El peix clavellat (Echinorhinus brucus) és una espècie de tauró que apareix molt rarament a les llotges de peix dels Països Catalans.
Té uns moviments lents, pot aparèixer en aigües somes properes a la costa a una profunditat de 19 m, però sovinteja més en fondàries de 900 m. És una espècie bastant rara.
Menja petits taurons (com els agullats), peixos ossis i també crancs.
És ovovivípar aplacentari. Neixen de 15 a 24 cries per ventrada, que fan entre 29 i 90 cm de longitud.
En l'actualitat no té cap tipus d'interès econòmic. Anys enrere se li extreia l'oli del fetge, que era emprat, en altres latituds, amb propòsits curatius.
El peix clavellat (Echinorhinus brucus) és una espècie de tauró que apareix molt rarament a les llotges de peix dels Països Catalans.
Der Nagelhai (Echinorhinus brucus) ist eine von zwei Arten aus der Familie der Echinorhinidae.
Echinorhinus brucus ist ein großer Hai (Durchschnittsgröße ca. zwei Meter, maximale Größe ca. 3,10 Meter) mit zwei nach schwanzwärts versetzten Rückenflossen ohne Flossenstachel. Der Nagelhai hat seinen Namen von den großen dorn- oder nagelartigen Schuppen erhalten, die sich auf dem Körper und den Flossen befinden. Diese Dermaldentikel können bis ca. 15 Millimeter im Durchmesser erreichen und sind unregelmäßig über den Körper verteilt.
Die in Reihen angeordneten Zähne (20 – 26 im Oberkiefer und 21 – 26 im Unterkiefer) können bis zu drei Nebenspitzen aufweisen.
Sein Lebensraum reicht vom Westlichen Atlantik (vor Massachusetts und Virginia, Argentinien) über den Östlichen Atlantik (Schottland, England, bis hinunter zur Elfenbeinküste) und der Nordsee, dem Mittelmeer, vor Südafrika, dem Westlichen Indischen Ozean (Südliches Mosambik, Indien) sowie dem Westlichen Pazifik (Japan, Australien, Neuseeland).
Die Lebensweise des Nagelhais ist nahezu unbekannt, da er nur relativ selten gefangen und noch nie länger beobachtet werden konnte.
Der Nagelhai lebt wahrscheinlich am Boden oder im tiefen Freiwasser (Mesopelagial) der Tiefsee (Bathyal), gewöhnlich in einer Tiefe zwischen 350 und 900 Metern. Vereinzelt wurde er aber auch schon nahe der Wasseroberfläche gefangen. Seine Nahrung besteht, soweit bekannt, hauptsächlich aus Tiefsee-Knochenfischen aber auch anderen kleinen Haien (z. B. Dornhaien).
Die Art ist wie die meisten Knorpelfische ovovivipar, die Embryonen entwickeln sich also bereits im Mutterleib und werden dann lebend geboren. Die Anzahl der Jungtiere pro Wurf beträgt 15 bis 20.
Die Geburtsgröße liegt zwischen 30 und 90 Zentimetern und die Geschlechtsreife wird bei Männchen mit etwa 150 – 170 Zentimetern und bei Weibchen mit etwa 215 – 230 Zentimetern Körperlänge erreicht.
Το αχινοσκυλόψαρο[2] (επιστημονική ονομασία: Echinorhinus brucus) είναι το ένα από τα δύο μέλη της οικογένειας Εχινορινίδες. Το άλλο είναι το είδος Echinorhinus cookei. Απαντάται στο Δυτικό Ειρηνικό ωκεανό, καθώς και σε τροπικά και εύκρατα νερά παγκοσμίως, συμπεριλαμβανομένης της Μεσογείου. Αυτός ο καρχαρίας κολυμπάει κοντά στο βυθό, σε βάθος συνήθως 400 με 900 μέτρων, αν και έχει βρεθεί σε ρηχότερα νερά. Το αχινοσκυλόψαρο έχει ογκώδες σώμα, με δύο μικρά ραχιαία πτερύγια, στο αρκετά πίσω στο σώμα και δεν έχει πρωκτικό πτερύγιο. Αναγνωρίζεται από τα αγκαθοειδή δερματικά δόντια που βρίσκονται σε όλο του το σώμα, μερικά από τα οποία έχουν συνενωθεί μεταξύ τους. Είναι μωβ καφέ ή μαύρο και φτάνει σε μήκος μέχρι τα 3,1 μέτρα, αν και συνήθως έχει μήκος 2 μέτρα.
Η διατροφή του αχινοσκυλόψαρου περιλαμβάνει μικρότερους καρχαρίες, οστεϊχθύες και καβούρια, τα οποία αυτό το αργοκίνητο είδος μπορεί να πιάσει ρουφώντας. Είναι ωοζωοτόκα, με τα θηλυκά να γεννούν κάθε φορά 15 με 52 μικρά. Είναι ακίνδυνο για τους ανθρώπους. Είναι συχνά παραπίπτον αλίευμα, και περιστασιακά χρησιμοποιείται ως ψαροτροφή ή για το λάδι που εξάγεται από το συκώτι του. Η IUCN προς το παρόν δεν έχει αρκετές πληροφορίες για να εντάξει το ψάρι σε κάποιο καθεστώς διατήρησης. Ο πληθυσμός έχει μειωθεί σημαντικά στο βόρειο Ατλαντικό από το 18ο και 19ο αιώνα, πιθανότατα εξαιτίας της υπεράλιευσης.[1]
Το αχινοσκυλόψαρο (επιστημονική ονομασία: Echinorhinus brucus) είναι το ένα από τα δύο μέλη της οικογένειας Εχινορινίδες. Το άλλο είναι το είδος Echinorhinus cookei. Απαντάται στο Δυτικό Ειρηνικό ωκεανό, καθώς και σε τροπικά και εύκρατα νερά παγκοσμίως, συμπεριλαμβανομένης της Μεσογείου. Αυτός ο καρχαρίας κολυμπάει κοντά στο βυθό, σε βάθος συνήθως 400 με 900 μέτρων, αν και έχει βρεθεί σε ρηχότερα νερά. Το αχινοσκυλόψαρο έχει ογκώδες σώμα, με δύο μικρά ραχιαία πτερύγια, στο αρκετά πίσω στο σώμα και δεν έχει πρωκτικό πτερύγιο. Αναγνωρίζεται από τα αγκαθοειδή δερματικά δόντια που βρίσκονται σε όλο του το σώμα, μερικά από τα οποία έχουν συνενωθεί μεταξύ τους. Είναι μωβ καφέ ή μαύρο και φτάνει σε μήκος μέχρι τα 3,1 μέτρα, αν και συνήθως έχει μήκος 2 μέτρα.
