Назва роду Sinapis походить від грец. σίνος (sinos) — «шкода» і ὄψις (opis) — «зір», так як при розтиранні насіння з водою виділяється ефірна гірчична олія, яка викликає сльозотечу.
Батьківщиною гірчиці вважається Азія.
Гірчиця — близький родич капусти, салату і редиски.
Основне призначення рослини в сільському господарстві — видобуток олії.
Завдяки тривалому періоду цвітіння бджоли збирають з неї багато меду.[1]
У воді з додаванням гірчичного порошку добре відмивається жирний посуд і добре відпераються вовняні речі.[1]
Деякі види сарепської гірчиці використовують в їжу як салатну рослину. Гірчицю використовують як приправу до ковбасних і м'ясних виробів, у народній медицині порошок гірчиці п'ють для збудження апетиту і кращого виділення шлункового соку.[1] Розмелені насінини входять до складу «шлункових зборів». Гірчичним борошном навпіл з медом, замішаним на відварі квіток білої лілії виводять ластовиння.[1]
При годівлі корів гірчицею, покращується якість молока, вершкове масло отримує гарний жовтий колір.[1]
У працях Авіценни гірчиця згадується під назвою хардал.[1]
Гірчичну олію широко застосовують в кулінарії, парфумерії, фармацевтиці. Гірчична олія є солодкою і духмяною, хоча сама гірчиця є пекучою і гіркою. Справа в звичайній воді, ферменті мірозині і глікозиді синігріні, які містяться в насінні сарепської і чорної гірчиці.[1] Дія мірозину починається лише у випадку, якщо порошок змочити теплою водою.[1] Глікозид під дією мірозину розпадається на глюкозу, кислий сірчанокислий калій і ефірну олію.[1]
Рід Гірчиця нараховує 6 видів[2]:
