El pelaje es gris oscuro o plateado en el dorso, volviéndose rojizo en los flancos y las patas y blanco en el vientre. Una banda de pelo negro cruza el cuerpo desde la nuca a la punta de la cola, siguiendo todo el lomo del animal. Los carrillos y garganta son blancos, y se aprecian dos rayas finas de pelo negro que parten desde los ojos hacia atrás.
Los zorros grises habitan en bosques más o menos cerrados y son los únicos cánidos (junto a sus próximos parientes, los zorros isleños) capaces de trepar a los árboles. También se les puede ver en zonas de matorral espeso y, aunque prefieren lugares poco alterados por la mano del hombre, ocasionalmente se acercan hasta zonas de cultivo y núcleos de población. Cazan pequeños animales como pájaros, ardillas y ratones y complementan su dieta con pequeños frutos como las bayas y carroña.
Es posible que en tiempos antiguos el zorro gris fuera domesticado o semidomesticado por los indios de la actual California y del desierto de Sonora, donde sus restos aparecen en varios yacimientos arqueológicos. Los humanos fueron también, probablemente, quienes introdujeron al zorro gris en las Islas Santa Bárbara, frente a las costas de California. Allí dieron lugar mediante un acusado proceso de enanismo insular al zorro isleño, el cánido más pequeño de América del Norte.
Los zorros grises son monógamos y se aparean a principios de la primavera. Unos dos meses después las hembras paren un número variable de crías que maduran antes del año de edad. Pueden vivir unos 8 años, longevidad común en varias especies de zorros. No existe un auténtico dimorfismo sexual entre machos y hembras, que solo se diferencian por el menor tamaño de estas.
Hay 16 subespecies reconocidas:
El zorro gris (Urocyon cinereoargenteus) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Canidae distribuida por el continente americano, desde el sur de Canadá a Venezuela. Se trata de una de las dos especies actuales agrupadas dentro del género Urocyon, el cual es autóctono de Norteamérica. Algunos cánidos del género Lycalopex que habitan en el cono sur americano también son llamadas a veces zorros grises, pero no están emparentados de forma estrecha con esta especie. Es una zorra pequeña, de color gris rojizo. Habita en distintos ecosistemas, desde tropicales a templados y tiene hábitos trepadores. Se alimenta de pequeños vertebrados, frutos y semillas. No se encuentra en peligro de extinción su especie.
Urocyon cinereoargenteus Urocyon generoko eta Canidae familiako ugaztun haragijale bat da.
Urocyon cinereoargenteus Urocyon generoko eta Canidae familiako ugaztun haragijale bat da.
Harmaakettu eli puukettu (Urocyon cinereoargenteus) on Amerikassa elävä petoeläin. Se on alkukantainen ja sopeutuvainen koiraeläin.[3] Laji on kaikkiruokainen ja syö paljon sekä kasvi- että eläinravintoa ja etsii ravintonsa pääasiassa öisin. Päivänsä harmaaketut viettävät maakoloissa, ontoissa puissa tai kasvillisuuden kätköissä. Ne elävät yleensä pareittain ja muodostavat yhteisen reviirin. Poikueessa on keskimäärin 3–4 pentua, jotka emo synnyttää maa- tai puunkoloon.[4][5] Muista koiraeläimistä poiketen se kiipeilee taitavasti puissa, joista se saa turvaa pedoilta. Se on pienemmän saariharmaaketun ohella toinen nykyään elävä harmaakettujen sukuun kuuluva laji.[6] Harmaakettua metsästetään paljon sen turkin takia.[7]
Harmaaketun ruumiin pituus on 53–81 senttiä ja paino 3–7 kiloa. Ruumiin säkäkorkeus on 30 senttiä, hännän pituus 27–44 senttiä.[4] Koiraat ovat naaraita hieman suurempia.[5] Ruumis on paksu ja pitkä. Jalat ovat koiraeläimeksi lyhyet.[4]
Turkki on selästä, päästä, sivuilta ja tuuhean hännän selkäpuolelta harmaansävyinen. Se ei varsinaisesti ole harmaa, vaan karvojen tyvet ovat valkoiset ja kärjet mustat, mikä antaa harmaan vaikutelman.[4][8] Suurin osa vatsapuolesta, korvien ulkopinta, kaulan sivupuolet, rinta ja hännän alapuoli ovat oranssinpunaiset,[4] jalat punertavanruskeat.[9] Sisemmät osat rinnasta ja vatsasta, alimmat osat jaloista ja käpälistä, kurkku, posket, kuono ja rinnan alaosat ovat valkoiset. Pään kummallakin sivulla kulkee silmien takana ohut musta viiru. Silmien edessä on paksumpi juova, joka ulottuu suuhun asti. Lisäksi selän keskellä kulkee musta juova, joka ulottuu hännänpäähän saakka.[4] Koko ja väritys kuitenkin vaihtelevat levinneisyysalueen eri osissa. Esimerkiksi levinneisyysalueen itä- ja pohjoisosien harmaakettujen turkki on punertava ja tummanharmaa.[10]
Harmaakettu on sopeutunut melko lämpimään ilmastoon, siksi sen turkissa on vain vähän pohjavillaa ja turkki on siten melko karhea.[3] Suojakarvat ovat 5–7 sentin pituisia ja aluskarvat 3–4 sentin pituisia. Karvanvaihto on kerran vuodessa ja kestää kesästä syksyyn.[11] Koska harmaaketun silmät ovat hiukan vinot ja pupillit soikeat, se näyttää hieman kissamaiselta.[3] Harmaakettu muistuttaa punakettua, mutta sen jalat ovat lyhyemmät, häntä pidempi ja ruumis hennompi.[8] Ketulla on kahdeksan nisää, kun taas harmaaketulla niitä on vain kuusi. Tassunjäljet ovat leveämmät ja lyhyemmät.[12] Kallon erottaa helposti Vulpes-suvun ketuista ohimon U:n muotoisesta harjanteesta, joka on molemmin puolin kalloa.[4] Kallo on 11–13 senttiä pitkä.[11] Hammaskartta on 3/3–1/1–4/4–2/3=42, eli lajilla on jokaisessa leuan puoliskossa 3 etuhammasta eli yhteensä 12 etuhammasta, jokaisessa leuanpuoliskossa on yksi kulmahammas eli yhteensä 4 kulmahammasta ja kussakin leuanpuoliskossa on 4 välihammasta eli yhteensä 16 välihammasta. Yläleuan molemmin puolin on 2 poskihammasta ja alaleuan kummassakin puoliskossa on 3 hammasta, eli yhteensä 10 poskihammasta[12]. Muiden koiraeläinten tapaan harmaaketun haju- ja näköaisti ovat hyvät.[5]
Harmaakettua tavataan Kanadan keski- ja itäosien etelärajoilta Kolumbiaan ja Pohjois-Venezuelaan. Yhdysvalloissa sen levinneisyys ulottuu Tyynenmeren rannikolta Atlantille ja Karibianmerelle.[6] Se kuitenkin puuttuu Yhdysvaltain pohjoisosien Kalliovuorilta. Sitä ei myöskään tavata mantereen preerioilta tai lounaisosien puuttomilta aavikoilta.[13] Harmaakettu elää myös Guatemalassa, Belizessä, El Salvadorissa, Hondurasissa, Nicaraguassa, Costa Ricassa ja Länsi-Panamassa. Laji kuitenkin puuttuu Hondurasin, Nicaraguan ja Costa Rican Karibian-puoleiselta valuma-alueelta.[6] Harmaaketun levinneisyyden pohjoisraja oli luultavasti ennen etelämpänä kuin nykyään. Sen leviämistä uusille alueille on auttanut metsäpalojen hallinta ja metsänkasvatus.[6] Pohjois-Amerikassa harmaakettu on palannut 1900-luvun alkupuolelta lähtien alueille, joilta se ehdittiin hävittää, ja myös levinnyt uusille alueille.[14] Sen sijaan Keski-Amerikassa sen levinneisyys on supistunut paljon, kun metsiä on hävitetty asutuksen ja karjan laidunmaiden tieltä.[6] Se eli ennen myös Massachusettsin Martha's Vineyardin saarella, jolta se hävisi 1500-luvulla eurooppalaisten uudisasukkaiden tulon jälkeen.[14] Kanadasta harmaakettu hävisi 1600-luvun alussa, mutta nykyään sitä tavataan Ontariossa, Manitobassa ja Québecissä.[15] Se on Kanadassa uhanalainen, ja koko maan kannan oletetaan käsittävän alle 250 aikuista yksilöä.[12] Harmaakettu on maailmanlaajuisesti elinvoimainen.[1] Kettujen lukumäärän arviointi on vaikeaa, koska ne liikkuvat öisin ja ovat varovaisia.[10] Koko harmaakettukannasta ei olekaan arvioita.[6]
Harmaaketun elinympäristöä ovat Pohjois-Amerikan itäosissa lehtimetsät, eteläiset havumetsät, kalliot[14], vanhat kedot ja pensaikot. Mantereen länsiosissa niitä tapaa usein metsien, peltojen, tiheikköjen ja ranta-alueiden sekaympäristössä ja pensaikoissa. Ne eivät kuitenkaan suosi punaketun tavoin maatalousympäristöä.[5] Niitä tavataan myös Meksikon ja Yhdysvaltain lounaisosien kuivissa pensaikoissa.[10] Keski-Amerikassa niiden elinpaikkoja ovat metsät ja tiheät heinikot. Etelä-Amerikan harmaaketut elävät vuoristometsissä.[6] Ne viihtyvät myös kaupunkien tuntumassa.[13]
Harmaakettu on yöeläin ja viettää valoisan ajan maakolossaan. Se voi käyttää myös puunonkaloa, kallionhalkeamaa tai muiden lajien hylkäämiä pesäkoloja ja kaivaa pesän vain silloin, kun ei löydä mitään muuta lepopaikkaa.[4][16] Pesäkolot ovat yleensä metsäisessä tai pensaikkoisessa paikassa, eivätkä ne ole yhtä näkyviä kuin ketun pesät.[14] Harmaaketut tulevat yöllä ulos saalistamaan. Vaaran uhatessa ne pakenevat pesäkoloon tai puuhun turvaan odottamaan, kunnes vaara on ohi.[4] Turkin väri auttaa myös kätkeytymään pedoilta.[15] Kiipeilyssä auttavat pitkät kynnet ja tasapainottava häntä. Kettu laskeutuu puusta takaperin.[13] Se voi kiivetä jopa 18 metrin korkeuteen oksattomaan puuhun ja hypätä pystyasennossa puusta puuhun.[6] Harmaakettu ei sen sijaan ole kovin nopea juoksija, ja se väsyy nopeasti, mutta voi juosta vähän aikaa jopa 45 kilometrin tuntinopeudella.[10][15]
Harmaaketut muodostavat elinikäisen parisiteen ja perustavat yhteisen reviirin, joskaan ne eivät ole yhtä reviiritietoisia kuin tavallinen kettu.[4] Pariside on kuitenkin löyhempi kuin useimmilla muilla koiraeläimillä, ja myös moniavioisuutta esiintyy.[6][13] Elinalue merkitään ulosteilla ja virtsalla. Harmaaketut levittävät niitä hieman ympäristöään korkeammille paikoille, jotta hajut leviäisivät tuulen mukana. Reviirin koko vaihtelee vuodenaikojen mukaan. Naaraan reviiri on pienimmillään, kun pennut ovat pieniä[13], jolloin se pysyy pesän läheisyydessä. Syksyllä ja talvella sen elinalue on laajempi. Urosten elinalue on suurimmillaan alkukesällä.[7] Reviirin koko vaihtelee alle neliökilometristä lähes 30 neliökilometriin, ja sen kokoon vaikuttaa myös elinympäristön laatu ja ravinnonsaanti.[6]
Harmaaketun haukunta muistuttaa sen verran kojootin haukuntaa, että lajien erottaminen toisistaan äänen perusteella on vaikeaa.[10] Äänivalikoimaan kuuluu myös varoitushaukuntaa, kiekumista ja huutoja. Tervehtiessään ketut naukuvat ja kujertelevat. Ne harrastavat myös yhteissukimista, jolloin nuoret sukivat aikuisia ja päinvastoin.[6]
Harmaaketun ravinto on hyvin monipuolinen. Se on Pohjois-Amerikan ketuista kaikkiruokaisin.[6] Ravinnossa on enemmän kasviksia kuin punaketulla.[5] Syötäväksi kelpaavat pienet nisäkkäät ja linnut, erilaiset kasvit ja satunnaisesti matelijat. Ravinto vaihtelee alueittain ja saatavilla olevan ravinnon mukaan. Jotkin yksilöt voivat syödä erityisen paljon esimerkiksi hyönteisiä, kasveja tai lihaa. Levinneisyysalueen karuissa länsiosissa hyönteisten ja kasvien osuus on suurempi kuin idässä.[4][17]
Saalislajeista tärkein on luultavasti pumpulihäntäkaniini.[5] Talvikuukausina harmaaketun pääravintoa ovat jänikset ja jyrsijät, mutta ravinto monipuolistuu keväällä ja kesällä hyönteisiin, kuten heinäsirkkoihin, lintuihin, hedelmiin, pähkinöihin ja joskus raatoihin. Kettuja houkuttelevat erityisesti peuran raadot[13]. Ne syövät myös rapuja.[9] Viljantähkien, pähkinöiden, hedelmien, erityisesti villien rypäleiden ja kirsikoiden osuus ravinnosta lisääntyy usein syksyisin, jolloin niitä on enemmän saatavilla.[6][18] Kiipeilytaitonsa ansiosta ketut voivat hakea puista munia ja hedelmiä.[19] Yleensä ne kuitenkin sieppaavat saaliin maasta.[10] Kaupunkiympäristössä ne tonkivat syötävää myös komposteista ja tunkioilta.[13] Jos ravintoa on enemmän kuin ketut jaksavat syödä, ne kätkevät sen ja merkitsevät kätköpaikan virtsalla, jotta löytäisivät sen myöhemmin ollessaan nälkäisiä.[15]
Harmaakettujen lisääntymiskausi vaihtelee alueittain. Se alkaa tammi-toukokuussa. Etelässä ne lisääntyvät aiemmin kuin lajitoverit pohjoisessa. Naaras synnyttää maakoloon tai puuhun. Kolopesijöiden määrä kasvaa pohjoiseen mentäessä.[4] Alueilla, joilla harmaakettu ja punakettu elävät rinnakkain, harmaaketut lisääntyvät 2–4 viikkoa aikaisemmin. Kantoaika kestää 51–63 päivää.[5] Poikueessa on 1–7 pentua, keskimäärin 3–4. Vastasyntyneet ovat mustia ja painavat 95 grammaa.[4][5] Ne ovat tuolloin sokeita ja avuttomia, mutta kasvavat nopeasti. Pentujen silmät aukeavat 10 päivän iässä[15].