Η διατροφή του αχινοσκυλόψαρου περιλαμβάνει μικρότερους καρχαρίες, οστεϊχθύες και καβούρια, τα οποία αυτό το αργοκίνητο είδος μπορεί να πιάσει ρουφώντας. Είναι ωοζωοτόκα, με τα θηλυκά να γεννούν κάθε φορά 15 με 52 μικρά. Είναι ακίνδυνο για τους ανθρώπους. Είναι συχνά παραπίπτον αλίευμα, και περιστασιακά χρησιμοποιείται ως ψαροτροφή ή για το λάδι που εξάγεται από το συκώτι του. Η IUCN προς το παρόν δεν έχει αρκετές πληροφορίες για να εντάξει το ψάρι σε κάποιο καθεστώς διατήρησης. Ο πληθυσμός έχει μειωθεί σημαντικά στο βόρειο Ατλαντικό από το 18ο και 19ο αιώνα, πιθανότατα εξαιτίας της υπεράλιευσης.
The bramble shark (Echinorhinus brucus) is one of the two species of sharks in the family Echinorhinidae. Aside from the eastern Pacific Ocean, it is found in tropical and temperate waters worldwide. This rarely encountered shark swims close to the bottom of the seafloor, typically at depths of 400–900 m (1,300–3,000 ft), though it may enter much shallower water. The bramble shark has a stout body with two small dorsal fins positioned far back and no anal fin. It can be readily identified by the large, thorn-like dermal denticles scattered over its body, some of which may be fused together. It is purplish brown or black in color and grows up to 3.1 m (10 ft) long.
The diet of the bramble shark includes smaller sharks, bony fishes, and crabs, which this slow-moving species may capture via suction. It is aplacental viviparous, with females producing litters of 15–52 pups. Harmless to humans, it is an occasional bycatch of commercial and recreational fishers, and may be used for fishmeal and liver oil. Its population has declined substantially in the northeastern Atlantic since the 18th and 19th centuries, likely because of overfishing.
The original description of the bramble shark was authored by French naturalist Pierre Joseph Bonnaterre in the 1788 Tableau encyclopédique et méthodique des trois regnes de la nature. He named it Squalus brucus, from the Greek brux or bruchios meaning "from the depths of the sea".[3][4] The type specimen has since been lost.[5] In 1816, Henri de Blainville created the genus Echinorhinus for this species.[6] Until the 1960s, specimens of the prickly shark (E. cookei) caught in the Pacific Ocean were misidentified as bramble sharks.[4] Other common names for this species are spinous shark and spiny shark.[7]
The bramble shark has a thick, cylindrical body and a somewhat flattened head. The snout is blunt and shorter than the width of the mouth, with widely spaced nostrils that are preceded by small flaps of skin. The eyes lack nictitating membranes; the tiny spiracles are located well behind them. The wide, curved mouth bears very short furrows at the corners. There are 20–26 upper and 22–26 lower tooth rows; each tooth is knife-like, with a single main cusp and up to three cusplets on either side. There are five pairs of gill slits, with the fifth pair the longest.[5][8]
The pectoral fins are short and angular, while the pelvic fins are long and relatively large. The dorsal fins are small, with the first dorsal fin origin lying behind the pelvic fin origins. There is no anal fin. The caudal peduncle is robust and lacks notches at the caudal fin origins. The asymmetrical caudal fin has an indistinct lower lobe and an upper lobe without a notch in the trailing margin.[9]
The skin is covered by a layer of foul-smelling mucus several millimeters thick.[10][11] The dermal denticles are scattered irregularly over the body and vary greatly in size, measuring up to 1.5 cm (0.59 in) across. Each denticle is thorn-like in shape, with ridges radiating out from the central point over the base. As many as ten denticles may be fused together to form multi-pointed plates. The underside of the snout and the area around the mouth is densely covered by small denticles in sharks under 90 cm (35 in) long; these denticles become larger and sparser in larger sharks. This species is brown to black above, with a metallic purplish hue, and paler below; some individuals have red or black blotches. There is a report of one specimen that had a greenish glow when freshly caught. The bramble shark may reach 3.1 m (10 ft) in length. The maximum weight on record is 200 kg (440 lb) for a 2.8 m (9.2 ft) long female.[2][4][5]
Records of the bramble shark are fairly rare and originate from widely scattered locations in tropical and temperate waters worldwide, save for the eastern Pacific Ocean. Most have come from the eastern Atlantic and western Indian Oceans, where its range extends from the North Sea and the British Isles to southern Mozambique, including the Mediterranean Sea. In the western Atlantic, this species is represented by a handful of specimens from Massachusetts, North Carolina, Louisiana, Tobago, Brazil, and Argentina.[4] In the Indo-Pacific, it is known from Oman,[12] India, southern Japan, southern Australia, New Zealand, and possibly Kiribati.[5]
Found close to the sea floor, the bramble shark most commonly inhabits continental and insular shelves and slopes at depths of 400–900 m (1,300–3,000 ft).[13] However, it has been reported from as shallow as 18 m (59 ft), in areas with upwellings of cold water, and from as deep as 1,214 m (3,983 ft).[2][5][9] At least in European waters, this species may migrate into shallower depths of 20–200 m (66–656 ft) during the summer.[4]
Sluggish in nature, the bramble shark feeds on smaller sharks (including the spiny dogfish, Squalus acanthias), bony fishes (including ling, catfishes, and lizardfishes), and crabs. The large size of its pharynx, relative to its mouth, suggests that it may capture prey by suction.[5] This species is aplacental viviparous; females have two functional ovaries and two uteruses. Recorded litter sizes have ranged from 15 to 52, and newly born pups have been estimated to measure 40–50 cm (16–20 in) long.[4][14] The dermal denticles in near-term embryos are underdeveloped, appearing as minute spines located within open pits in the skin.[15] The size at sexual maturity is uncertain; the smallest known mature males and females are 1.5 m (4.9 ft) and 2.1 m (6.9 ft) long respectively.[5]
