Латинська родова назва походить від давньогрецьких слів isos — «однаковий» і pyros — «пшениця». Вона обумовлена зовнішнім виглядом насіння, схожим на пшеничні зерна. Українська родова назва рутвички звичайної вказує на зовнішню подібність листків цього виду до рутвиць — представників спорідненого роду тієї ж родини. Таке ж значення має і латинська видова назва, що походить від слів thalictrum — «рутвиця» та oides — «подібний». Українська видова назва вказує на відносну поширеність цієї рослини в межах притаманних їй біотопів. Крім того, у Словнику українських наукових і народних назв судинних рослин Ю. Кобіва для рутвички звичайної наведені такі назви як рівноплі́дник рутвицели́стий, рівноплі́дник рутвице́вий (наукові синоніми), рути́чка або незго́да рути́чка, пу́калка, рясть бі́ла (народні назви)[4]. Остання назва походить від слова «ряст», яким у давнину позначали всі рослини із дрібними білими квітками. Однак, слід зауважити, що в сучасній українській ботанічній номенклатурі назва «ряст» закріплена за родом Corydalis родини Жовтецевих.
Багаторічна трав'яниста рослина заввишки 10-30 см, загалом тендітна та ніжна. Геофіт. Тонке кореневище майже вертикальне або косе, розгалужене, повзуче, білувате. З його вузлів виходять мички численних м'ясистих, але тонких і прямих коренів. Стебла нечисленні, часто поодинокі, тонкі, прямостоячі, розгалужені, улиснені тільки у верхній частині. Їхня основа огорнута кількома широкими плівчастими піхвами. Зазвичай вони голі, зрідка слабко опушені у нижній частині. Листки двох типів: прикореневі та нижні стеблові на черешках завдовжки 5-10 см, двічі або тричі трійчасті з трилопатевими або тридільними оберненояйцеподібними листочками, голі чи слабко опушені з нижнього боку, із білуватими плівчастими прилистками завдовжки 2,5-4 мм, завширшки до 3 мм; верхні стеблові листки сидячі або на черешках завдовжки 1-2 см, подібні до нижніх за формою, але менш складні та дрібніші за розміром, із двома короткими прилистками.
Квітки зазвичай поодинокі, рідше розташовані по 2-3 на тонких квітконіжках завдовжки 1-2 см, що виходять із пазух верхніх листків. Квітки рутвички звичайної двостатеві, актиноморфні, із подвійною оцвітиною завширшки 1-2 см. Чашечка складена з 5-6 овальних опадних чашолистків білого (рідше рожево-фіолетового) кольору завдовжки 9-10 мм, завширшки до 6 мм, які часто сприймають за пелюстки. Справжні пелюстки у цієї рослини перетворилися на нектарники. Їх 5-6 штук, вони дуже дрібні (завдовжки 1-2 мм), зубчасті, білі. Тичинок 20-30, вони довші за пелюстки, але коротші за чашолистки, мають білі тичинкові нитки та жовті дволопатеві пиляки.
Плоди — пласкі, однобічноланцетні листянки завдовжки 6-10 мм, із коротким, тонким, злегка загнутим носиком. Листянки складені по 2-3 штуки. Насінини оберненояйцеподібні, гладенькі, лискучі, бурого або майже чорного кольору. 1 грам містить близько 190 насінин.
Число хромосом 2n = 14.
У кореневищах рутвички звичайної знайдений ряд алкалоїдів, таких як: ретикулін, ізокорідин, ізоталмідин, ізопілтандин, ізопіруталдин, колюмбамін, палматин. Ці речовини надають їй отруйних властивостей. Разом з тим, сучасні дослідження показали, що вони пригнічують розвиток одного зі збудникіів малярії — Plasmodium falciparum[5].
Рутвичка звичайна за походженням є центральноєвропейською гірською рослиною. Це реліктовий вид, притаманний пребореальному періоду розвитку рослинності. Його ареал охоплює переважно гірські райони Середземномор'я, Західної, Центральної та, частково, Малої Азії й Східної Європи. В останньому регіоні рутвичка звичайна трапляється тільки в Україні, Молдові та на заході Білорусі. Наразі у Білорусі цей вид став рідкісним, достовірні його знахідки здійснені у Берестейському, Пружанському, Кам'янецькому, Малоритському районах Берестейської області та в Свіслоцькому районі Гродненської області[2]. В інших країнах Європи цей вид також розповсюджений нерівномірно. Наприклад, він знайдений у центральній та північній Італії, на острові Корсика, але відсутній у Греції й Албанії, також спорадично поширений в Австрії, рідкісний у Швейцарії та на півночі Альп.