Pennut jättävät pesäkolon nopeasti, ehkä kirppujen takia, ja hakevat sen jälkeen suojaa kivikoista, pensaikoista ja muista suojaa tarjoavista kätköpaikoista.[9] Pentujen hoito jää pääosin naaraan vastuulle, mutta myös uros voi olla mukana poikasten hoidossa.[6] Emo imettää 84–120 päivää, ja pennut alkavat saalistaa vanhempiensa kanssa 3 kuukauden ikäisinä. Ne saavat aikuisen ketun pysyvän hampaiston 4 kuukauden iässä. Pennut pysyvät vanhempiensa luona syksyyn asti ja lähtevät saavutettuaan sukukypsyyden.[5] Omille teilleen lähteneet nuoret yksilöt voivat vaeltaa jopa yli sadan kilometrin päähän alkuperäisestä elinpaikastaan.[7]
Harmaaketut voivat elää luonnossa 6–10 vuotta, toisten lähteiden mukaan kuitenkin harvoin yli 4–5 vuotta. Vankeudessa ne elävät keskimäärin 13 vuotta ja parhaimmillaan jopa 15 vuotta. Aikuisten harmaakettujen sukupuolijakaumassa ei ole eroa.[5][6] Pentujen kuolleisuus on korkea. Vain puolet pennuista selviää ensimmäisen kesän yli, ja talven jälkeen vain 10 % on enää elossa. Jäljelle jääneistä kuolee vuosittain puolet. Tämän vuoksi vanhojen yksilöiden osuus on hyvin pieni. Esimerkiksi New Yorkin harmaaketuista alle 5 % on yli kolmevuotiaita.[12]
Ihmisen lisäksi harmaakettua saalistavat puuma, maakotka, susi ja ehkä myös kojootti ja punailves.[4] Osassa Texasia on havaittu, että kojoottien hävittäminen lisää harmaakettujen määrää.[9] Harmaaketun on sen sijaan huomattu pienentävän kärppäkantoja (Mustela).[14] Myös kettu näyttää väistävän harmaakettua.[7] Lajia verottavat myös loiset ja taudit. Kettusyyhyä aiheuttava syyhypunkki ei viihdy harmaaketussa, mutta rabies, penikkatauti ja jänisrutto tarttuvat siihen. Harmaaketusta on löydetty 15 kirppulajia, 2 täilajia, 7 punkkilajia, 7 puutiaislajia ja kahden samettipunkkilajin toukkia.[20]
Harmaakettu on alkukantainen koiraeläin ja koiraeläimistä vanhin. Se muistuttaa muiden koiraeläinten kantamuotoja. Sen esi-isiä eli Pohjois-Amerikassa ainakin kuusi miljoonaa vuotta sitten.[3] Se on saariketun ohella säilyttänyt muista koiraeläimistä poiketen kiipeilytaitonsa, koska sen kyynär- ja värttinäluu eivät ole lukkiutuneet yhteen, mikä mahdollistaa kyynärvarren kiertoliikkeen.[21] Urocyon cinereoargenteus -laji ilmaantui noin 1,5 miljoonaa vuotta sitten pleistoseenikaudella ja saattaa polveutua sukupuuttoon kuolleesta Urocyon progressus -lajin harmaaketusta.[22] Nykyharmaaketun pleistoseenikautisia fossiileja on löydetty noin neljästäkymmenestä paikasta.[11]
Lajin kuvasi saksalainen eläintieteilijä Johann Christian Daniel von Schreber vuonna 1775 nimellä Canis cinereo argenteus. Nykyisen tieteellisen nimensä se sai vasta myöhemmin.[2] Harmaaketun lajinimi cinereoargenteus tulee kreikan kielen sanasta "cinereus", joka tarkoittaa "tuhkan väristä". Suvun nimi Urocyon tulee kreikan sanasta "uro", joka tarkoittaa "häntää" ja sanasta "cyon", joka tarkoittaa "koiraa".[4] Harmaaketun tavallisimpia englanninkielisiä nimiä ovat gray fox ja Yhdysvaltain kaakkoisosissa käytetty grey fox. Siitä käytetään myös nimiä tree fox, cat fox ja scrub fox. Tavallisia espanjankielisiä nimiä ovat zorra gris, zorra, zorro, gato de monte ja gato cervan.[12][1][23] Lajin ranskankielinen nimi on renard gris.[24]
Harmaaketusta tunnistetaan nykyään 16 alalajia.[2] Niistä seitsemää tavataan Meksikon pohjoispuolella:[6][25]
Harmaakettu on suosittu riistaeläin, jaturkin takia pyydetään vuosittain noin puoli miljoonaa kettua. Esimerkiksi Wisconsinin harmaaketuista kaadetaan vuosittain puolet. Kannat näyttävät kuitenkin kestävän tämän. Turkki on melko ohut,[7] eikä ole erityisen arvokas.[5] Se on kuitenkin kaunis, eikä siitä muiden kettujen tavoin lähde hajua.[16] Lajin hajurauhasista saadaan gray ambush -hajuainetta, jota käytetään harmaakettujen ja muiden eläinten metsästyksessä houkuttimena.[26] Meksikossa harmaakettuja myydään usein laittomasti lemmikeiksi.[6] Harmaaketuilla on tapana käyttää samoja puita ja teitä toistuvasti, joten ampumisen sijaan metsästäjät virittelevät niille ansoja.[18] Yhdysvaltain kaakkoisosissa kettujahdissa käytetään perinteisesti metsästyskoiria.[6]
Toisinaan harmaaketut aiheuttavat vahinkoa käydessään siipikarjatiloilla, saalistaessaan riistalintuja ja syödessään viljelijöiden satoa. Siksi myös maatalousväestö vainoaa harmaakettuja. Toisaalta niistä on myös hyötyä satoa tuhoavien ja tauteja tartuttavien jyrsijöiden hävittäjinä.[5][15]
Harmaakettu eli puukettu (Urocyon cinereoargenteus) on Amerikassa elävä petoeläin. Se on alkukantainen ja sopeutuvainen koiraeläin. Laji on kaikkiruokainen ja syö paljon sekä kasvi- että eläinravintoa ja etsii ravintonsa pääasiassa öisin. Päivänsä harmaaketut viettävät maakoloissa, ontoissa puissa tai kasvillisuuden kätköissä. Ne elävät yleensä pareittain ja muodostavat yhteisen reviirin. Poikueessa on keskimäärin 3–4 pentua, jotka emo synnyttää maa- tai puunkoloon. Muista koiraeläimistä poiketen se kiipeilee taitavasti puissa, joista se saa turvaa pedoilta. Se on pienemmän saariharmaaketun ohella toinen nykyään elävä harmaakettujen sukuun kuuluva laji. Harmaakettua metsästetään paljon sen turkin takia.
Renard gris, Renard gris américain, Urocyon
Le Renard gris[1] (Urocyon cinereoargenteus), appelé aussi Renard gris américain ou Urocyon[2], est une espèce de canidés appartenant au genre Urocyon.
Il est considéré comme l'espèce la plus basale dans la phylogénie de cette famille. Avec le Chien viverrin (Nyctereutes procyonoides), il est le seul canidé à être capable de grimper aux arbres[3].
Ce renard mesure entre 53 et 81 cm de long. Sa queue mesure 27-44 cm et il pèse entre 3 et 7 kg. Le renard gris d'Amérique a une petite crinière sur le cou, et son dos est marqué d'une bande centrale gris foncé. La nuque est teintée de fauve ; les flancs et les pattes, le menton et le ventre sont blancs ou crème. Suivant les individus, le pelage est moucheté ou rayé de blanc, gris et noir[4].
Le renard gris d'Amérique vit en couple dans les bois. Il saute et grimpe avec l'agilité d'un chat. Nocturne, il mange insectes et petits mammifères, fruits et graines suivant les saisons. Il habite un ancien terrier, le plus souvent le creux d'un arbre, jusqu'à 9 mètres au-dessus du sol ou sous un toit[4].
Le renard gris d'Amérique a une portée moyenne de 4 petits (entre 1 et 10). Chaque renardeau naît les yeux fermés (ils ne s'ouvrent que vers 9 à 12 jours) ; il est recouvert d'une fourrure noire. Dès 4 semaines, il s'aventure hors du terrier sous la garde d'un parent, et commence à prendre des aliments solides 2 semaines plus tard[4].
On trouve ce renard en Amérique du Nord, depuis le sud du Canada, et jusqu'au nord de l'Amérique du Sud (Venezuela et Colombie) dans les forêts tempérées, les forêts tropicales et les zones urbaines.
Renard gris, Renard gris américain, Urocyon
Le Renard gris (Urocyon cinereoargenteus), appelé aussi Renard gris américain ou Urocyon, est une espèce de canidés appartenant au genre Urocyon.
Il est considéré comme l'espèce la plus basale dans la phylogénie de cette famille. Avec le Chien viverrin (Nyctereutes procyonoides), il est le seul canidé à être capable de grimper aux arbres.
O raposo gris (Urocyon cinereoargenteus) é unha especie de mamífero carnívoro da familia dos cánidos distribuída polo continente americano, dende o sur do Canadá até Venezuela. Nalgúns lugares de Hispanoamérica é coñecido como tigrillo, ostoche ou gato de monte, debido ós seus longos bigotes máis propios dun felino que dun cánido. Trátase dunha das dúas especies actuais agrupadas dentro do xénero Urocyon, sendo a outra o raposo gris das illas. Algúns cánidos do género Lycalopex que habitan no cono sur americano tamén son chamados ás veces raposos grises, pero non están emparentados de forma estreita con esta especie.
O tamaño é semellante ó do coiote, mais teñen numerosos diferenzas morfolóxicas. O raposo gris ten o fociño máis curto e agudo, as orellas máis desenvolvidas e as patas proporcionalmente máis curtas. A cola é longa e espesa, moi poboada. A pelaxe é gris escura ou prateada no lombo, volvéndose avermellada nos costados e as patas e branca no ventre. Unha banda de pelo negro cruza o corpo dende a caluga até a punta da cola, seguindo todo o lombo do animal. A gorxa é branca e aprécianse dúas raias finas de pelo negro que parten dende os ollos cara a atrás.
O raposo gris (Urocyon cinereoargenteus) é unha especie de mamífero carnívoro da familia dos cánidos distribuída polo continente americano, dende o sur do Canadá até Venezuela. Nalgúns lugares de Hispanoamérica é coñecido como tigrillo, ostoche ou gato de monte, debido ós seus longos bigotes máis propios dun felino que dun cánido. Trátase dunha das dúas especies actuais agrupadas dentro do xénero Urocyon, sendo a outra o raposo gris das illas. Algúns cánidos do género Lycalopex que habitan no cono sur americano tamén son chamados ás veces raposos grises, pero non están emparentados de forma estreita con esta especie.
Siva lisica (lat. Urocyon cinereoargenteus) je sisavac iz reda mesojeda. Rasprostranjenja je u Sjevernoj Americi od južne Kanade do Venezuele i Kolumbije u Južnoj Americi. Ova vrsta usko je povezana s Otočnom sivom lisicom (Urocyon littoralis), te su ove dvije vrste jedini živi članovi roda Urocyo. Iako se nekad siva lisica često nalazila na istoku, sada je njihov prostor smanjen zbog prisustva ljudi. U pacifičkim državama još uvijek je siva lisica dominantna životinja. Njezin posebni epitet cinereoargenteus znači 'pepeljasto srebro'.
Siva lisica se uglavnom razlikuje od većine drugih pasa svojim prosijedim gornjim dijelovima, jakim vratom, crnim repom i lubanjom. Veličina sive lisice varira od 76 do 112,5 cm u ukupnoj dužini. Rep je dugačak od 27,5 do 44,3 cm , ženka je malo manja od mužjaka. Lisica obično teži od 3,6 do 7 kg ali iznimno može težiti čak 9 kg.[1][2] Lako se može razlikovati od crvene lisice koja ima crne noge, a siva nema.