The bramble shark is not known to pose a danger to humans. It is caught incidentally by commercial fisheries in bottom trawls and on fishing line, as well as by sport anglers. In the eastern Atlantic, this species is processed into fishmeal but has little commercial significance.[5][7] Its liver oil is highly valued in South Africa as medicine, whereas in India the oil is considered poor and is used to coat canoes to discourage woodboring beetles.[14] Historical accounts suggest that bramble shark numbers in the northeastern Atlantic have fallen markedly since the 18th and 19th centuries, such as that it is now extremely rare off northern Europe and in the Mediterranean. This decline has been attributed to fishing pressure, to which this species may be highly vulnerable as large, deep-sea sharks generally have slow growth rates and long lifespans.[4][9] Regarding the species as a whole, the International Union for Conservation of Nature (IUCN) assesses it as Endangered.[1] In June 2018 the New Zealand Department of Conservation classified the bramble shark as "At Risk – Naturally Uncommon" with the qualifiers "Data Poor" and "Secure Overseas" under the New Zealand Threat Classification System.[16]
The bramble shark (Echinorhinus brucus) is one of the two species of sharks in the family Echinorhinidae. Aside from the eastern Pacific Ocean, it is found in tropical and temperate waters worldwide. This rarely encountered shark swims close to the bottom of the seafloor, typically at depths of 400–900 m (1,300–3,000 ft), though it may enter much shallower water. The bramble shark has a stout body with two small dorsal fins positioned far back and no anal fin. It can be readily identified by the large, thorn-like dermal denticles scattered over its body, some of which may be fused together. It is purplish brown or black in color and grows up to 3.1 m (10 ft) long.
The diet of the bramble shark includes smaller sharks, bony fishes, and crabs, which this slow-moving species may capture via suction. It is aplacental viviparous, with females producing litters of 15–52 pups. Harmless to humans, it is an occasional bycatch of commercial and recreational fishers, and may be used for fishmeal and liver oil. Its population has declined substantially in the northeastern Atlantic since the 18th and 19th centuries, likely because of overfishing.
El pez clavo (Echinorhinus brucus) es una especie de tiburón de la familia Echinorhinidae.
Come pequeños tiburones, peces óseos y también crustáceos.
Es ovovivíparo aplacentáreo. Nacen de 15 a 24 crías por parto, que miden entre 29 y 90 cm de longitud.
En la actualidad no tiene ningún tipo de interés económico. Años atrás se le extraía aceite del hígado, que era utilizado con propósitos curativos.
El pez clavo (Echinorhinus brucus) es una especie de tiburón de la familia Echinorhinidae.
Tatxuela (Echinorhinus brucus) Echinorhinidae marrazoen familiako bi espezietako bat da[1]. Ekialdeko Ozeano Barean izan ezik, mundu osoko ur epel eta tropikaletan bizi da, baita Euskal Herriko kostaldeetan ere. 3,1 metroko luzera ere izan dezake.
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Tatxuela (Echinorhinus brucus) Echinorhinidae marrazoen familiako bi espezietako bat da. Ekialdeko Ozeano Barean izan ezik, mundu osoko ur epel eta tropikaletan bizi da, baita Euskal Herriko kostaldeetan ere. 3,1 metroko luzera ere izan dezake.
Echinorhinus brucus
Le squale bouclé (Echinorhinus brucus), surnommé la « chenille »[1],[2], est l'une des deux espèces de requins de la famille des Echinorhinidae. Il habite les eaux tropicales et tempérées du monde entier, à l'exception de celles de l'est de l'océan Pacifique. Ce squale rarement rencontré nage près du fond, à des profondeurs allant d'ordinaire de 400 à 900 mètres, mais peut nager dans des eaux bien moins profondes. Il a un gros corps et deux petites nageoires dorsales situées bien à l'arrière et aucune nageoire anale. Il est facilement reconnaissable par les grands denticules cutanés semblables à des épines qui sont disséminés sur son corps et dont certains peuvent fusionner. Il est brun violacé ou noir et peut mesurer jusqu'à 3,1 m de long.
Le régime alimentaire du squale bouclé comprend de petits squales, des poissons osseux et des crabes, que ce squale lent peut capturer par succion. Les femelles de cette espèce ovovivipare ont des portées de 15 à 52 petits. Inoffensif pour l'homme, ce squale est parfois une prise accessoire des pêcheurs commerciaux et sportifs, et peut servir à produire de la farine de poisson et de l'huile de foie de requin. L'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) manque de renseignements pour déterminer si cette espèce est en danger, mais la population de cette dernière a beaucoup diminué dans le nord-est de l'Atlantique depuis les XVIIIe et XIXe siècles, probablement à cause de la surpêche.
La première description du squale bouclé est celle que le naturaliste français Pierre Joseph Bonnaterre fit dans le Tableau encyclopédique et méthodique des trois règnes de la nature de 1788, où il le baptisa Squalus brucus (du grec ancien brux ou bruchios : « provenant des profondeurs de la mer »)[3],[4]. Le spécimen type a été perdu depuis[5]. En 1816, Henri de Blainville créa le genre Echinorhinus pour cette espèce[6]. Les spécimens de squale bouclé du Pacifique (Echinorhinus cookei) capturés dans cet océan passèrent pour des Echinorhinus brucus jusqu'en 1969[4].
