В 1994 Гарсія Переа (ісп. Garcia Perea) припустив, що цей вид можна розділити на 3 окремих види: Lynchailurus colocolo, L. pajeros, та L. braccatus на основі морфологічних ознак. Однак генетичний аналіз підтримує існування популяційного поділу в цьому виді, але не на рівні видів (Johnson et al. 1999). Генетичний підрозділ (Уругвай та південна частина Бразилії; Болівія та північна частина Чилі, західна Аргентина і центральний Чилі: Johnson et al. 1999) дещо відрізняється від підрозділів, визнаних Гарсією Переєю на основі морфології (центральний Чилі; Анди від Еквадору і з півдня через Аргентину та Уругвай, Парагвай і Бразилію).
Крім того, в 2007 Коссіос (ісп. Cossios ) та Аньєрс (ісп. Angers) знайшли шість високо розбіжних клад у генетичному аналізі Андського населення (Перу, Болівія, Аргентина). Підвидоподібні та географічні підрозділи у цьому виді вимагають подальшого вивчення. Зона гібридизації між L. colocolo і L. tigrinus була знайдена шляхом генетичних аналізів зразків із центральної Бразилії (Johnson et al. 1999, Eizirik et al. 2007).[3]
Якщо розглядати Leopardus braccatus (пантанальська кішка) і Leopardus pajeros (пампаська кішка) окремими видами, Колоколо поділятиметься на два підвиди[4]:
Зовні колоколо відрізняється від пантанальської кішки більшим розміром, кольором волосяного покриву і малюнком на хутрі. Деякі пампаські кішки такого ж розміру, як колоколо; деякі підвиди пампаської кішки мають той же колір волосяного покриву і малюнок як колоколо з підвиду L. c. wolffsohni[5]
Генетичні дослідження показали, що філогенетична роду Leopardus відокремилася від лінії спільного предка 8 млн років тому. Найбільш близькі види L. jacobita й L. colocolo розділились трохи більше ніж 1.5 млн років тому[6].
Філогенетичне древо роду Leopardus
LeopardusLeopardus pardalis — Оцелот
Leopardus wiedii — Маргай
Leopardus colocolo — Колоколо
Leopardus jacobita — Андська кішка
Leopardus tigrinus — Онцила
Leopardus guigna — Кодкод
Leopardus geoffroyi — Леопард Жофруа
Мешкає на трав'янистих рівнинах Південної Америки (Аргентина, Болівія, Бразилія, Чилі, Еквадор, Парагвай, Перу, Уругвай), серед чагарників, рідколісся, й зрідка у заплавах бразильських пантанал і в напівпосушливих холодних пустелях Патагонії. Зустрічається у високогірних районах Анд, хоча вид був записаний на висотах більш ніж 5,000 м (Nowell & Jackson 1996), більшість записів стосуються більш низьких висот (в середньому 3,567 м, в порівнянні з 4,236 для андської кішки (Perovic et al. , 2003).[3]
В 2016 році вперше колоколо було виявлено в пустелі Сечура[7].
Довжина голови й тіла: 42–79 см, довжина хвоста: 22–33 см, вага: 3—3.7 кг[8]. Висота в плечах 300–350 мм. Забарвлення від жовтувато-білого й сірувато-жовтого до коричневого, сіро-коричневого, сріблясто-сірого й світло-сірого. Поперечні жовті чи коричневі смуги присутні на спині та боках. Дві смужки йдуть від очей по щоках і зустрічаються під горлом. Колір, малюнок і текстура шерсті значно змінюється протягом широкого діапазону проживання колоколо. Хутро довге. Хвіст пухнастий. Мордочка широка. Вуха загострені[9].
Колоколо — перш за все нічні мисливці, але їх нерідко зустрічали під час полювання і в денний час. Кішка в основному наземна тварина, але при потребі може залізти на дерево[9]. Вокальний репертуар подібний до репертуару інших малих котячих, і включає шипіння, фиркання, нявкання, булькання і муркотіння[2]. Довге хутро на спині, яке може бути до семи сантиметрів у довжину, стоїть прямо, коли кішка нервує або налякана, створюючи видимість що вона набагато більша, ніж насправді[8].
Колоколо полює на малих ссавців, таких як кавієві та віскаші, птахів (наприклад, схованохвости), а також на ящірок і великих комах.
Кішка народжує від одного до трьох кошенят. Дітонародження, що відбувались в неволі не показали жодної вказівки на сезонний пік народження. Народжене в зоопарку Цинциннаті маля важило 132 грами.[2] Середня тривалість життя становить дев'ять років, але деякі особини прожили більше 16 років[8][10][8].
Втрата середовища проживання (перетворення в сільськогосподарські орні землі) і деградація (шляхом випасу худоби) вважається серйозною загрозою для цього виду у більшій частині ареалу. Загрозою також є вбивство для захисту птахівництва і полювання для традиційних культурних цілей у високих Андах. Є втрати L. colocolo на дорогах[3].
Не дивлячись на факт, що шкури колоколо не мають жодного комерційного значення, значне число шкур, як відомо, було присутнє в обороті міжнародної торгівлі хутром. Між 1976 і 1979 7,8239 зразків на суму $1,8 мільйона, як повідомлялось, експортували з Буенос-Айреса, Аргентина. Число шкур в торгівлі різко зменшилося у 1980-х, скоротившись до 361 в 1983 і до нуля в 1984. Це різке зниження збігається з підсиленням законодавства, що забороняє полювання, торгівлю, і комерційний експорт в Аргентині.[2].
До Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи (МСОП) колоколо занесений як вид, що близький до загрозливого стану, тому що майбутні зниження чисельності популяцій в результаті перетворення середовища існування можуть призвести до його кваліфікації як вразливого виду. Вид включений в Додаток II СІТЕС. Вид охороняється національним законодавством на більшій частині свого ареалу. Полюванням заборонене в Аргентині, Болівії, Чилі та Парагваю, правила полювання встановлені в Перу. Живе в багатьох захищених територіях (13 в Аргентині, Pereira et al. 2002)[3].
_(6505581153).jpg)