Siva lisica ima sposobnost za uspon na stabala što od pasa može jedino azijski rakun. Njezine snažne kandže omogućuju joj penjenje na stabla kako bi izbjegla predatore poput domaćeg psa ili kojota. U područjima gdje obitavaju i crvene i sive lisica, siva lisica je dominanta.[3]
Siva lisica je svejed. U istočnom SAD-u, hvata voluharice, rovice i ptice. U Kaliforniji prvenstveno jede glodavce, a tek onda zečeve. U nekim dijelovima zapadnog SAD-a hrani se prvenstveno insektima i biljem. Voće je važan dio prehrane sive lisice, te traži plodove koji su dostupni.
Siva lisica (lat. Urocyon cinereoargenteus) je sisavac iz reda mesojeda. Rasprostranjenja je u Sjevernoj Americi od južne Kanade do Venezuele i Kolumbije u Južnoj Americi. Ova vrsta usko je povezana s Otočnom sivom lisicom (Urocyon littoralis), te su ove dvije vrste jedini živi članovi roda Urocyo. Iako se nekad siva lisica često nalazila na istoku, sada je njihov prostor smanjen zbog prisustva ljudi. U pacifičkim državama još uvijek je siva lisica dominantna životinja. Njezin posebni epitet cinereoargenteus znači 'pepeljasto srebro'.
Siva lisica se uglavnom razlikuje od većine drugih pasa svojim prosijedim gornjim dijelovima, jakim vratom, crnim repom i lubanjom. Veličina sive lisice varira od 76 do 112,5 cm u ukupnoj dužini. Rep je dugačak od 27,5 do 44,3 cm , ženka je malo manja od mužjaka. Lisica obično teži od 3,6 do 7 kg ali iznimno može težiti čak 9 kg. Lako se može razlikovati od crvene lisice koja ima crne noge, a siva nema.
Siva lisica ima sposobnost za uspon na stabala što od pasa može jedino azijski rakun. Njezine snažne kandže omogućuju joj penjenje na stabla kako bi izbjegla predatore poput domaćeg psa ili kojota. U područjima gdje obitavaju i crvene i sive lisica, siva lisica je dominanta.
Siva lisica je svejed. U istočnom SAD-u, hvata voluharice, rovice i ptice. U Kaliforniji prvenstveno jede glodavce, a tek onda zečeve. U nekim dijelovima zapadnog SAD-a hrani se prvenstveno insektima i biljem. Voće je važan dio prehrane sive lisice, te traži plodove koji su dostupni.
Grárefur (fræðiheiti: Urocyon cinereoargenteus) er refur sem finnst í suðurhluta Kanada, stærstum hluta Bandaríkjanna og Mið-Ameríku að Venesúela. Grárefur og hinn náskyldi eyjarefur eru einu tegundirnar í ættkvíslinni Urocyon og taldir vera frumstæðastir núlifandi hunddýra. Grárefurinn lifir í skógum og er eina hunddýrið sem getur klifrað í trjám.
L'urocione comune (Urocyon cinereoargenteus Schreber, 1775) è un urocione indigeno delle zone boscose, rocciose e tropicali del Nordamerica e le regioni montane del Sudamerica settentrionale.
L'urocione comune è un canino di taglia media che differisce dall'urocione isolano dalla sua pelliccia più chiara e grandezza superiore di 25-50%.[1] Da adulto misura 48.3-68.5 cm di lunghezza corporea, con la coda misurando 11-29 cm. Il peso tipico è 1.8-7 kg.[2] La pelliccia è grigia brizzolata sul dorso e i fianchi, con una striscia longitudinale scura lunga la coda, che presenta una punta nera. Sono presenti chiazze scure e bianche sulla faccia, e cannella ruggine sul collo, i fianchi e gli arti. Del bianco è anche presente sulle orecchie, la gola, il torace, l'addome e gli arti posteriori, mentre la borra è solitamente di color camoscio o grigio. La coda è folta, con pelo ispido.[1] C'è almeno una segnalazione di un esemplare albino e di uno privo di peli di guardia.[3]
L'unità sociale normale consiste in una coppia accompagnata dai cuccioli dell'anno, che lasciano i genitori dopo 9-10 mesi di vita. Sebbene i cuccioli cresciuti possano viaggiare oltre 80km dal loro territorio natale, ci sono casi in cui tornano presso i loro luoghi di nascita. La grandezza d'un territorio può variare in areale da 0.8-27.6km², variando con la qualità dell'ambiente e la disponibilità di cibo.[1]
L'urocione raggiunge la maturità sessuale all'età di 10 mesi, ma non tutte le femmine si riproducono al primo anno di vita. L'accoppiamento avviene solitamente dal gennaio al aprile, con una gravidanza di circa 60 giorni. Le cucciolate numerano dai 1-10 piccoli, con una media di quattro. Gli occhi dei cuccioli aprono dopo 10-12 giorni, e cominciano ad accompagnare i genitori durante la caccia a tre mesi d'età. Ambedue i genitori nutrono i piccoli, che raggiungono il peso adulto dopo 210 giorni. Il parto e la cura dei cuccioli avviene in tane scavate o dai genitori o da altri animali. S'intanano anche in alberi cavi a circa nove metri d'altezza.[1]
È fra i canini più onnivori delle americhe, cibandosi principalmente dei conigli silvilaghi e dei roditori durante l'inverno, per poi espandere la sua dieta agli insetti, gli uccelli, i frutti, le noci, e occasionalmente le carogne durante la primavera e l'estate. La consumazione dei frutti e delle noci aumenta durante l'autunno, quando queste fonti di nutrimento sono più abbondanti.[1]
L'urocione comune è spesso vittima del coyote, che lo uccide opportunisticamente e gli limita la popolazione. In California, il numero di urocioni sono soppressi dai coyote, e il numero di urocioni incrementò in Texas quando i coyote erano perseguitati. Nella California meridionale, gli urocioni evitano gli scontri con i coyote vivendo nelle zone di chaparral più fitte. Viene anche predato dalle aquile reali, i puma e le linci rosse.[1] In contrasto, l'urocione sembra essere un fattore determinativo nel sopprimere i numeri di donnole.[3]
L'urocione comune condivide gran parte del suo areale con la volpe rossa. Storicamente, la concorrenza fra le due specie era probabilmente evitata grazie a differenze in preferenze ambientali ed alimentari. Casi recenti di deforestazione ed altre interferenze antropiche hanno aumentato le interazioni fra le due specie.[1]
La specie è ospite di almeno 15 specie di pulci, due specie di pidocchi, nove specie di zecche, due specie di trombiculidi e sette specie di acari. Contrariamente alla volpe rossa, l'urocione è molto resistente alla scabbia, riuscendo a sopravvivere a infestazioni di acari della scabbia che ucciderebbero una volpe. È anche ospite di cinque specie di trematodi, otto specie di cestodi, 17 specie di nematodi, e due specie di acantocefali.[3]
Tra le malattie segnalate ad infettare gli urocioni vi sono la rabbia, il cimurro, l'encefalite di Saint-Louis, tularemia, listeriosi, leptospirosi, istoplasmosi, toxoplasmosi, febbre q, e la malattia di Tyzzer.[3]
L'areale dell'urocione si estende dall'angolo meridionale del Canada centrale ed orientale, Oregon, Nevada, Utah e Colorado fino alla Venezuela e Colombia settentrionale, e dalla costa pacifica degli Stati Uniti fino all'oceano Atlantico e il Mare Caraibico. È assente dalle montagne rocciose e le zone caraibiche del Honduras, Nicaragua, Costa Rica e il Panama occidentale.[1]
Storicamente, l'urocione comune non si trovava spesso nelle Grandi pianure, data la scarsità di rifugi boscosi. La successiva colonizzazione di questa zona è stata facilitata dalle attività antropiche come la soppressione degli incendi e la piantaggine degli alberi. La specie una volta si trovava sull'isola di Martha's Vineyard, ed era precedentemente più comune in America centrale prima della deforestazione per le terre agricole.[1]
Nel Nordamerica orientale, l'urocione comune è spesso associato con foreste di caducifoglie, inframezzate con campi abbandonati e boscaglie. Nel Nordamerica occidentale, si trova in ambienti misti, dagli orti, boscaglie, chaparral e zone riparie. La specie occupa le zone forestali e boscose nell'America centrale e gli ambienti montani forestali nel Sudamerica. Si trova anche nelle zone semi-aride degli Stati Uniti sudoccidentali e del Messico settentrionale, dove abbondano i rifugi. Riesce, apparentemente, a sopravvivere nei margini di certe zone urbane.[1]
L'urocione comune (Urocyon cinereoargenteus Schreber, 1775) è un urocione indigeno delle zone boscose, rocciose e tropicali del Nordamerica e le regioni montane del Sudamerica settentrionale.
Pilkoji lapė, arba medlaipė lapė (lot. Urocyon cinereoargenteus, angl. Gray fox, vok. Graufuchs) – šuninių (Canidae) šeimos žinduolis. Kūnas pilkšvai išmargintas, ant sprando ir nugaros yra nedideli tamsiai pilki karčiai. Kaklas, šonai ir kojos raudono atspalvio, o smakras ir pilvas gelsvai rudi arba balti. Gerai laipioja medžiais, todėl guolį įsirengia medžio drevėje arba sename urve. Atsiveda vidutiniškai 4 jauniklius. Gyvena Šiaurės Amerikoje.
Pilkoji lapė
Pilkoji lapė, arba medlaipė lapė (lot. Urocyon cinereoargenteus, angl. Gray fox, vok. Graufuchs) – šuninių (Canidae) šeimos žinduolis. Kūnas pilkšvai išmargintas, ant sprando ir nugaros yra nedideli tamsiai pilki karčiai. Kaklas, šonai ir kojos raudono atspalvio, o smakras ir pilvas gelsvai rudi arba balti. Gerai laipioja medžiais, todėl guolį įsirengia medžio drevėje arba sename urve. Atsiveda vidutiniškai 4 jauniklius. Gyvena Šiaurės Amerikoje.
Pilkoji lapė
Pelēkā lapsa (Urocyon cinereoargenteus) jeb koku lapsa[1] ir suņu dzimtas (Canidae) plēsējs.
Pelēkā lapsa apdzīvo plašas teritorijas sākot ar Kanādas dienvidiem un beidzot ar Venecuēlas un Kolumbijas ziemeļiem. Tomēr šajā teritorijā ir rajoni, kuros pelēkās lapsas nedzīvo, kā Klinšu kalnos, Karību jūras piekrastē un Panamas rietumos.[2] Pelēkajām lapsām nepatīk iekoptas lauksaimniecības zemes.[3] Tās ir tuvas radinieces mazajām salu lapsām (Urocyon littoralis), kas apdzīvo vairākas salas pie Kalifornijas krastiem.
Pelēkās lapsas ir vienas no vecākajām lapsām, kas ir atrodamas fosilajās paliekās. Izmirušās lapsas Urocyon progressus fosilie kauli ir apmēram 3,5 miljonus gadu veci, daudzi zinātnieki uzskata, ka tā ir pelēkās lapsas (Urocyon cinereoargenteus) priekštece. Pelēkās lapsas vecākie fosilie kauli ir 1,5 miljonus gadu veci. Pleistocēna beigās tā apdzīvoja visu Ziemeļameriku.[4]
Pelēko lapsu var labi atpazīt pēc tās sirmā kažoka, lai gan kājas, pakakle un pavēderes sāni ir rudi brūna, pazode, vēders balti. Lapsai ir spēcīgs kakls un gara, kupla aste, kurai pa virspusi stiepjas melna līnija, kas nobeidzas ar melnu astes galu. Tēviņi ir nedaudz mazāki par mātītēm. Pelēkās lapsas ķermeņa garums ir 80—112 cm, astes garums 27–45 cm, svars 3,6—6,8 kg.[3]
Pelēkās lapsas tāpat kā jenotsuņi var kāpt kokos, tādēļ tās mēdz saukt arī par koku lapsām. To nagi ir asi un līki, tādējādi lapsas var ieķerties koku mizā. Tās mēdz kokos patverties no saviem vajātājiem, kā mājas suņiem un koijotiem, vai tās rāpjas kokos, lai tiktu pie augļiem vai medītu. Kokos lapsas var pārvietoties no zara uz zaru, un lejā tās rāpjas tāpat kā kaķi — atmuguriski.
Pelēkās lapsas ir nakts dzīvnieki, pa dienu tās slēpjas midzeņos, kas iekārtoti koku dobumos, kritušos kokos vai izraktās alās. Medīt tā dodas vienatnē. Pelēkās lapsas ir visēdājas, pamatā tās medī trušus, bet reizēm mēdz noķert arī peles un putnus. Pelēkās lapsas ēd jebkādus augļus, un savā diētā patērē daudz vairāk veģetārās barības kā, piemēram, rudās lapsas (Vulpes vulpes).
Pelēkās lapsas veido monogāmus pārus. Pārošanās sezona notiek pavasarī, bet mēneši ir atšķirīgi dažādos ģeogrāfiskos rajonos. Grūsnības periods ilgst 53 dienas. Parasti piedzimst 1—7 kucēni. Trīs mēnešu vecumā lapsēni sāk doties medībās kopā ar vecākiem. 4 mēnešu vecumā pelēkās lapsas sāk medīt patstāvīgi. Ģimene turas kopā līdz rudenim, līdz jaunā paaudze sasniedz dzimumbriedumu un izklīst.[3]
Pelēkajai lapsai ir 16 pasugas:[5][6]
Pelēkā lapsa (Urocyon cinereoargenteus) jeb koku lapsa ir suņu dzimtas (Canidae) plēsējs.