Le squale bouclé a un corps cylindrique épais et une tête assez aplatie. Le museau est rond et plus court que la largeur de la bouche, et les narines, largement espacées, sont précédées de petits morceaux de peau. Les yeux sont dépourvus d'une membrane nictitante ; les minuscules évents se trouvent derrière eux à une bonne distance. La large bouche incurvée présente des sillons très courts aux commissures. Il y a de 20 à 26 rangées de dents supérieures et de 22 à 26 rangées de dents inférieures ; chaque dent, coupante comme un couteau, présente une seule pointe principale et jusqu'à trois petites pointes sur l'un ou l'autre côté. Il y a cinq paires de fentes branchiales, et la cinquième fente est la plus longue[5],[7].
Les nageoires pectorales sont courtes, alors que les nageoires pelviennes sont longues et relativement grandes. Les nageoires dorsales sont petites, et la première d'entre elles apparaît derrière le point de naissance des nageoires pelviennes. Il n'y a pas de nageoire anale. Le pédoncule caudal, robuste, ne présente pas d'échancrure à la base de la nageoire caudale. La nageoire caudale hétérocerque possède un lobe inférieur indistinct et un lobe supérieur qui ne présente pas d'encoche sur le bord arrière[8].
La peau est couverte d'une couche de mucus nauséabond d'une épaisseur de plusieurs millimètres[9]. Les denticules cutanés sont répartis irrégulièrement sur le corps et varient beaucoup de taille ; ils peuvent mesurer jusqu'à 1,5 cm de diamètre. Chaque denticule a la forme d'une épine, et ses arêtes rayonnent du centre de la base. Jusqu'à dix denticules peuvent fusionner pour former des plaques à pointes multiples. Le dessous du museau et le contour de la bouche des squales qui mesurent moins de 90 cm de long sont densément couverts de petits denticules, alors que ces derniers grandissent et deviennent plus clairsemés chez les squales plus longs. Cette espèce est de couleur brune à noire sur le dessus et a une teinte violacée métallique plus pâle sur le dessous ; certains individus ont des taches rouges ou noires. Un rapport a montré qu'un spécimen fraîchement capturé luisait d'une lueur verdâtre. Le squale bouclé peut atteindre 3,1 m de long. Le poids maximal jamais enregistré est celui d'une femelle de 2,8 m de long, qui pesait 200 kg[4],[5],[10].
Spécimen de muséum.
Mâchoire.
Gros-plan sur les dents.
Les enregistrements de squale bouclé sont assez rares et proviennent de lieux très dispersés dans les eaux tropicales et tempérées du monde, sauf celles de l'est de l'océan Pacifique. La plupart proviennent de l'est de l'océan Atlantique et de l'ouest de l'océan Indien, où l'aire de répartition de ce squale s'étend de la mer du Nord et des îles Britanniques au Mozambique, y compris la mer Méditerranée. Dans l'ouest de l'Atlantique, l'espèce est représentée par une poignée de spécimens provenant du Massachusetts, de la Caroline du Nord, de la Louisiane, de Tobago, du Brésil et de l'Argentine[4]. Dans le bassin Indo-Pacifique, elle est connue dans les eaux d'Oman[11], de l'Inde, du sud du Japon, du sud de l'Australie, de la Nouvelle-Zélande et peut-être de Kiribati[5].
Trouvé près du fond marin, le squale bouclé habite le plus souvent les plateaux continentaux et insulaires et les talus continentaux à des profondeurs de 400 à 900 m[12]. On l'a toutefois signalé dans des eaux peu profondes (18 m) là où il y avait une remontée d'eau froide, ainsi qu'à une profondeur de 1 214 m[5],[8],[10]. Au moins dans les eaux européennes, l'espèce peut migrer à des profondeurs de 20 à 200 m en été[4].
Calme de nature, le squale bouclé se nourrit de petits requins, dont l'aiguillat commun (Squalus acanthias), de poissons osseux (dont la lingue, le poisson-chat et les poissons-lézards), ainsi que de crabes. La grandeur de son pharynx par rapport à celle de sa bouche porte à croire que ce squale capture peut-être ses proies par succion[5]. Cette espèce est ovovivipare ; les femelles ont deux ovaires opérationnels et deux utérus. Les portées enregistrées ont varié de 15 à 52 petits, et on a estimé que les nouveau-nés mesuraient de 40 à 50 cm de long[4],[13]. Les denticules cutanés des embryons parvenus presque à terme sont sous-développés : ils ressemblent à des épines minuscules dans des fossettes de la peau[14]. On ne sait pas trop quelle est la grandeur des squales bouclés parvenus à la maturité sexuelle ; le mâle et la femelle adultes les plus petits que l'on connaisse mesuraient respectivement 1,5 et 2,1 m de long[5].
Le squale bouclé n'est pas reconnu pour présenter un danger pour l'Homme. C'est une prise accessoire des pêcheurs au chalut de fond ou à la ligne. Dans l'est de l'Atlantique, ce squale est transformé en farine de poisson, mais a peu de valeur commerciale[5],[15]. L'huile de foie qui en est extraite est un médicament très apprécié en Afrique du Sud, alors qu'en Inde, où elle est considérée comme une huile de piètre qualité, on en couvre les canoës pour décourager les coléoptères phytophages[13]. D'après des récits historiques, les populations de squales bouclés du nord-est de l'Atlantique ont diminué de façon marquée depuis les XVIIIe et XIXe siècles, de sorte que ce squale est maintenant extrêmement rare au large du nord de l'Europe et dans la Méditerranée. Ce déclin a été attribué à la pression de la pêche, à laquelle l'espèce peut être très sensible, les gros requins des profondeurs ayant généralement une croissance lente et une grande longévité[4],[8]. L'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) manque de données pour déterminer si l'espèce dans son ensemble est en danger[16].