В межах України ця рослина доволі звичайна у лісах Правобережжя, де південно-східна межа її розповсюдження проходить через захід Черкаської та південний захід Київської областей. Найчисельніша рутвичка звичайна у Тернопільській, Хмельницькій та на південному заході Вінницької області, у яких проективне покриття сягає 6 %, а частота трапляння доходить до 76 %. На решті території частота трапляння не перевищує 20 %[6].
Морозостійка, помірно тіньовитривала рослина, що полюбляє рости у напівтіні. Віддає перевагу помірно зволоженим, пухким та родючим ґрунтам, переважно дерново-підзолистим чи бурим лісовим, у південній частині ареалу також часто зростає на карбонатних. Разом з тим, помічено, що ця рослина уникає багатих на нітрати ґрунтів, а в межах України відсутня на вершинах товтр і ділянках із перегнійно-карбонатними ґрунтами[6]. Типовими біотопами для неї є старі, світлі ясеневі, дубово-грабові, липово-грабові та чисті грабові ліси із квасеницею звичайною та яглицею звичайною у трав'яному покриві[2]. Рідше вона трапляється у чагарниках, на лісових луках, на півдні може зростати у букових, березових, вільхових, осокорових, каштанових лісах. У горах вона трапляється переважно у нижньому поясі на висотах до 1200 м. Входить до складу рослинних угруповань порядку Fagetalia, а в асоціаціях Tilio-Carpinetum, Isopyro thalictroides-Carpinetum і Mercurialo-Quercetum рутвичка звичайна виступає індикатором[6].
Розмножується вегетативно (поділом кореневищ) та насінням. Квітне в різних частинах ареалу в березні-травні протягом 20 днів, в Україні цвітіння відбувається із другої половини квітня до середини травня. Як правило, воно рясне і в цей час рослини вкриті численними цятками білих квіток. Запилення здійснюють комахи, в першу чергу, оси та бджоли. Насіння достигає наприкінці травня, розповсюджується воно шляхом барохорії[2]. Наприкінці червня — початку липня надземна частина рутвички звичайної відмирає. Таким чином, цей вид належить до ефемероїдів — рослин зі скороченим життєвим циклом, що є пристосуванням до життя під покривом густого лісу. Починаючи з кінця червня на кореневищі починає формуватись брунька відновлення, і на початку осені в ній вже є повноцінний зародок, з якого наступного року виросте новий пагін.
У природі і культурі рутвичку звичайну шкідники практично не ушкоджують, але за надмірного зволоження вона може вражатися борошнистою росою.
Враховуючи значну осяжність ареалу цієї рослини, загалом вона не є під загрозою. Водночас, в окремих регіонах популяції рутвички звичайної нечисельні, відокремлені одна від одної. В цих умовах вони особливо уразливі до дії несприятливих чинників: витоптування, збирання рослин для букетів, надмірного випасання худоби, а також до будь-яких змін середовища, як спричинених людиною (вирубування лісів), так і природних (надмірне навантаження на екосистеми з боку травоїдних ссавців). З огляду на це, рутвичка звичайна занесена до Червоної книги Білорусі[2], знаходиться під охороною у Литві та Швейцарії. В Україні вона занесена до місцевих списків охоронюваних рослин у Вінницькій та Київській областях[3]. За даними Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного загальна кількість рутвички звичайної в межах України оцінюється приблизно у 40 мільярдів особин[6].
Господарське значення цього виду невелике. Починаючи із середини XVIII століття рутвичку звичайну інколи висаджують у садках як ґрунтопокривну рослину. Цей вид також придатний для використання у бордюрах, альпінаріях. Окрім дикої форми відомий махровий сорт 'Shoaf's Double' із рожевими квітами. У культурі рутвичка звичайна не надто вибаглива: за умови доброго зволоження і дренажу, на угноєних ділянках швидко розростається, а влітку під час спокою не потребує догляду, привабливий вигляд без пересадки зберігає до 30 років. Вирощування в ботанічних чи приватних садах може бути одним із заходів по відновленню чисельності цієї рослини. Крім того, навесні вона відіграє певну роль як джерело підтримуючого медозбору, оскільки о цій порі року медоносні бджоли відчувають брак корму.