Pelēkā lapsa apdzīvo plašas teritorijas sākot ar Kanādas dienvidiem un beidzot ar Venecuēlas un Kolumbijas ziemeļiem. Tomēr šajā teritorijā ir rajoni, kuros pelēkās lapsas nedzīvo, kā Klinšu kalnos, Karību jūras piekrastē un Panamas rietumos. Pelēkajām lapsām nepatīk iekoptas lauksaimniecības zemes. Tās ir tuvas radinieces mazajām salu lapsām (Urocyon littoralis), kas apdzīvo vairākas salas pie Kalifornijas krastiem.
Pelēkās lapsas ir vienas no vecākajām lapsām, kas ir atrodamas fosilajās paliekās. Izmirušās lapsas Urocyon progressus fosilie kauli ir apmēram 3,5 miljonus gadu veci, daudzi zinātnieki uzskata, ka tā ir pelēkās lapsas (Urocyon cinereoargenteus) priekštece. Pelēkās lapsas vecākie fosilie kauli ir 1,5 miljonus gadu veci. Pleistocēna beigās tā apdzīvoja visu Ziemeļameriku.
Rubah kelabu (Urocyon cinereoargenteus) ialah sejenis mamalia daripada order Carnivora yang berwilayah di kebanyakan[3] separuh selatan Amerika Utara dari Kanada selatan ke bahagian utara Amerika Selatan (Venezuela dan Colombia).[1] Spesies ini dan rubah Channel Island (Urocyon littoralis) yang berkait rapat merupakan ahli hidup daripada genus Urocyon, yang dianggap sebagai antara yang paling primitif daripada canid hidup.[4] Sungguhpun ia pernah menjadi rubah paling am di timur, dan masih dijumpai di sana,[3][5][6] kemajuan manusia membolehkan rubah merah menjadi lebih dominan. Negeri-negeri Pasifik masih mempunyai rubah kelabu sebagai yang dominan. Epitet spesifiknya cinereoargenteus bererti "perak keabuan".
Terdapat 16 subspesies yang diakui untuk rubah kelabu.[7]
Rubah kelabu (Urocyon cinereoargenteus) ialah sejenis mamalia daripada order Carnivora yang berwilayah di kebanyakan separuh selatan Amerika Utara dari Kanada selatan ke bahagian utara Amerika Selatan (Venezuela dan Colombia). Spesies ini dan rubah Channel Island (Urocyon littoralis) yang berkait rapat merupakan ahli hidup daripada genus Urocyon, yang dianggap sebagai antara yang paling primitif daripada canid hidup. Sungguhpun ia pernah menjadi rubah paling am di timur, dan masih dijumpai di sana, kemajuan manusia membolehkan rubah merah menjadi lebih dominan. Negeri-negeri Pasifik masih mempunyai rubah kelabu sebagai yang dominan. Epitet spesifiknya cinereoargenteus bererti "perak keabuan".
De grijze vos (Urocyon cinereoargenteus) is een vos uit de familie der hondachtigen (Canidae). Van alle hondachtigen is de grijze vos de beste klimmer, die geregeld in bomen te vinden is. Alleen zijn naaste verwant, de eilandvos (Urocyon littoralis) kan net zo goed klimmen. Deze soort wordt geregeld als een ondersoort van de grijze vos beschouwd.
De grijze vos heeft een grijze vacht met een witte onderzijde. De poten, flanken, hals en oren zijn roodachtig tot gelig bruin. Op de keel zit een witte vlek. De voeten zijn roestachtig gekleurd. De staart heeft een zwarte maan aan de bovenzijde en een zwart puntje. De grijze vos heeft een kop-romplengte van 36 tot 38 centimeter, met een staart van 22 tot 44 centimeter. Hij weegt 3,3 tot 5,9 kilogram.
De grijze vos komt voor in Noord- & Midden-Amerika. De noordgrens van zijn verspreidingsgebied loopt van West-Oregon via het zuiden van Nevada en Utah door Colorado, Nebraska en North & South Dakota en Minnesota, rond de Grote Meren en Zuid-Ontario tot het noordoostelijke punt van de VS. Zuidwaarts komt hij voor tot het noorden van Venezuela en Colombia. De grijze vos kan in allerhande leefgebieden worden aangetroffen, tot halfwoestijnen en stedelijk gebied, maar heeft een voorkeur voor gemengde en loofbossen met een struiklaag. Ook in struweel wordt hij geregeld aangetroffen.
Het is een nachtdier, dat 's avonds tevoorschijn komt. Soms wordt hij ook overdag aangetroffen. Hij zoekt in dicht struikgewas of tussen omgevallen bomen naar voedsel. Ook klimt hij soms een boom in. Zijn dieet bestaat voor het grootste deel uit kleine zoogdieren als katoenstaartkonijnen, muizen en woelmuizen, maar ook vogels, insecten (voornamelijk krekels en sprinkhanen) en plantaardig voedsel als vruchten, bessen, noten, maïskolven en gras worden gegeten. Eekhoorns vangt hij in de bomen, evenals boomvruchten.
De grijze vos gebruikt voornamelijk natuurlijke holen als rotsspleten, grotten, holle bomen en omgevallen boomstammen. Soms vergroot hij het hol van een bosmarmot. De holen worden voornamelijk gebruikt in de paartijd, en voornamelijk het vrouwtje. De paartijd loopt van januari tot april. Na een draagtijd van 53 dagen worden één tot zeven jongen geboren tussen maart en mei. Beide ouders zorgen voor de jongen. Na drie maanden worden de jongen gespeend en na vier maanden, als ze 3,2 kilogram wegen, kunnen ze voor zichzelf jagen.
De rode lynx is de enige natuurlijke vijand. Ook verwilderde honden kunnen een grijze vos doden. Beide dieren doden echter zelden een grijze vos. Mensen doden ook een enkele keer een grijze vos. De meeste slachtoffers vallen in het verkeer.
De grijze vos doet het goed in gevangenschap en gedijt prima in dierentuinen. In Mexico wordt de soort illegaal als huisdier gehouden.
Bronnen, noten en/of referentiesDe grijze vos (Urocyon cinereoargenteus) is een vos uit de familie der hondachtigen (Canidae). Van alle hondachtigen is de grijze vos de beste klimmer, die geregeld in bomen te vinden is. Alleen zijn naaste verwant, de eilandvos (Urocyon littoralis) kan net zo goed klimmen. Deze soort wordt geregeld als een ondersoort van de grijze vos beschouwd.
Grårev (Urocyon cinereoargenteus), som også kalles trerev, er et lite rovdyr som hører til i grårevslekten, en liten slekt som består av 2 beskrevne arter, samt en nyoppdaget (2004) art som ennå ikke har fått et vitenskapelige navn. Grårev blir av mange eksperter holdt for å være den mest primitive arten av alle nålevende canider.
Gråreven ligner en blanding av en liten smal hund og en prærieulv. Den har en lang busket hale og reveansikt.
Gråreven skiller seg fra andre canider gjennom å ha en gråsprengt (grisslet) pelsoverflate, gulrøde tegninger fra skuldrene og opp på hver side av nakken, opp til baksidene av ørene (som er grå eller kremgule innvendig). Innslag av rødgult og kremgult i buken og nedover bena. Sort haletipp. Skallen skiller seg også fra andre nordamerikanske canider. Hodet er trekantet og har en spisst snuteparti. Ørene er middels store.
Hannen er litt større enn tispen. Kroppslengden varierer fra ca. 80 til 112,5 cm. Halen måler normalt ca. 27,5-44,3 cm. Skulderhøyden er ca. 30 cm og vekten ligger normalt på ca. 3,6-6,8 kg.
Grårev finnes i nord fra sørspissen av det østlige og sentrale Canada i Nord-Amerika, sør til det nordlige Venezuela og Colombia i Sør-Amerika. Arten er ikke å finne i det nordlige Rocky Mountains i USA og i de karibiske vannskillene i Honduras, Nicaragua, Costa Rica og det vestlige Panama.
Habitatet er svært variert, selv om det kan virke som om den foretrekker laufellende skog. Klimaet varierer fra temperert til tropisk. Skogen kan variere fra boreal barskog og temperert løvskog til temperert- og eviggrønn tropisk regnskog. I sør inkluderer dette også høyereliggende skogkledte fjell- og bergområder. Også krattskog, jordbruksland (spesielt i nær tilknytning til skog) og områder i tilknytning til elvebredder er vanlig. Noen steder rapporteres det også at gråreven ferdes i områder med tilknytning til urbane strøk.
Arten finnes i følgende land: Belize, Canada, Colombia, Costa Rica, El Salvador, Guatemala, Honduras, Mexico, Nicaragua, Panama, USA og Venezuela.[1]
Grårever er unike blant canidene, fordi de kan klatre. De har kraftige, krokete klør på bakbena som setter de i stand til å klatre opp trestammer uten greinverk, andre trær og krattskog. Slik kan de unngå andre rovdyr og komme til frukt som ellers ikke ville vært tilgjengelig.
Grårevene regnes som nattaktive, men kan også være aktive i grålysningen om morgenen og i skumringen på kvelden. På dagtid hviler de gjerne i en hul trestamme, stubbe eller i hiet etter et skogmurmeldyr.
Radiopeiling indikerer at familiegrupper har separate territorier. På kryss av familiegruppene kommuniserer dyra med markeringer. Seg i mellom med ulike lyder og kroppsspråk. Gråreven har ypperlig lukt og syn.
Gråreven er solitær når den jakter, og den spiser et stort utvalg av føde. Det mest vanlige byttedyret er trolig østlig floridakanin (Sylvilagus floridanus), men den spiser også rotter, mus og fugler. De sper på kostholdet med frukt og annet plantemateriale.
Paringstiden for grårev varierer gjennom leveområdet. Der grårev lever side om side med rødrev begynner den som regel 2-4 uker senere enn hos rødreven. I Alabama (USA) betyr dette som regel at den topper seg i februar, mens den gjerne topper seg i mars i Michigan.
Tispa går drektig i ca. 53-59 dager, da hun gjerne føder et kull som består av 1-7 valper (3,8 i snitt). Valpene, som er nærmest sorte da de blir født, dier mora til de blir ca. 6 uker gamle. Da de er omkring 3 måneder gamle begynner de å følge med foreldrene på jakt. Når de er omkring 4 måneder gamle får de sin permanente tannutrustning og kan jakte selv. De regnes som fullt uavhengige da de er ca. 6 måneder gamle. Familien holder sammen til ungene blir kjønnsmodne (ca. 10 måneder gamle), da de må forlate foreldrene. Begge foreldrene deltar i valpepasset.
Det er forventet at grårev kan leve til den blir omkring 6-10 år gammel i vill tilstand, men i praksis er det sjelden at den blir mer enn 4-5 år. I fangenskap kan den trolig leve til den blir 14-15 år gammel.
Det anerkjennes for tiden 16 underarter (Fritzell og Haroldson[2], 1982) av grårev.
I tillegg til ovennevnte underarter har også Urocyon cinereoargenteus colimensis blitt beskrevet som en egen underart, men denne mangler internasjonal anerkjennesle.
Grårev (Urocyon cinereoargenteus), som også kalles trerev, er et lite rovdyr som hører til i grårevslekten, en liten slekt som består av 2 beskrevne arter, samt en nyoppdaget (2004) art som ennå ikke har fått et vitenskapelige navn. Grårev blir av mange eksperter holdt for å være den mest primitive arten av alle nålevende canider.
Multimedia w Wikimedia Commons Urocjon wirginijski[3], lis wirginijski (Urocyon cinereoargenteus) – gatunek drapieżnego ssaka z rodziny psowatych. Żyje samotnie, czasami w wieloletnich związkach. Zamieszkuje własne terytoria, które zaznacza zapachem. Prowadzi przeważnie nocny tryb życia. Często jest mylony z kojotem. Dożywa około 8 lat; w niewoli dożywa 15.
Jest to średniej wielkości lis o szaro cętkowanym futrze, z jaśniejszą spodnią częścią ciała, z głową w kolorze rdzawym z białymi plamkami; podszerstek ma barwę rdzawoczerwoną. Ma duże uszy, wąski pysk, długi i gęsto owłosiony, puszysty ogon z czarną pręgą na wierzchu. Charakteryzuje się długością ciała 42-68 cm, ogona ponad 30 cm, wysokością w kłębie ponad 40 cm, a ciężarem ponad 4 kg. Nogi krótkie i mocne. Posiada pazury ostrzejsze i bardziej zakrzywione od innych psowatych. Często wspina się na drzewa, których korony są dla niego doskonałą kryjówką. Jest on jedynym gatunkiem psowatych, który potrafi tego dokonywać.
Jest zwierzęciem wszystkożernym, jednak przeważnie żywi się pokarmem zwierzęcym. Umiejętność wspinaczki po drzewach przydaje mu się podczas zdobywania jagód i innych owoców. Ze zwierząt poluje (zazwyczaj w nocy) na niewielkie ptaki, myszy i inne gryzonie. Z nadmiaru zdobytego pożywienia robi zapasy w postaci podziemnego schowka, który potrafi wyczuć już z odległości 3 metrów. Dzięki wspaniałemu zmysłowi powonienia wyczuje niekiedy zagrzebane w ziemi na kilka centymetrów jaja, które także stanowią część jego diety.
Na kilka dni przed porodem samica wypędza samca z legowiska, jednak powraca on kilka dni po porodzie i dostarcza pożywienia potomstwu i samicy. Okres rozrodu od sierpnia do września, ciąża trwa 53-58 dni, samica rodzi zwykle 3-6 szczeniąt. Młode ważą około 80g i rodzą się z czarną sierścią. Przez pierwsze dni życia potomstwo jest ślepe i zdane na opiekę osobników dorosłych. Po około sześciu tygodniach młode lisy są już zostawiane same na czas polowania. Opieka nad potomstwem trwa około 5 miesięcy.