Echinorhinus brucus
Le squale bouclé (Echinorhinus brucus), surnommé la « chenille »,, est l'une des deux espèces de requins de la famille des Echinorhinidae. Il habite les eaux tropicales et tempérées du monde entier, à l'exception de celles de l'est de l'océan Pacifique. Ce squale rarement rencontré nage près du fond, à des profondeurs allant d'ordinaire de 400 à 900 mètres, mais peut nager dans des eaux bien moins profondes. Il a un gros corps et deux petites nageoires dorsales situées bien à l'arrière et aucune nageoire anale. Il est facilement reconnaissable par les grands denticules cutanés semblables à des épines qui sont disséminés sur son corps et dont certains peuvent fusionner. Il est brun violacé ou noir et peut mesurer jusqu'à 3,1 m de long.
Le régime alimentaire du squale bouclé comprend de petits squales, des poissons osseux et des crabes, que ce squale lent peut capturer par succion. Les femelles de cette espèce ovovivipare ont des portées de 15 à 52 petits. Inoffensif pour l'homme, ce squale est parfois une prise accessoire des pêcheurs commerciaux et sportifs, et peut servir à produire de la farine de poisson et de l'huile de foie de requin. L'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) manque de renseignements pour déterminer si cette espèce est en danger, mais la population de cette dernière a beaucoup diminué dans le nord-est de l'Atlantique depuis les XVIIIe et XIXe siècles, probablement à cause de la surpêche.
Il ronco (Echinorhinus brucus Bonnaterre, 1788) è un pesce cartilagineo d'acqua salata appartenente alla famiglia Echinorhinidae.
È uno squalo con un lungo corpo cilindrico, ricoperto da grandi dentelli cutanei che protrudono dalla superficie, privo di pinna anale, con due piccole pinne dorsali poste molto posteriormente, prossime alla pinna caudale, e cinque aperture branchiali. Può raggiungere una lunghezza massima di 3,94 m e un peso di 227 kg.[1].
Questa specie è presente nell'Oceano Atlantico occidentale, dalla Georgia al Maine e l'Argentina, nell'Atlantico orientale dal Sudafrica alla Norvegia, nella maggior parte del Mediterraneo, Mozambico, il Mar Arabo , nell'Oceano Indiano dal Sud dell'India allo Sri Lanka, nell'Oceano Pacifico nei pressi di Honshū in Giappone nel sud dell'Australia e Nuova Zelanda. Specie bentonica, il ronco abita pendii continentali e insulari a una profondità di 400-900 m. Tuttavia è stato segnalato ad una profondità di 18 m, in aree fredde. Invece nelle acque europee, durante l'estate, questa specie può migrare in profondità più basse sui 20-200 m.
Di natura lenta, il ronco si nutre di squali più piccoli (come lo spinarolo), pesci ossei e granchi . Le grandi dimensioni della sua faringe, rispetto alla sua bocca, suggeriscono che potrebbe catturare le prede per aspirazione. Questa specie è vivipara; le femmine hanno due ovaie funzionali e due uteri. Si stima che i cuccioli appena nati misurino 40-50 cm di lunghezza. I denticoli dermici negli embrioni sono a breve sottosviluppati, compaiono come piccole spine situate all'interno di fossette aperte della pelle. Le dimensioni alla maturità sessuale sono incerte; i maschi e le femmine maturi più piccoli conosciuti sono lunghi rispettivamente 1,5 m e 2,1 m.
Il ronco (Echinorhinus brucus Bonnaterre, 1788) è un pesce cartilagineo d'acqua salata appartenente alla famiglia Echinorhinidae.
De braamhaai[3] (Echinorhinus brucus) is een vis uit de familie van stekelhaaien (Echinorhinidae) en behoort derhalve tot de orde van doornhaaiachtigen (Squaliformes).[4][5] De vis kan een lengte bereiken van 310 centimeter.
De braamhaai is een zoutwatervis. De vis prefereert diep water en komt voor in de Grote, Atlantische en Indische Oceaan. Bovendien komt de braamhaai voor in de Noordzee en de Middellandse Zee. De soort leeft op dieptes tussen 10 en 900 meter.
De braamhaai is voor de visserij van beperkt commercieel belang. In de hengelsport wordt er weinig op de vis gejaagd.
Bronnen, noten en/of referentiesDe braamhaai (Echinorhinus brucus) is een vis uit de familie van stekelhaaien (Echinorhinidae) en behoort derhalve tot de orde van doornhaaiachtigen (Squaliformes). De vis kan een lengte bereiken van 310 centimeter.
Multimedia w Wikimedia Commons Rekin kolczasty[3] (Echinorhinus brucus) – gatunek ryby chrzęstnoszkieletowej z rodziny Echinorhinidae.
Rekin ten został opisany przez francuskiego przyrodnika Pierre'a Josepha Bonnaterre w 1788 roku na łamach Tableau encyclopédique et méthodique des trois regnes de la nature jako Squalus brucus. Epitet gatunkowy pochodzi od greckiego brux lub bruchios oznaczającego "z głębi morza". Okaz typowy zaginął. W 1816 roku Henri de Blainville stworzył dla tego gatunku nowy rodzaj Echinorhinus. Aż do lat 60. XX wieku osobniki z gatunku Echinorhinus cookei zamieszkujące wody Oceanu Spokojnego uważane były za populację rekina kolczastego.
Gatunek rzadki, ale szeroko rozprzestrzeniony w wodach oceanicznych, na głębokościach od 10–900 m p.p.m. Występuje prawie we wszystkich tropikalnych wodach morskich z wyjątkiem wschodniego Oceanu Spokojnego, czasem można go spotkać w morzach strefy umiarkowanej.
Jest to duży rekin – długość ciała dochodzi do 3 m, a masa do 230 kg. Jego ciało pokryte jest sterczącymi płytkami, zaopatrzonymi w dodatkowe kolce, stąd polska nazwa gatunku.
Żywi się mniejszymi rekinami, rybami kostnymi i krabami. Mimo dużych rozmiarów i drapieżnego trybu życia nie zanotowano ataków rekina kolczastego na ludzi.
Rekin kolczasty (Echinorhinus brucus) – gatunek ryby chrzęstnoszkieletowej z rodziny Echinorhinidae.