Zamieszkuje Amerykę Środkową oraz strefę ciepłą i umiarkowaną Ameryki Północnej.
Gatunek nie jest jeszcze zagrożony, chociaż w latach 1977-1978 liczbę zabitych osobników szacuje się na około 270 tysięcy. Lis wirginijski jest często uciążliwy dla rolników lub ginie w pułapkach przeznaczonych na inne drapieżniki. Niejednokrotnie jest łowiony dla futra.
Wyróżnia się szesnaście podgatunków lisa wirginijskiego[4]:
Urocjon wirginijski, lis wirginijski (Urocyon cinereoargenteus) – gatunek drapieżnego ssaka z rodziny psowatych. Żyje samotnie, czasami w wieloletnich związkach. Zamieszkuje własne terytoria, które zaznacza zapachem. Prowadzi przeważnie nocny tryb życia. Często jest mylony z kojotem. Dożywa około 8 lat; w niewoli dożywa 15.
A raposa-cinzenta (Urocyon cinereoargenteus) é uma espécie de mamífero onívoro da família Canidae, que habita um território compreendido desde o sul do Canadá até o norte da Venezuela e Colômbia, passando por vários estados dos Estados Unidos com exceção das montanhas rochosas do norte. Esta espécie e a sua única congênere, a pequena raposa-das-ilhas, são os únicos animais ainda existentes do género Urocyon, que é considerado o mais basal dos canídeos vivos.
Embora já tenha sido a raposa mais comum no leste dos Estados Unidos, e ainda seja encontrada lá, o avanço humano e o desmatamento permitiram que a raposa-vermelha se tornasse mais dominante. Os Estados do Pacífico ainda têm a raposa cinza como dominante.
A raposa-cinzenta distingue-se principalmente da maioria dos outros canídeos por suas partes superiores grisalhas, faixa preta na cauda e pescoço forte, enquanto o crânio pode ser facilmente distinguido de todos os outros canídeos norte-americanos por cristas temporais amplamente separadas que se aproximam posteriormente em um formato de de U.[1][2] Há pouco dimorfismo sexual, exceto pelas fêmeas serem ligeiramente menores que os machos. A raposa-cinzenta varia de 76–112,5 cm em comprimento total. A cauda mede de 27,5–44,3 cm do comprimento total e suas patas traseiras medem 100–150 mm. A raposa-cinzenta geralmente pesa 3,6–7 kg, mas pode chegar até os 9 kg em alguns casos.[3][4][5][6]
A raposa-cinzenta habita habitats arborizados, arbustivos e rochosos, desde a borda sul do Canadá até o norte da Venezuela e Colômbia. A espécie não é encontrada nas montanhas rochosas do norte dos Estados Unidos, ou nas bacias hidrográficas caribenhas de Honduras, Nicarágua, Costa Rica e oeste do Panamá.[1] Desde o início do século XX, sua distribuição se expandiu para habitats e áreas anteriormente desocupadas ou dos quais foram extirpados.[2]
É o único canídeo cuja distribuição natural abrange as Américas do Norte e do Sul.[7] Em algumas áreas, altas densidades populacionais existem perto de penhascos cobertos de arbustos.[1]
A habilidade da raposa-cinzenta de escalar árvores é compartilhada apenas com o cão-guaxinim asiático e o cão-cantor-da-Nova-Guiné entre os canídeos.[8] Suas garras poderosas e curvas permitem que escale árvores para fugir de predadores ou para apanhar frutas ou aves. Pode escalar troncos verticais sem galhos a alturas de 18 metros,[9] descendo principalmente pulando de galho em galho, ou lentamente para trás como um gato doméstico.
A raposa-cinzenta é principalmente noturna ou crepuscular, mas é ocasionalmente observada durante o dia. Geralmente esconde-se durante o dia em buracos de árvores, troncos ou esconderijos. É considerada mais social do que a raposa vermelha ou ártica, porque apenas a raposa-cinzenta exibe catação social.[1] A raposa-cinzenta é considerada monogâmica, e unidades familiares consistindo de um macho, uma fêmea e possíveis juvenis foram indiretamente observadas.[2] Acredita-se que essas unidades familiares ocupem áreas residenciais espaciais ou temporais distintas do que outros grupos.
Como outros membros da família Canidae, as raposas-cinzentas são capazes de se comunicar latindo e rosnando. Os machos têm sido observados tentando atrair parceiras em potencial levantando as patas traseiras para mostrar a genitália. Quando juvenis, as raposas cinzentas costumam brincar de luta. Quando adultos, eles usam suas glândulas odoríferas para marcar territórios e fontes de alimento.[3] A urina e as fezes desempenham um papel na comunicação por deposição em áreas como solo descoberto, em troncos, pedras, locais elevados ou ao longo de trilhas.[1] As fezes são frequentemente depositadas em grupos.
Presume-se que seja monogâmica. A época de reprodução das raposas-cinzentas varia geograficamente; em Michigan, a raposa-cinzenta acasala no início de março, em Alabama, os picos reprodutivos ocorrem em fevereiro. O período de gestação dura aproximadamente 53 dias. O tamanho da ninhada varia de 1 a 7, com média de 3,8 filhotes por fêmea. A maturidade sexual das mulheres ronda os 10 meses de idade. Os filhotes começam a caçar com os pais aos 3 meses. Com quatro meses de idade, os filhotes terão desenvolvido sua dentição permanente e agora podem facilmente forragear por conta própria. O grupo familiar permanece unido até o outono, quando os jovens machos atingem a maturidade sexual, então se dispersam.[1]
O ciclo reprodutivo anual dos machos foi descrito através de esfregaços epididimários e tornam-se férteis mais cedo e permanecem férteis por mais tempo do que a fertilidade das fêmeas.[1]
Tocas são usadas em qualquer época do ano, mas principalmente durante a época de procriação. As tocas são construídas em regiões com arbustos ou bosques e são menos óbvias do que as tocas da raposa vermelha. Troncos, árvores, pedras, tocas ou moradias abandonadas servem como locais adequados para tocas.[1]
As raposas-cinzentas são onívoras. Embora se alimentem de pequenos vertebrados, frutas e invertebrados também constituem uma parte substancial de sua dieta.[3]
Frequentemente ataca coelhos-da-Flórida (Sylvilagus floridanus) no leste dos Estados Unidos, embora pegue prontamente ratos-do-mato, musaranhos e aves. Na Califórnia, a raposa cinza come principalmente roedores, seguidos por lagomorfos, por ex. coelhos.[8]
Em algumas partes do oeste dos Estados Unidos (como no Parque Nacional de Zion em Utah), a raposa-cinzenta é principalmente insetívora e herbívora. A fruta é um componente importante da dieta da raposa-cinzenta e eles procuram tudo o que frutas estão disponíveis, geralmente comendo mais matéria vegetal do que a raposa-vermelha (Vulpes vulpes).[3]
Existem 16 subespécies reconhecidas para a raposa-cinzenta.[1]
A raposa-cinzenta (Urocyon cinereoargenteus) é uma espécie de mamífero onívoro da família Canidae, que habita um território compreendido desde o sul do Canadá até o norte da Venezuela e Colômbia, passando por vários estados dos Estados Unidos com exceção das montanhas rochosas do norte. Esta espécie e a sua única congênere, a pequena raposa-das-ilhas, são os únicos animais ainda existentes do género Urocyon, que é considerado o mais basal dos canídeos vivos.
Embora já tenha sido a raposa mais comum no leste dos Estados Unidos, e ainda seja encontrada lá, o avanço humano e o desmatamento permitiram que a raposa-vermelha se tornasse mais dominante. Os Estados do Pacífico ainda têm a raposa cinza como dominante.
Gråräv, Urocyon cinereoargenteus, är en art i familjen hunddjur som förekommer i Nord-, Central- och Sydamerika. En besläktad art, Urocyon littoralis, förekommer endast på några öar i södra Kalifornien.
Artepitet i det vetenskapliga namnet är bildat av de grekiska orden cinereus (askgrå) och argenteus (silver).[2]
Gråräven har grå rygg med gulbruna sidor, extremiteter och hals. Buken är vit. På ryggen finns en svart remsa och även svansens spets är svart.[3] Kroppen (huvud och bål) är 83 till 110 cm lång och svanslängden är 28 till 44 cm. Mankhöjden är 30 till 40 cm och vikten varierar mellan 2,0 och 5,5 kilo. Hanen är i allmänhet större än honan.[3]
Gråräven kan alltid identifieras med hjälp av den svarta svansspetsen. Rödrävar som förekommer i samma utbredningsområde har under pälsbytet en päls som är ganska gråaktig men de har en vit svansspets.[4]
Arten förekommer från södra Kanada i norr, till Colombia och Venezuela söder. Den lever i lövskogar och busklandskap. Gråräven uppsöker även jordbruksmark och den hittas dessutom i ganska torra områden när det finns vegetation, till exempel i sydvästra USA och i Mexiko.[1]
Jämte mårdhunden har gråräven som enda art i familjen hunddjur förmågan att klättra i träd och kallas därför i Nordamerika för tree fox. Födan består bland annat av smågnagare, fåglar och insekter vid sidan om bär, frukter och andra växter.[3]
Grårävar gräver sällan egna gryt utan har sina bon i håligheter i träd, naturliga grottor eller i murmeldjurens hålor. De är främst aktiva under natten men kan under vissa väderförhållanden vara dagaktiva. Grårävar lever troligtvis monogamt i en relation som varar hela livet men det behövs fler observationer som bekräftelse. Arten markerar sitt revir med avföring och urin.[3] Parningstiden ligger mellan januari och april och sedan följer cirka 60 dagar dräktighet. Vanligtvis föds fyra valpar per kull men ibland föds upp till tio ungar. Ungarna föds blinda och de öppnar sina ögon efter 10 till 12 dagar. När de är tre månader gamla följer de sina föräldrar på utflykter. Grårävar blir efter 10 månader könsmogna och vid denna tid lämnar de modern. De flesta individer lever bara 4 eller 5 år men enskilda exemplar kan bli upp till 15 år gamla.[3]
Grårävens naturliga fiender utgörs av puman och kungsörnen.[3]
Arten hämtar sällan sin föda från hönsgårdar; den dödas dock ibland av bönder som betraktar gråräven som skadedjur. De flesta individer dör på grund av jakt eller uppställda fällor för att komma åt rävens päls.[3] IUCN listar djuret som livskraftigt (LC) då beståndet inte minskar.[1]
Gråräv, Urocyon cinereoargenteus, är en art i familjen hunddjur som förekommer i Nord-, Central- och Sydamerika. En besläktad art, Urocyon littoralis, förekommer endast på några öar i södra Kalifornien.
Artepitet i det vetenskapliga namnet är bildat av de grekiska orden cinereus (askgrå) och argenteus (silver).
Boz tilki (Urocyon cinereoargenteus), köpekgiller familyasından Urocyon cinsinin bir türüdür. Kızıl tilki (Vulpes vulpes) ve ova tilkisinin (Vulpes velox) yanında Kuzey Amerika'nın üçüncü önemli tilki türüdür. Ada boz tilkisinden ayırt etmek için kimi zaman kara boz tilkisi olarak da adlandırılır.
Boz tilkilerin karekteristik bir post deseni vardır. Sırtı gri, yanları, boynu ve bacakları sarımsı kahverengidir. Siyah bir şerit sırt ve kuyruk üzerinden geçer. Kuyruk ucu da siyahtır. Boyu ortalama 65 cm olup, buna ilaveten yaklaşık 35 cm kuyruğu vardır. Boz tilki yaklaşık 5 kg gelir. Genel olarak erkekler dişilerden biraz daha büyüktür.
Boz tilki, Kanada'nın güneyinden, ABD ve Orta Amerika üzerinden Kolombiya ve Venezuela'ya kadar uzanan bir alana yayılmıştır. Geniş yapraklı ormanlarda yaşar, açık arazilerden kaçınır. Bu sebebten orta batı ABD'de çok boşluklu bir dağılım gösterir.
Tek köpek türü olarak boz tilki (ve akrabası olan ada boz tilkisi), ağaçlara tırmanabilir. Bu yüzden Kuzey Amerika'da tree foxes (ağaç tilkileri) olarak da adlandırılırlar. Düşmanları tarafından kovalandığında ama aynı zamanda mesela besin aramak gibi durumlarda kendi inisiyatifiyle de ağaçlara tırmanır.
En önemli besini, ağaçlarda yaşayan sincaplardır. Ama fare, tavşan, kuş ve böcekleri de avlarlar. Ayrıca bunlarla beraber böğürtlen gibi bitkisel besin de yerler.
Boz tilki kendi kovuğunu kazmayıp, gün içinde içine gireceği ağaç kovuğu, kaya yarığı ya da marmot yuvası arar. Geceleri faal olurlar. Boz tilki muhtemelen monogamidir ve yaşam süresince çift olarak beraber kalırlar. Bir batında ortalama dört yavru dünyaya getirirler.
IUCN Kırmızı listesi Kızıl Tilki hakkında ayrıntılı bilgi (ingilizce)
Bu şablon nesli tükenmiş türleri içermemektedir.
Wikimedia Commons'ta Boz tilki ile ilgili çoklu ortam belgeleri bulunur. 
Wikispecies'te Boz tilki ile ilgili detaylı taksonomi bilgileri bulunur. Boz tilki (Urocyon cinereoargenteus), köpekgiller familyasından Urocyon cinsinin bir türüdür. Kızıl tilki (Vulpes vulpes) ve ova tilkisinin (Vulpes velox) yanında Kuzey Amerika'nın üçüncü önemli tilki türüdür. Ada boz tilkisinden ayırt etmek için kimi zaman kara boz tilkisi olarak da adlandırılır.
Сіра лисиця вперше була класифікована та описана під назвою 'Vulpis Cinereus Americanus' у праці 'The Natural History of Carolina, Florida, and the Bahama Islands' Марка Кейтсбі, що вийшла у 1747 році. Тим не менш, наразі офіційно описувачем лисиці вважається Йоган Хрістіан Даніель фон Шребер через достатньо цікаве непорозуміння.
Справа в тім, що ілюстрація сірої лисиці у виданні Кейтсбі була достатньо несхожа на оригінал. Шребер же при своєму описі орієнтувався на шкуру, яку отримав з Нового Світу, томі вирішив, що в новому світі мешкають два різних види лисиць: вже описана сіра лисиця Кейтсбі, яку він вніс до своєї праці як Canis Virginianis, та «нова» та відмінна від неї сіра лисиця, яка увійшла в історію як Canis Cinereo Argentius. Ситуацію додатково ускладнює той факт, що вперше назва Canis Cinereo Argentius з'явилася в праці Йогана Хрістіана Еркслебена, яку видали раніше — але сам Еркслебен віддав пріоритет Шреберу[12].
Філогенетичне древо родини Canidae[13]
CanidaeUrocyon cinereoargenteus
Atelocynus, Cerdocyon, Lycalopex, Chrysocyon, Speothos
Найдавніші викопні знахідки роду Urocyon, а саме вимерлого виду U. webbi відносяться до пізнього міоцену, однак його сестринські відносини з Metalopex припускають подібний час виникнення для обох родів: середній чи пізній міоцен, 13.6—10.3 мільйонів років тому, як і для триби Vulpini в цілому. Розміщення скам'янілостей видів Urocyon показує, що види істотно не переміщалися за межі південної частини Північної Америки[14]. Зокрема, у Південній Америці найдавніші рештки роду Urocyon відносять до пізнього плейстоцену[15].
Північноамериканська популяція сірої лисиці не є однорідною — під час плейстоцену вона розділилася на західну популяцію, що відійшла до Мексики та Каліфорнії, та східну популяцію, що відійшла на схід до Флориди[16]. Зокрема, вид Urocyon cinereoargenteus мігрував на північний схід Сполучених Штатів після плейстоцену в зв'язку з середньовічною кліматичної аномалії потепління[17], а сестринський вид, Urocyon littoralis, що досяг Канальних островів у період пізнього плейстоцену, міг походити від ізольованих популяцій сірої лисиці північної частини Каліфорнії[16][18]. Каріотип сірої лисиці характеризується диплоїдним числом, 2n=66, фундаментальним числом, FN=70[1].
Попри значну генетичну відстань від собак, сірі лисиці можуть бути реципієнтами крові собак при переливанні[19].
Довжина голови й тіла сірої лисиці складає 53–81 см, довжина хвоста: 27–44 см, вага: 3–7 кг[20] (в окремих випадках — до 10 кг[21]), висота в плечах 36 см[22], довжина задньої ступні: 10—15 см, довжина вух: 7.5 см. Зубна формула: I 3/3, C 1/1, P 4/4, M 2/3 = 42[23].
Забарвлення хутра сірої лисиці сиво-сіре, підшерстя буро-жовте. Хвіст довгий, пухнастий із серединною чорною стрічкою по всій його довжині й чорним кінчиком. Боки шиї, зворотні боки вух, ноги й ступні іржаво-жовтуваті, живіт та груди білі, очі сірі чи карі з овальною зіницею, вздовж очей іде смуга чорного хутра. Самиці мають 6 молочних залоз[24]. Покривне волосся сягає довжини 50–70 мм. Підшерстя довжиною 30–40 мм[1].
Підошви лап сірої лисиці вкриті хутром, що дозволяє їй пересуватися без зайвого шуму. Хоча візуально сіра лисиця часто виглядає меншою за руду, в Північній Америці в однакових кліматичних умовах вони досягають приблизно однакової ваги. Сліди сірої лисиці коротші й ширші, а відстань між слідами менша порівнюючи зі слідами рудої лисиці. Сліди сірої лисиці дуже схожі на сліди домашніх кішок окрім наявності відбитків кігтів у слідах сірої лисиці[23]. Як і домашні кішки, сіра лисиця достатньо часто пересувається таким чином, що сліди задніх лап накладаються на сліди передніх, утворюючи єдиний ланцюжок слідів.
На відміну від рудої лисиці, сіра лисиця линяє раз на рік, у серпні–вересні[1].
Нині визнається 16 підвидів сірої лисиці, які відрізняються один від одного довжиною та гущиною хутра, забарвленням, пропорціями голови та довжиною хвоста та лап.
Сіра лисиця морфологічно достатньо сильно відрізняється від рудої та від більшості інших представників родини псових, оскільки має ряд адаптацій до життя на деревах. Сіра лисиця має більш гнучкий хребет, посилені м'язи плечового поясу, коротші лапи, довгий трикутний хвіст, схожий за будовою на хвіст вивірки, та підвищену рухомість суглобів передніх кінцівок[25]. Однак, це досягається достатньо незвичним способом.
Як і інші псові, сіра лисиця не має плечо-променевого м'яза, та має обмежену рухомість ліктьового суглоба, що є характерною адаптацією псових до бігу, та не є характерним для більшості тварин, що ведуть надземний спосіб життя. Частково це компенсується підвищеною у порівнянні з іншими псовими можливістю повороту зап'ястя, але найбільших змін в сірої лисиці зазнали плечовий суглоб, включаючи плечову кістку, лопатку та м'язи плечового суглоба. Голівка плечової кістки сірої лисиці дозволяє дуже широкий діапазон можливих рухів; таким чином, сіра лисиця розвертає не лише зап'ястя, а відразу всю лапу в плечі. Це дозволяє сірій лисиці перерозподіляти зусилля м'язів передпліччя, які в інших псових використовуються виключно для бігу, для лазіння по деревах[26].
Хоча сіра лисиця не може повертати суглоби стегна, вона може відхиляти задні лапи майже паралельно до тіла, та має більший проти інших псових двоголовий м'яз стегна, що дозволяє сірій лисиці успішно використовувати задні кінцівки, відштовхуючись ними при підйомі стовбуром дерева, не втрачаючи морфологічних переваг для стрибання[26]. Як наслідок, сіра лисиця лишилася прудким бігуном: її максимальна швидкість на короткі дистанції складає 42 км/год, та 32 км/год — на середні[27]. Це дозволяє сірій лисиці успішно втікати від хижаків за наявності дерева або іншої схованки; але коротші лапи сірої лисиці не дозволяють їй витримувати тривалі переслідування з боку койотів[25].
Сіра лисиця має не дуже довгі кігті, які, тим не менш, є найгострішими та найбільш загнутими серед усіх псових. За формою вони дуже близькі до форми кігтів котових. Сіра лисиця має сильні згиначі пальців, що нехарактерно для псових[26].
Сірі лисиці не мають фронтальних синусів[28].
Сіра лисиця є єдиним видом сучасних псових, чий природній ареал проживання знаходиться в обох Америках[16]. Вид поширений від південного краю центральної та східної Канади та штатів Орегон, Невада, Юта і Колорадо в США на південь до північної Венесуели й Колумбії; і від Тихоокеанського узбережжя США до Атлантичного океану і Карибського басейну. Країни проживання: Беліз, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Канада, Колумбія, Коста-Рика, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Сполучені Штати Америки. У східній частині Північної Америки, вид найбільш тісно пов'язаний з листяними та сосновими лісами упереміш з деякими старими полями й низькорослими чагарниковими рідколіссями. У західній частині Північної Америки, він зазвичай знаходиться в середовищі існування, що являє собою суміш сільських господарств, рідколісь, чапаралей, прибережних ландшафтів і чагарникових місць. Вид займає лісисті райони й густі чагарники в Центральній Америці й лісові гірські місця проживання в Південній Америці. Ця лисиця зустрічаються в напівпосушливих районах на південному заході США і півночі Мексики, де є досить рослинного покриття[29]. Діапазон висот: від 300 до 3000 м[30][31].
Це, головним чином, нічний і сутінковий, потайний вид. За способом життя сіра лисиця достатньо сильно відрізняється від лисиці рудої. Сірі лисиці мають менші за розміром мисливські ділянки, які вони досконало знають, і які постійно патрулюють у пошуках поживи. Розміри мисливських територій можуть бути від 0.1 до 7 км2 і зазвичай вони перекриваються[32]. Сіра лисиця може пересуватися практично не здіймаючи шуму, що дозволяє їй здобувати сплячих тварин; за екологією сіра лисиця більше подібна до ласки, ніж до лисиці звичайної[25]. Хоча сіра лисиця виглядає не менш пухнастою, ніж звичайна, її хутро набагато менш пристосоване до холоду — що, з одного боку, дозволяє сірій лисиці жити в усій Центральній Америці, а, з іншого, зупиняє північну межу її розповсюдження на Канадському кордоні.
Завдяки більшій рухомості суглобів передніх кінцівок, сірі лисиці можуть легко залізти навіть на вертикальні стовбури дерев, позбавлені гілок. Сірі лисиці активно використовують цю перевагу як задля полювання, так і для того, щоб утекти від ворогів; наприклад, якщо койоти зазвичай витісняють лисицю руду за межі своєї території, то вчинити це з сірими лисицями не вдається[25]. Сірі лисиці влаштовують лігва під валунами, іноді в норах у землі, а також часто в дуплах дерев; найвище кубло було зафіксовано на висоті 9.1 метра. Лігво використовується протягом всього року, але найбільше — в сезон розмноження[33].
З усіх північноамериканських псових сіра лисиця є видом з найбільш різноманітною дієтою, яка також достатньо сильно відрізняється в залежності від середовища життя, пори року та підвиду сірої лисиці. На вибір здобичі також впливає наявність конкурентних видів та види хижаків, які полюють на саму лисицю й обмежують її у виборі стратегії. За даними різних досліджень, основу дієти сірої лисиці можуть становити як малі ссавці (дрібні та середні гризуни), так і комахи, плоди рослин, зерно та плазуни; наприклад, із шести підвидів острівної лисиці один переважно живиться переважно мишами, три — комахами, та два — рослинами[34]. Сірі лисиці змінюють стратегію полювання в залежності від пори року.
Сіра лисиця набагато краще пристосована до рослинної їжі, ніж інші псові. По-перше, сіра лисиця може ефективно збирати їжу з дерев. По-друге, сіра лисиця засвоює рослинну їжу значно більш ефективно, ніж руда лисиця[35]. По-третє, сіра лисиця також споживає іншу рослинну їжу, ніж руда лисиця: якщо руда лисиця харчується переважно плодами рослин, то сіра лисиця споживає багато насіння, включаючи кукурудзу, яка може становити основу дієти сірої лисиці восени[36]. Завдяки цій особливості сіра лисиця менш залежить від коливань популяцій гризунів.
Припускається, що сіра лисиця найбільш активно полює під час вигодовування лисенят у лігві; це відбувається через те, що тваринна їжа найзручніша для перенесення на значні відстані[37]. Хоча сіра лисиця переважно полює на дрібних гризунів, в окремих ареалах вона живиться й кролячими, а за даними окремих спостережень — й малюками великих тварин, навіть оленів та свиней пекарі[37]. Якщо сіра лисиця не може спожити всю здобич відразу, вона намагається приховати її, щоб спожити пізніше.
У неволі сірі лисиці можуть надавати перевагу рослинній їжі, навіть якщо мають необмежений доступ до м'яса; при цьому вони можуть продовжувати полювати на дрібних ссавців та плазунів, яких приховують чи показують як «трофеї», подібно до кішок[38]. Водночас, на відміну від кішок та інших представників родини псових, сірі лисиці ніколи не грають з живою здобиччю; зазвичай вони відразу її вбивають, і лише потім можуть грати з її тілом[39].
Наразі, у більшості сучасного ареалу найбільшим ворогом сірої лисиці є людина. Це відбувається не через полювання на сіру лисицю — більшість сірих лисиць гине внаслідок ДТП, отруєння пестицидами через споживання померлих гризунів, що отруїлися, або інфекційних хвороб, що переносяться хатніми тваринами, особливо внаслідок чумки собак[40]. Іншими хижаками є золотий орел (Aquila chrysaetos), пугач віргінський, койот і руда рись[1]. Койоти розглядають сіру лисицю як конкурента за життєвий простір, тому часто полюють на них не заради поживи[25].
Сірі лисиці не здатні втекти від крупніших за них ворогів на значну відстань, але здатні на швидкі спринти, тому за наявності конкуренції вони намагаються або не віддалятися від дерев або кущів, де вони можуть сховатися[25], або уникати небезпеки, змінюючи час своєї активності. Сірі лисиці покладаються на свій розвинений слух та нюх, аби вчасно уникнути небезпеки, та навіть намагаються видати себе за крупнішого хижака, замаскувавши свій запах його запахом [41].
Взаємовідносини сірої та звичайної лисиць до кінця не встановлені; хоча часто вважається, що руда лисиця домінує над сірою (як вона робить з усіма іншими видами лисиць завдяки своєму розміру), в Північній Америці ареал звичайної лисиці був обмежений на півдні ареалом сірої лисиці, і, за даними окремих спостережень, сірі лисиці активно полюють на рудих лисиць, виходячи переможцем завдяки тому, що їх менший розмір компенсується сильнішими м'язами.