O peixe-prego (Echinorhinus brucus) é uma espécie de tubarão de águas profundas pertencente à família Echinorhinidae. Tem uma coloração púrpura acizentada a acastanhada, sendo a superfície ventral mais clara. Tem um focinho curto. O comprimento máximo observado é de 310 cm.
Ocorre nas águas de plataformas continentais e insulares.
Alimenta-se de tubarões menores, peixes ósseos e caranguejos.
É ovovivíparo e a fertilização é interna.
O peixe-prego (Echinorhinus brucus) é uma espécie de tubarão de águas profundas pertencente à família Echinorhinidae. Tem uma coloração púrpura acizentada a acastanhada, sendo a superfície ventral mais clara. Tem um focinho curto. O comprimento máximo observado é de 310 cm.
Ocorre nas águas de plataformas continentais e insulares.
Alimenta-se de tubarões menores, peixes ósseos e caranguejos.
É ovovivíparo e a fertilização é interna.
Tagghaj (Echinorhinus brucus) är en haj som tillhör familjen tagghajar, och som främst lever nära botten på större djup.
Tagghajen är en stor haj, honan kan bli upp till 310 cm, hanen 220 cm.[3] Den är kraftigt byggd med en kort nos och ett cylindriskt mittparti. De två ryggfenorna är placerade långt bak på kroppen. Färgen kan variera från olivgrönt, brunt, purpurfärgat, mörkgrått eller svart på ovansidan, ofta med en metallisk glans, och ibland med mörkare fläckar. Buken är ljusbrun eller grå till vitaktig.[4] Den har fått sitt svenska namn på grund av de stora, spetsiga hudtänderna som finns över hela kroppen.[5]
Arten lever främst nära botten på större djup[4] som 350 till 900 m, även om den kan gå upp till endast 10 m under ytan. Den är en slö art som lever på benfiskar, mindre hajar och krabbor. Hajen föder levande ungar, mellan 15 och 26 per kull.[6] De nyfödda ungarna är mellan 40 och 50 cm långa.[4]
Arten är sällsynt och finns i Atlanten, spridda iakttagelser från Cape Cod,Virginia, Mexikanska golfen och Argentina i väster,[4] från Nordsjön, över Medelhavet och Marocko till Sydafrika i öster. I västra Indiska oceanen har den påträffats vid Sydafrika, Moçambique och Indien. Den förekommer även i Stilla havet kring Japan, södra Australien och Nya Zeeland. Osäkra rapporter har även kommit från Oman och Kiribati.[6]
IUCN har klassificerat den som kunskapsbrist, främst på grund av dess sällsynthet.[1]
Tagghaj (Echinorhinus brucus) är en haj som tillhör familjen tagghajar, och som främst lever nära botten på större djup.
Акула-алігатор поширена у субтропічних та помірно теплих водах біля берегів Південної Африки, вздовж південного узбережжя Австралії (до Нової Зеландії), біля Японських та Гавайських островів, біля американського континенту від Каліфорнії до Перу.
Максимальний розмір тіла — 310 см, при вазі 200 кг, зазвичай не перевищує 2 м. Самиці більші за самців, що характерно для всіх акул.
Тіло у акул-алігатора масивне та м'ягке, веретеноподібної форми. Морда коротка та приплюснута. Зябрових щілин п'ять пар. Ніздрі широко розставлені, спереду мають короткі закрилки. Ззаду очей розміщені невеликі бризкальця. Спинний плавець зсунутий до хвостового. Хвостовий плавець із збільшеною верхньою лопастю. Анальний плавець відсутній. Дуже великі черевні плавці.
Зуби верхньої та нижньої щелепи однакові, з центральною вершиною і однією та кількома боковими. Вони мають нахил до кутиків рота (від центру щелеп), утворюючи боковою поверхнею ріжучу кромку. Верхня щелепа має 20-26 зубів, нижня — 22-26 зубів.
Забарвлення тіла темно-сіре, оливкове, фіолетове, чорне або коричневе з металевим відблиском на спиній стороні. Інколи покрита темними дрібними крапинками. Черевна сторона світло-коричнева або сіра. Ніжна шкіра покрита великою плактоїдною лускою у формі зірок.
Веде глибоководний донний спосіб життя, хоча інколи зустрічається і у верхніх шарах води. Найчастіше виловлюють на глибині 250—900 м на континентальному шельфі або на приострівному схилі.
Це одинокий хижак, рухається повільно. Міграцій не здійснює, але здобичю може гнатися на поверхню. Великих угрупувань не утворює.
Акула-алігатор полює на малорухливу рибу, дрібних акул, скатів, а також на різних безхребетних — ракоподібних та молюсків.
Є яйцеживородним видом. У приплоді 15-24 дитинчат, 40-50 мм завдовжки.
М'ясо цієї риби їстівне, але промисел не ведеться через рідкісність та одинокий спосіб життя. Є об'єктом спортивного рибальства. У Південній Африці органи та м'ясо використовується у народній медицині.
Грудные плавники широкие, треугольной формы, брюшные плавники довольно длинные и крупные. Спинные плавники маленькие, почти одинакового размера. Основание первого спинного плавника находится позади основания брюшных плавников. Анальный плавник отсутствует. Хвостовой стебель толстый, прекаудальные выемки отсутствуют. Хвостовой плавник асимметричен, нижняя лопасть развита слабо. Вентральная выемка у кончика верхней лопасти отсутствует[13].
Кожа бляшкошипых акул покрыта слоем плохо пахнущей слизи толщиной в несколько миллиметров.[15][16]. По телу хаотично разбросаны крупные плакоидные чешуи до 1,5 см в поперечнике, по форме напоминающие колючку. Они покрыты выступами, которые расходятся из центра. До 10 чешуй могут срастаться вместе, образуя бляшки. У акул длиной менее 90 см нижняя часть рыла и область вокруг рта плотно покрыта мелкими чешуйками; у взрослых акул эти чешуйки крупнее и лежат менее плотно. Окрас коричневый или чёрный с металлическим багрянистым отливом, брюхо бледнее. Некоторые особи покрыты пятнами красного или чёрного цвета. Есть данные, что одна акула, пойманная живой, отсвечивала зелёным светом.
Максимальная зарегистрированная длина составляет 3,1 м, а вес 200 кг (самка длиной 2,8 м)[12][8][6].
Бляшкошипые акулы довольно медлительны. Их рацион состоит из небольших акул других видов, включая короткопёпых колючих акул, костистых рыб, таких как, зубатки, трескообразные и ящероголовые, и крабы. Крупная по сравнению с ртом глотка даёт основание предположить, что эти акулы засасывают добычу[6]. Этот вид размножается яйцеживорождением. У самок имеется два функциональных яичника и два яйцевода. В помёте от 15 до 52 детёнышей. Длина новорожденных 40—50 см[8][17]. Чешуя у эмбрионов на поздней стадии развития не развита, она представляет собой крошечные шипики, расположенные во впадинах в коже[18]. Возраст достижения половой зрелости неизвестен, самый маленький известный самец имел длину 1,5 м, а самка 2,1 м[6].
Бляшкошипые акулы не представляют опасности для человека. В качестве прилова они иногда попадают в коммерческие донные тралы и ярусы. Пойманных в восточной Атлантике акул перерабатывают на рыбную муку, однако, они не представляют существенной коммерческой ценности. В ЮАР жир их печени высоко ценится как лекарственное средство, тогда как в Индии его считают низкокачественным и покрывают им каноэ, чтобы защитить их от жуков-точильщиков[17]. Исторические записи свидетельствуют о том, что численность бляшкошипых акул в северо-восточной Атлантике заметно снизилась с XVIII и XIX века, сейчас они очень редко встречаются в водах Северной Европы и в Средиземном море. Снижение обусловлено давлением со стороны рыбного промысла, поскольку этот вид крайне чувствителен к перелову; глубоководные акулы в целом медленно созревают и медленно размножаются[8][13]. Данных для оценки статуса сохранности вида недостаточно[19].
Грудные плавники широкие, треугольной формы, брюшные плавники довольно длинные и крупные. Спинные плавники маленькие, почти одинакового размера. Основание первого спинного плавника находится позади основания брюшных плавников. Анальный плавник отсутствует. Хвостовой стебель толстый, прекаудальные выемки отсутствуют. Хвостовой плавник асимметричен, нижняя лопасть развита слабо. Вентральная выемка у кончика верхней лопасти отсутствует.
Кожа бляшкошипых акул покрыта слоем плохо пахнущей слизи толщиной в несколько миллиметров.. По телу хаотично разбросаны крупные плакоидные чешуи до 1,5 см в поперечнике, по форме напоминающие колючку. Они покрыты выступами, которые расходятся из центра. До 10 чешуй могут срастаться вместе, образуя бляшки. У акул длиной менее 90 см нижняя часть рыла и область вокруг рта плотно покрыта мелкими чешуйками; у взрослых акул эти чешуйки крупнее и лежат менее плотно. Окрас коричневый или чёрный с металлическим багрянистым отливом, брюхо бледнее. Некоторые особи покрыты пятнами красного или чёрного цвета. Есть данные, что одна акула, пойманная живой, отсвечивала зелёным светом.
Максимальная зарегистрированная длина составляет 3,1 м, а вес 200 кг (самка длиной 2,8 м).
棘鯊（學名Echinorhinus brucus）是軟骨魚綱角鯊目笠鱗鮫科棘鯊屬下的一種，表面佈滿像棘的小齒。
棘鯊的身體呈長圓柱體，表面佈滿像棘的小齒，沒有臀鰭，兩條細少的背鰭在背部很後的位置，五對鰓裂。牠們最大可以生長至3.1米。
棘鯊分佈在由美國喬治亞州至緬因州及阿根廷的西大西洋、由南非北部示挪威的東大西洋、地中海、莫桑比克、近阿曼的阿拉伯海、南印度及斯里蘭卡的印度洋、近日本本州的太平洋、南澳洲及新西蘭。
棘鯊是生活在深海的鯊魚，一般會在海底的18至900米水深處。牠們以細小的鯊魚、硬骨魚及蟹為食。牠們是卵胎生的，每胎約有24頭幼鯊。
可做為遊釣魚。
|access-date=中的日期值 (帮助)