Сіра лисиця дуже вразлива до епізоотій чумки собак, до яких вона майже не має імунітету. У певних місцях в Каліфорнії популяції сірих лисиць, які зазнали значних втрат внаслідок спалахів чумки, так і не змогли повернутися на рівень до початку епізоотії. Припускається, що одним зі значних факторів смертності сірої лисиці є зараження вірусом чумки від посліду собак, які містять вірус внаслідок щеплення[42]; сірі лисиці потребують особливу вакцину від чумки, оскільки та, що вживається для собак та рудих лисиць, призводить до їх смерті[43]. Можливо, наявність природного резервуару чумки собак обмежує подальше розповсюдження сірих лисиць на південь у Південній Америці[44].
Сірі лисиці є одними з природних носіїв сказу. Вони мають свій власний вектор вірусу сказу та можуть підтримувати чисельність популяції навіть під час епізоотії[45]. Як і інші псові, сірі лисиці служать хазяїном для багатьох паразитичних членистоногих, зокрема бліх (Siphonaptera), вошей (Phthiraptera), кліщів (Ixodida, Trombidiformes, Acari). Сіра лисиця також може бути носієм ряду внутрішніх паразитів, у тому числі нематод (Nematoda), трематод (Trematoda), стрічкових червів (Cestoda), і акантоцефалів (Acanthocephala)[30]. Особливістю сірих лисиць є надзвичайно висока стійкість до захворювання коростою та вірусним гепатитом собак (вірус CEV)[46], від яких вони майже не потерпають.
В сірих лисиць зустрічається генетична мутація, за наявності якої в дорослої тварини відсутній захисний шар хутра та/або підшерстя. В південному ареалі сірої лисиці ця мутація не є смертельною, але тварини, що мають її, часто змушені вести денний спосіб життя, аби бути активними у більш теплому середовищі[47].
Через те, що сіра лисиця без зовнішнього хутра виглядає дуже незвично, і здатна в тому числі лазити по деревах, люди, що зустрічали таку лисицю, не могли її впізнати, і описували її як «дивну» тварину; принаймні в одному випадку «чупакабара», яка «тероризувала» американське передмістя, виявилася сірою лисицею з цією мутацією[48]. Тварина, що мала «голу» матір, була здоровою, добре вигодованою зі шлунком наповненим переважно рослинною їжею та їстівним сміттям, та не мала захворювань окрім окремих невеликих запалень шкіри, викликаних укусами комах[49].
Спостереження за сірими самсоновими лисицями в неволі не виявили негативного ставлення звичайних сірих лисиць до лисиць з мутацією, або суттєвих відмінностей у поведінці; єдиною особливістю поведінки було небажання самсонових лисиць облишати лігво за відносно холодної погоди в Аризоні, що призводило до певного послаблення м'язів та пролежнів. З віком підшерстя самсонової сірої лисиці стало густішим, тому тварина стала візуально достатньо схожою на звичайну сіру лисицю, принаймні здалеку[50].
Сіра лисиця має невелику, але важливу роль в екосистемі. Її звички харчування дозволяють їм контролювати чисельність деяких шкідників сільськогосподарських культур, у тому числі гризунів (Rodentia) і зайцевих (Leporidae), підтримуючи стійкі відносини хижак–жертва. Завдяки тому, що сірі лисиці споживають велику кількість плодів, вони у певних ареалах можуть відігравати важливу роль у розповсюдженні окремих видів рослин[51].
Сезон розмноження триває від січня до травня (з піком у лютому чи березні) й залежить від географічного положення, висоти і якості середовища проживання. Сірі лисиці, як правило, моногамні, хоча в окремих випадках можуть траплятися полігінія і поліандрія; описані спостереження, коли двоє самиць з лисенятами ділили одне лігво, за яким доглядав один самець[52]. Пари сірих лисиць зазвичай формуються на все життя; сірі лисиці зазвичай не дуже віддаляються одна від одної після того, як лисенята облишили ділянку. Обоє батьків піклуються про потомство у сірих лисиць; за умов високої щільності популяції можливе сумісне піклування про потомство між кількома парами [53]. Ще до народження лисенят в основному самці полюють за обох партнерів, у той час як самиці шукають і готують згоже лігво[30].
Самиці сірої лисиці мають еструс лише раз на рік, який триває 1–2 доби. Припускається, що еструс може бути примусовим та за відсутності самця він не відбувається.[54] В цей час самець сірої лисиці, що утворив з самицею соціальну пару, ретельно охороняє сумісну територію, тоді як самиця може шукати контактів з іншими самцями; в водночас, самець з пари лисиць по закінченню еструсу свого партнера також може шукати контактів з іншими самицями, оскільки еструс в різних самиць не відбувається одночасно.[55] Під час сезону розмноження самці можуть подорожувати на значні відстані, обираючи шляхи, якими рідко користуються за нормальних умов, тому цей період характеризується підвищеною смертністю самців. Приблизно 20–25% лисенят народжуються «поза шлюбом», тобто не від того батька, що їх виховує; різні лисенята з одного виводку можуть мати різних батьків[56]. Водночас, близькоспоріднені стосунки між лисицями за нормальних умов є достатньо рідкісними. Питання парування сірих лисиць не є достатньо вивченим через складність спостереження; частина результатів для сірої лисиці була отримана на лисиці острівній, яка характеризується дуже великою щільністю популяції[55], та підтверджена спостереженнями популяції звичайних сірих лисиць зі схожою щільністю[57].
Вагітність у сірих лисиць триває 51—63 доби, тому лисенята народжуються у квітні — травні. За раз в середньому народжується 4—5 лисенят, але родини по 7—8 не є рідкістю. Сірі лисиці можуть за певних умов реабсорбувати частину ембріонів; припускається, що таким чином мати-лисиця може зменшувати кількість лисенят, якщо умови не є сприятливими для розмноження, але це питання не є досконало вивченим[20].
Лігва сірої лисиці мало нагадують розгалужені нори з багатьма входами та виходами, в яких живе руда лисиця. По-перше, лігва сірої лисиці зазвичай дуже добре приховані. По-друге, хоча сіра лисиця може самостійно вирити нору, в якій буде виховувати лисенят, робить вона це дуже неохоче; ідеальним лігвом сірої лисиці є невелика розщелина з вузьким входом під каменем або деревом, але над рівнем землі. Якщо руді лисиці в Алабамі частіше за все рили нори в купі тирси біля лісопилок, то сірі лисиці частіш за все облаштовувалися під купою обрізків дощок біля тих самих лісопилок. Також сірі лисиці можуть використовувати для лігв зарості чагарнику, покинуті нори, вириті іншими видами, порожні дерева, та дупла навіть на значній висоті. Лігва сірих лисиць майже завжди знаходяться на невеликій відстані від постійного джерела води[58].
Сірі лисиці зазвичай змінюють 2–3 лігва за сезон виховання лисенят. Вони намагаються покинути перше лігво, де народили лисенят, коли ті досягають віку в 1–2 місяці: у цьому віці лисенята вже зазвичай переходять на тверду їжу та можуть самостійно знаходитися у кублі. Можливо, це відбувається через велику кількість паразитів, нестачу місця або підвищені вимоги до кількості їжі. Іншими приводами для зміни місця життя можуть бути загроза для нащадків з боку хижаків або зменшення кількості їжі. Водночас, сірі лисиці часто вживають одне й те саме вдале лігво на протязі років та передають його «у спадок» наступним поколінням родини; однак сірі лисиці майже ніколи не селяться кількома родинами разом[52].
Лисенята народжуються темно-коричневими, сліпими та важать в середньому 140 грамів. Новонароджені лисенята потребують зовнішньої стимуляції для дефекації та уринації до віку в 2–3 тижні[43]. Вони відкривають очі та починають вперше бачити за два тижні, але їх зір повністю не розвиваються до віку 3–4 тижні. Лисенята починають вперше облишати лігво у віці 3–4 тижні; до цього моменту вони не здатні самостійно підтримувати температуру тіла, яка дозволяла б їм постійно знаходитися у відкритому середовищі.[43]Вигодовування молоком триває 7—9 тижнів. У тримісячному віці лисенята починають полювати разом з батьками; до цього часу лисенята переважно перебувають або у лігві, або під доглядом матері, тоді як батько полює за обох партнерів. У разі смерті однієї з лисиць інша збільшує інтенсивність свого полювання, використовуючи ділянки обох партнерів. Батьки сірих лисиць продовжують доглядати за своїми лисенятами до того моменту, як вони не облишать батьківську ділянку; описані випадки, коли сірі лисиці залишали їжу для інших сірих лисиць, що потрапили до пастки.
Статева зрілість досягається за 10 місяців[20]. Молоді лисиці досягають дорослого розміру приблизно у віці 6—7 місяців; приблизно у цьому віці вони полишають батьківську ділянку. Хоча раніше вважалося, що сірі лисиці завжди виганяли своїх дітей за межі своєї ділянки, нові спостереження показали, що випадки, коли дорослі діти можуть користуватися частиною ділянки своїх батьків, не є винятком за умов високої щільності популяції, і що значну роль у поширенні лисиць можуть відігравати конфлікти під час сезону розмноження, коли батьки-чоловіки розглядають родини своїх дітей, та іноді самих дітей, як конкурентів при паруванні. [59] Подальші стосунки між лисицями з однієї родини не вивчені досконало, але анекдотичні дані можуть свідчити про те, що сірі лисиці пам'ятають свою родину за запахом[38].
Масове розселення лисиць починається восени; саме на цю пору року припадає більшість ДТП за їх участю, оскільки молоді лисиці активно пересуваються у пошуку нових місць і часто перебувають у незнайомій місцевості. Більшість лисиць мандрує на невелику відстань від дому, приблизно 3—5 км, хоча дані генетичних досліджень показують, що у популяції лисиць достатня кількість осіб мандрує на доволі великі відстані, щоб популяція була генетично однорідною на площі в 1000 квадратних кілометрів.
Найбільш ризикованим періодом у житті лисиць є перша самостійна зима; ймовірність смерті молодої лисиці в першу зиму складає 0.7 у річному еквіваленті, в той час як надалі цей ризик падає до 0.5 у рік[60]. У той же час, при такій динаміці смертності, більшість лисиць народжується від лисиць однорічного віку і тварини у віці до двох років складають більшість популяції.
Дані щодо «природної» структури популяції сірих лисиць різняться. Старіші дослідження показували, що вікова структура популяції сірих лисиць не змінюється після того, як природа повертається в дикий стан[61], однак за результатами пізніших досліджень структури популяції сірих лисиць на тій же території було виявлено, що принаймні половина популяції була старішою, ніж три роки[42]. Одним з обмежувальних факторів у популяції сірих лисиць є епізоотії, в першу чергу — чумки та сказу. Це дозволяє популяції сірих лисиць витримувати значний тиск з боку людини; у низці штатів США до половини популяції сірих лисиць щорічно гине внаслідок полювання. Іншим прикладом є історія відновлення популяції близько споріднених острівних лисиць; попри те, що, через появу беркутів, які почали полювати на лисиць з повітря, на островах популяція острівної лисиці зменшилася до критичних позначок у 1999 році, вже у 2007 вид відновився внаслідок приросту на 25% за рік[62].
Тривалість життя у дикій природі становить 6—8 років[30], у неволі ж вони можуть жити до 15 років[60].
Сірі лисиці є більш соціальними тваринами, ніж лисиці руді; у цьому аспекті поведінки вони поступаються лише вовчим[63]. Попри те, що вирази обличчя та пози в сірої лисиці є менш виразними, ніж в лисиці рудої, в неволі сірі лисиці демонстрували взаємний догляд та складні соціальні стосунки.
Сірі лисиці часто демонструють взаємний догляд як в дикій природі, так і в неволі. Вони намагаються ретельно вичистити себе від паразитів в тих місцях, куди можуть дістати; там, де це їм не вдається, вони покладаються на допомогу родини: партнера, батьків або дітей. В першу чергу, таким чином вичищаються вуха, оскільки сірі лисиці достатньо сильно покладаються на слух при полюванні. В неволі сірі лисиці таким чином часто вичищали тварин, з якими потоваришували[38].
Сірі лисиці намагаються прийти на допомогу своїм дорослим родичам, що перебувають у небезпеці. Сірі лисиці лишали їжу навіть для дорослих сірих лисиць, що попали до пастки; описані випадки, коли лисиці приходили на допомогу іншим сірим лисицям, що зазнали нападу пітонів[64].
У спілкуванні сірих лисиць окрему роль грають плями рудого хутра біля вух та білі щоки; вилизування цих місць на тілі лисиць інтерпретується як вияв приязні або вибачення. Сірі лисиці виробили ритуалізовані сутички, де захоплення білої частини щоки призводить до закінчення поєдинку та визнання поразки[63]; шкіра лисиць навколо щік товстіша, тому такі поєдинки не призводять до травм[65]. Водночас, значення певних жестів, таких як демонстрація самцями геніталій, є не до кінця вивченим; якщо раніше припускалося, що вони є виразом довіри, то сучасні спостереження можуть бути інтерпретовані як такі, що свідчать про його вживання для домінації.
Хоча сірі лисиці ніколи не полюють вдвох, вони достатньо часто можуть шукати іншу їжу (комах, рослини, сміття та інше) парами чи усією родиною, при цьому вони можуть попереджувати одне одного про небезпеки.