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 軟骨魚綱 Chondrichthyes 亜綱 : 板鰓亜綱 Elasmobranchii 目 : キクザメ目 Echinorhiniformes 科 : キクザメ科 Echinorhinidae 属 : キクザメ属 Echinorhinus 種 : キクザメ E. brucus 学名 Echinorhinus brucusEchinorhinus mccoyi Whitley, 1931
Echinorhinus obesus Smith, 1838
Squalus brucus Bonnaterre, 1788
Squalus spinosus Gmelin, 1789
キクザメ（学名:Echinorhinus brucus）はキクザメ科に属するサメの一種である。東太平洋を除く全世界の熱帯、温帯域の海に生息する。本種はめったに発見されない種であり、通常水深400mから900mくらいの海底で生活するが、それより浅い海に現れることもある。太いがっしりとした魚体の最後方に二つの小さな背鰭を持ち、臀鰭（尻びれ）はもたない。体表に大きな、棘状の楯鱗（サメやエイなどに特有の鱗）が散在していることにより他種と容易に区別できる。体色は茶色か黒色で、最大で体長3.1mにまで成長する。
キクザメが捕食する生物には、自分より小さなサメ、硬骨魚、そしてカニが含まれ、動きの遅い本種はこれらを吸い込むように捕食すると考えられる。本種は卵胎生で、メスは一度に15匹から52匹の子を産む。人間に害はなく、漁業においてまれに混獲され、魚粉や肝油という形で利用されることがある。IUCNは現在本種の保全状態についてはデータ不足(DD)としているが、北東大西洋における本種の生息数は18世紀、19世紀以来かなり減少しており、乱獲が原因の可能性がある。
本種はフランスの博物学者ピエール・ジョセフ・ボナテールによって1788年にはじめて記載された。彼は本種をSqualus brucusと名付けたが、このbrucusという種小名はギリシャ語で「深海からの」という意味の語bruxあるいはbruchiosに由来する[3][4]。この時の本種のタイプ標本は紛失している[5]。1816年にアンリ・ブランヴィルが本種に対し、 Echinorhinus（キクザメ属）という属名を与えた[6]。 1960年代まで、太平洋で捕獲された同属種のコギクザメ（英語版）(E. cookei)は本種と誤認されていた[4]。英名はBramble shark（「イバラのサメ」の意）の他にSpinous shark、Spiny shark（どちらも「トゲのあるサメ」の意）などがある[7]。
キクザメの体は太い円筒状であり、頭部は少し平たくなっている。鼻先は丸みを帯びていて、鼻孔が大きい。目に瞬膜はなく、目の後ろには噴水孔がある。口は幅が広く湾曲しており、両端にはわずかに溝がある。上顎には20から26、下顎には22から26の歯列が並ぶ。それぞれの歯はナイフのように先端が尖っていて、尖った小突起もいくつかみられる。5対の鰓裂がみられ、その中で最も尾側にある対が最も長い[5][8]。
胸鰭は短く角張っている。一方腹鰭は長く比較的大きい。二枚の背鰭は小さく、頭寄りの第一背鰭の始点は腹鰭の始点と並んでいる。臀鰭はなく、尾柄は太い。尾鰭は非対称形で上部が伸長している[9]。
皮膚は数ミリメートルの厚さの悪臭を放つ粘液で覆われている[10][11]。様々な大きさ(最大で1.5cmほど)の楯鱗（皮歯）が全身に不規則に散在する。それぞれの楯鱗は棘状で、その基底部から放射状に溝が広がっている。最大で10ほどの楯鱗が一体化することがある。90cmより小さい個体では、頭部の下側と口の周りの領域は小さな楯鱗に覆われている。大きな個体ではこの楯鱗が大きく、まばらになる。本種の上部（背部）は茶色から黒色で、紫色の光沢を帯びる。下部（腹部）は腹部より色が薄い。赤か黒の斑をもつ個体もいる。捕獲して間もないうち緑色の光沢があったという標本が一例ある。本種は最大で体長3.1mに達する。記録されている最大の重量は体長2.8mのメスの個体で、200kgであった[5][2][4]。
キクザメの記録はきわめて稀で、その場所は東太平洋を除く世界中の温帯、熱帯海域に散在している。ほとんどの記録は東大西洋と西インド洋に集中しており、ここでの分布域は北海、ブリテン島から地中海を含みインド洋のモザンビークまで広がっている。西大西洋では、アメリカのマサチューセッツやノースカロライナ、ルイジアナ、そしてトリニダード・トバゴ、ブラジル、アルゼンチンから少数の標本が得られている[4]。インド太平洋ではオマーン[12]、インド、南日本、南オーストラリア、ニュージーランド、そしておそらくキリバスで記録がある[5]。
本種は海底近くで見つかり、通常水深400mから900mの大陸縁辺部や大陸棚に生息すると考えられる[13]。しかしながら、最も浅いところで冷水の湧昇がみられる水深18mの地点からも記録があり、最も深いところでは水深1214mから記録がある[2][5][9]。少なくともヨーロッパの海では、夏の間は水深20mから200mの浅い海に移動すると考えられている [4]。
動きの遅い本種は、自分より小さいサメ（アブラツノザメなど）や、硬骨魚（エソなど）、カニを捕食する。咽頭が口の大きさに比較して大きいため、吸い込むように餌生物を捕食していると考えられる[5]。本種は卵胎生である。メスは2つの卵巣と2つの子宮を持つ。子の数の記録は15匹から52匹となっていて、産み出された子の体長は40cmから50cmと推定されている [4][14]。出産直前の胎児の楯鱗は発達中であり、肌にあいた穴のなかにある小さな棘としてみることができる[15]。性的成熟に達するときの体長は未だ定かでないが、成熟したオスの最小記録は1.5m、成熟したメスの最小記録は2.1mである[5]。
キクザメが人間に危害を及ぼした事例は知られていない。本種はトロール漁業などの漁業、あるいはスポーツフィッシングを楽しむ釣り人によって混獲される。東大西洋では本種は魚粉に加工されるが、商業的にはあまり重要でない[7][5]。南アフリカでは本種の肝油が薬として高い価値を持つが、一方インドではその油は価値の低いものとみなされ、防虫のためカヌーに塗るなどして使われる[14]。現在北ヨーロッパ沿岸や地中海では本種はきわめて珍しい種であり、歴史的史料に基づくと北東大西洋における本種の個体数は18世紀、19世紀以来かなり減っていると考えられる。この減少の原因は漁業にあるといわれるが、それは本種が長い寿命をもちゆっくりと成長する種であるため、乱獲による影響を強く受けると考えられるからである[4][9]。しかしながら、種全体としてはIUCNは十分な情報を得られておらず、本種の保全状態についてデータ不足(DD)としている[1]。
キクザメ（学名:Echinorhinus brucus）はキクザメ科に属するサメの一種である。東太平洋を除く全世界の熱帯、温帯域の海に生息する。本種はめったに発見されない種であり、通常水深400mから900mくらいの海底で生活するが、それより浅い海に現れることもある。太いがっしりとした魚体の最後方に二つの小さな背鰭を持ち、臀鰭（尻びれ）はもたない。体表に大きな、棘状の楯鱗（サメやエイなどに特有の鱗）が散在していることにより他種と容易に区別できる。体色は茶色か黒色で、最大で体長3.1mにまで成長する。
キクザメが捕食する生物には、自分より小さなサメ、硬骨魚、そしてカニが含まれ、動きの遅い本種はこれらを吸い込むように捕食すると考えられる。本種は卵胎生で、メスは一度に15匹から52匹の子を産む。人間に害はなく、漁業においてまれに混獲され、魚粉や肝油という形で利用されることがある。IUCNは現在本種の保全状態についてはデータ不足(DD)としているが、北東大西洋における本種の生息数は18世紀、19世紀以来かなり減少しており、乱獲が原因の可能性がある。