В житті сірої лисиці запахи відіграють дуже велику роль. Сіра лисиця мітить свою територію за допомогою секрету залоз та посліду. Залоза, що відповідає за секрецію запахів, в сірої лисиці є чи не найбільшою з усіх псових і сягає в довжину 1/3—1/2 від довжини хвоста[1]. В пустельній місцевості сірі лисиці часто прагнуть залишити свої мітки якомога вище, що іноді призводить до накопичення посліду на верхівках вертикальних стовбурів; пари сірих лисиць сумісно мітять свою територію, утворюючи найбільші купи посліду у найважливіших місцях. Подібно як й інші члени родини Canidae, сірі лисиці спілкуються гавкотом, гарчанням та скигленням[30].
Сірі лисиці пам'ятають тварин, з якими вони проводили разом дитинство, та не сприймають їх як ворогів. Через це під час реабілітації лисенят, які втратили батьків, їх намагаються виховувати разом, аби збільшити шанси на виживання в природі; під час програми відтворення острівної лисиці перед випуском на волю родини лисиць, які випускали в суміжних територіях, «соціалізували» в одному вольєрі, аби вони впізнали одне одного за запахом. Однак, після утворення постійної пари, сірі лисиці стають дуже підозрілими до чужинців і обов'язково намагаються прогнати незнайомців[65].
Як в неволі, так і в природному середовищі, сірі лисиці можуть «оздоблювати» себе запахами речовин, які здаються їм незвичними або привабливими; для цього вони можуть жувати джерела такого запаху та тертися об них. Така поведінка була зареєстрована з валеріаною, кавою, кормом для котів та рибок, панцирами омарів та навіть цибулею[38].
Втрата, фрагментація і деградація середовища існування можуть бути особливо проблематичними у тих регіонах, де число людей швидко зростає і важливе середовище існування перетворюється для сільськогосподарських, промислових і міських потреб. Через низьку якість хутра, порівнюючи з іншими видами, комерційне використання тварини дещо обмежене, тому попит на хутро сірих лисиць визначається переважно модою. Пік попиту на шкурки припав на 1979 рік, коли в США було добуто трохи більше ніж 400 тисяч тварин; на сьогодні попит значно зменшився, і з 2005 року щорічний видобуток сірої лисиці не перевищував 80 тисяч тварин[66]. У Мексиці цю тварину часто незаконно продають для домашнього утримання[29].
Не вказаний в Додатку СІТЕС вид охороняється законом як промисловий вид у США, охорона якого визначається законодавством окремих штатів; вид охороняється у Канаді як такий, що знаходиться під загрозою. Ця лисиця зустрічається на численних природоохоронних територіях протягом усього діапазону поширення. Велика кількість лисиць утримується в неволі, у приватних колекціях, в руках окремих осіб, зоопарках, господарствах дикої природи. Переносить неволю добре[29].
U. cinereoargenteus, малюнок Й. Ґ. Кьолеманса, 1890
Малюнок шести видів родини псових, сіра лисиця внизу, зліва
U. cinereoargenteus на висоті 2.1 тисяч метрів у Каліфорнії
U. cinereoargenteus, Нью-Мексико
Сіра лисиця в ботанічному саду університету Берклі, США
Дитинча сірої лисиці в парку Зіон, Юта, США
Сіра лисиця в пошуках їжі
Сіра лисиця в штаті Невада, США
Камуфляж сірої лисиці
Сіра лисиця в неволі
Через значну кількість рудого хутра сіру лисицю часто плутають з рудою
Сіра лисиця в штаті Невада, США
U. cinereoargenteus на дереві, північна Флорида
Сіра лисиця досліджує бак для збору води, Каліфорнія
Cáo xám (Urocyon cinereoargenteus) là một loài động vật có vú trong họ Chó, bộ Ăn thịt. Loài này được Schreber mô tả năm 1775.[2] Chúng phân bố rộng khắp nửa nam của Bắc Mỹ từ nam Canada đến phía bắc của Nam Mỹ (Venezuela và Colombia). Loài này và họ hàng gần của nó Urocyon littoralis là những thành viên còn sinh tồn duy nhất trong chi Urocyon, chi này được xem là nhóm nguyên thủy nhất của các loài trong họ chó còn sinh tồn.[3] Nó từng là loài cáo phổ biến nhất vùng phía đông, và vẫn được tìm thấy ở đó,[4][5][6] với sự phát triển của con người làm cho cáo đỏ trở nên chiếm ưu thế hơn. Các bang vùng Thái Bình Dương vẫn có loài cáo xám này chiếm phổ biến.
Cáo xám xuất hiện vào thế Pliocen giữa cách nay 3,6 triệu năm với bằng chứng hóa thạch đầu tiên được tìm thấy ở tầng 111 Ranch dưới, Quận Graham, Arizona cùng với các động vật có vú hiện đại như giant sloth, Cuvieronius giống như voi, Large-headed llama, và ngựa nhỏ thời kỳ đầu thuộc chi Nannippus và Equus.[7] Các phân tích di truyền của loài thuộc họ chó giống cáo đã xác nhận rằng cáo xám là một chi khác biệt với cáo đỏ (Vulpes ssp.). Về di truyền học, cáo xám thường clusters với hai dòng tổ tiên khác là Nyctereutes procyonoides và Otocyon megalotis.[8] Số nhiễm sắc thể là 2n=66.[9] Các phân tích di truyền gần đây cho thấy rằng cáo xám đã di cư đến đông bắc Hoa Kỳ vào thời kỳ hậu Pleistocen trong thời kỳ ấm Trung Cổ.[10] Cáo đảo Channel có thể xuất phát từ cáo xám trên đất liền.[11]
Có 16 phân loài cáo xám được công nhận.[9]
.jpg)
.png){kind=small}
Bài viết về các loài trong bộ thú ăn thịt này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Cáo xám (Urocyon cinereoargenteus) là một loài động vật có vú trong họ Chó, bộ Ăn thịt. Loài này được Schreber mô tả năm 1775. Chúng phân bố rộng khắp nửa nam của Bắc Mỹ từ nam Canada đến phía bắc của Nam Mỹ (Venezuela và Colombia). Loài này và họ hàng gần của nó Urocyon littoralis là những thành viên còn sinh tồn duy nhất trong chi Urocyon, chi này được xem là nhóm nguyên thủy nhất của các loài trong họ chó còn sinh tồn. Nó từng là loài cáo phổ biến nhất vùng phía đông, và vẫn được tìm thấy ở đó, với sự phát triển của con người làm cho cáo đỏ trở nên chiếm ưu thế hơn. Các bang vùng Thái Bình Dương vẫn có loài cáo xám này chiếm phổ biến.
Urocyon cinereoargenteus Schreber, 1775
Ареал
Серая лисица[1] (лат. Urocyon cinereoargenteus) — вид семейства волчьих, обитающий в Северной и Центральной Америке, а также на крайнем севере Южной Америки.
Серая лисица небольшого роста. Вокруг тёмно-коричневого носа шерсть «окрашена» белым пятном, основной цвет — рыже-коричневый, шерстью этого цвета покрыты бока, шея и лапы серой лисы. Область живота покрыта белой шерстью. Характерна также чёрная линия, тянущаяся от основания хвоста до его кончика. Другой отличительной особенностью является ещё одна чёрная линия, пересекающая лицо от носа к глазам, далее «уходящая» по бокам головы назад. Высота в холке — 30—40 см. Серая лисица очень проворна и ловка, по сравнению с другими лисицами, быстро бегает, а также умеет лазить по деревьям (её ещё прозвали древесной лисой).
Серая лиса плотного телосложения, с более короткими, по сравнению с рыжей лисой, лапами, поэтому она меньшего роста, но зато её длинный пушистый хвост выглядит более роскошно, нежели у её соперницы. Правда, её подшерсток не так хорошо спасает от холодов, нежели у рыжей лисицы, поэтому серая лисица не может жить в особенно холодном климате.
Серые лисицы моногамны и живут с партнёром до конца жизни. После спаривания, в феврале, у матери может родиться от 4 до 10 лисят, которые уже 11 месяцев от роду покидают родителей. Возможно именно из-за этой своей способности к плодовитости этот вид не оказался на грани смерти. Ежегодное истребление серой лисицы, например, в штате Висконсин, из-за её мягкого меха, снижало численность популяции вида до половины.
U. cinereoargenteus, рисунок Й. Г. Кьолеманса, 1890
Рисунок шести видов семейства псовых, серая лиса внизу, слева
U. cinereoargenteus, Нью-Мексико
U. cinereoargenteus, Миннесота
U. cinereoargenteus, северная Флорида
U. cinereoargenteus на высоте 2,1 тысяч метров в Калифорнии
Встреча рыжей лисы (Vulpes vulpes) с серой (Urocyon cinereoargenteus)
Серая лисица (лат. Urocyon cinereoargenteus) — вид семейства волчьих, обитающий в Северной и Центральной Америке, а также на крайнем севере Южной Америки.
灰狐（学名：Urocyon cinereoargenteus），是狐狸的一种，英文名为Gray fox。
为美洲的特产。分布范围从北美南部到中美和南美北部。
体长80－110厘米，体重雄性3.5－5千克。灰狐的鼻子较短，四肢短，但足部趾垫较大。上半部分为灰色，下半部分为金黄色。腹部为白色
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 哺乳綱 Mammalia 目 : ネコ目 Carnivora 科 : イヌ科 Canidae 属 : ハイイロギツネ属 Urocyon 種 : ハイイロギツネVulpes cinereoargenteus
和名 ハイイロギツネ 英名 Gray foxハイイロギツネ（Urocyon cinereoargenteus）は、イヌ科ハイイロギツネ属に分類される食肉類。
アメリカ合衆国、エルサルバドル、カナダ南部、グアテマラ、コスタリカ、コロンビア、ニカラグア、パナマ、ベネズエラ北部、ベリーズ、ホンジュラス、メキシコ [1][2][3]
体長52-73cm。[3]尾長27-45cm。[2]体重2.5-8.6kg。[1][2][3]背面や灰色の体毛で被われ、正中線周辺は黒い。[1][3]頸部側面や前肢の一部は赤褐色や黄褐色の体毛で被われる。[1][2][3]尾長の1/3から半分に達する臭腺（尾腺）がある。[3]尾の正中線や先端は黒い体毛で被われる。[1][2][3]
森林、草原、岩場などの様々な環境に生息する。[3]夜行性で、昼間は岩の隙間、樹洞などで休む。[1][3]最大600ヘクタールの行動圏内で生活する。[3]前肢で木を抱え込み後肢を押しつけながら木に登ることができ、樹上でも活動する。[3]
食性は雑食で、昆虫、鳥類、小型哺乳類、動物の死骸、果実などを食べる。[3]
繁殖形態は胎生。妊娠期間は53-63日。[3]1回に1-7頭（主に4頭）の幼獣を産む。[3]
分布
この項目は、動物に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然／プロジェクト:生物）。
회색여우(Urocyon cinereoargenteus, 영어: gray fox 또는 grey fox)는 붉은여우, 키트여우와 함께 북아메리카에서 3번째로 중요한 여우종이다. 섬회색여우와 구분짓기 위해 "대륙회색여우"라고도 불린다.
회색여우는 개성적인 무늬를 지니고 있다. 등은 회색, 옆구리와 목, 다리는 황갈색, 배면은 하얀색이다. 한줄의 검은줄이 등을 지나 꼬리까지 나있으며 꼬리 끝 또한 검다. 머리-몸통길이는 65 cm 정도이고 35cm가량의 꼬리가 있다. 회색여우는 대략 5kg이다. 평균적으로 수컷이 암컷보다 크다.
회색여우는 캐나다 남부부터 미국전역을 걸쳐 중앙 아메리카의 콜롬비아와 베네수엘라까지 퍼져있다. 회색여우는 활엽수림에 서식하며, 탁 트인 곳은 꺼린다. 때문에 회색여우는 미국 중서부 지방에선 매우 드문드문 분포한다.
개과로서는 유일하게 회색여우(친척인 "섬회색여우"를 포함해서)는 나무를 오를 수 있다. 덕분에 북아메리카에서는 "나무여우"(tree foxes)라고도 불린다. 천적에 의해 위협받는 경우 나무에 오르지만, 먹이를 찾는 등, 개인적인 사정으로 나무에 오르기도 한다. 중요한 먹이는 주로 다람쥐이지만, 쥐나 집토끼, 새 혹은 곤충도 사냥하며 아울러 관목열매나 나무열매, 다른 식물성 먹이를 먹는다. 한마디로 그냥 잡식.
회색여우는 야행성이다. 보금자리로서 굴을 파지 않고 낮에는 높은 나무나, 바위틈새를 차지하거나 마모트굴을 빼앗는다. 회색여우는 일부일처제로 추정되며 평생 짝을 이뤄 살아간다. 평균적으로 4마리 새끼를 낳는다.
회색여우로부터 채널 제도에서는 섬회색여우(채널섬여우라고도 한다)가 파생되어 나왔다. 마지막 빙하기 동안에 카날 제도의 세 섬에 이주한 회색여우들은 그곳에서 진화를 계속 진행하였다. 섬회색여우들은 섬의 왜소 발육화의 전형적인 예이다. 섬회색여우들의 덩치는 집 고양이보다 크지 않다.
† 포클랜드늑대
남아메리카여우속개(회색늑대의 아종).jpg)
붉은늑대(코요테와 회색늑대의 혼종?)
회색여우(Urocyon cinereoargenteus, 영어: gray fox 또는 grey fox)는 붉은여우, 키트여우와 함께 북아메리카에서 3번째로 중요한 여우종이다. 섬회색여우와 구분짓기 위해 "대륙회색여우"라고도 불린다.
_fur_skins.jpg)
.jpg)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
